«Їхнє життя було в боротьбі»

Про загибель на війні 31-річної Іранки – так називали Наталію Кузнєцову у 67-ій окремій механізованій бригаді – уся Україна нещодавно дізналася з повідомлення Правого сектору, активісткою якого вона стала ще під час Революції Гідності. «Наталя – приклад жіночності, витривалості, внутрішнього спокою і разом з тим активної діяльності задля України», – йдеться в некролозі. А рік тому, 6 травня 2023-го, загинув Наталчин чоловік Віктор Панаско (Іранець) – теж націоналіст з Правого сектору, який став військовим. «Їхнє життя було в боротьбі», – каже Людмила Медведенко, мати Наталії. Спілкуючись з нею, кореспондент «УЦ» спробував з’ясувати, як сталося, що звичайна дівчина з промислового містечка на Кіровоградщині, великою мірою русифікованого, опинилася на передовій національної визвольної боротьби і навіть стала її символом.

Ледь стримуючи сльози – рана ятрить, напередодні справляли дев’ять днів, – пані Людмила розповідає, що Наталя вдалася доброю, скромною і зростала не в розкоші.

– Натуся – наша друга дитина. Денис – старший від неї на п’ять років. Валерій, чоловік, дуже хотів донечку і радів її народженню. Я – вчителька, він працював машиністом екскаватора у вугільному кар’єрі. Мешкали в гуртожитку. Були зайняті роботою, тож Денис допомагав доглядати донечку. Я в першу зміну працювала, Денис навчався у другу. І нагодує сестричку, і бантики зав’яже. Якось я прийшла з роботи, а Денис: «Я Наташу навчив “р” вимовляти». Перед тим, як вона в перший клас пішла, Денис похвалився, що навчив її читати. Коли Наталі було п’ять, а Денисові десять, загинув батько. Валерія вбили на вулиці наркомани, забрали годинник і светр. Їх розшукали, засудили. Наталя й дорослою згадувала тата: «Пам’ятаю його вуса, його теплі руки, які обіймали й колихали». Через рік після смерті Валерія – знову трагедія, загинув мій батько. Я з дітьми перебралася до матері, хворої. Розривалася між роботою й домом. Скромно жили. Звісно, Наталі хотілося краще одягатися, та нічого не вимагала. Як куплю обновку – «Дякую, мамо». Коли Наталя подорослішала і треба було вибирати майбутню професію, я радила їй вивчитися на лікарку. Вона: тільки на юристку. Можливо, вибір був би іншим, якби не загибель батька внаслідок злочину. Їй хотілося бути причетною до правосуддя. Вступила на юридичне відділення у технікумі в Олександрії, який тоді індустріальним називався. Закінчила з відзнакою. Здобувати вищу юридичну освіту вирушила в Київ. Важко було відпускати дитину. А вона: «Мамо, все буде добре». Вступила до Національного економічного університету імені Гетьмана, влаштувалася в гуртожитку. Я до неї невдовзі поїхала і здивувалася: у великому місті моя дитина – як риба у воді. Швидко освоїлася.

Потім була Революція Гідності. Наталія Кузнєцова долучилася до протестів, за що її виключили з вишу. Там, на Майдані, познайомилася із сотником Іранцем, як називали Віктора Панаска його товариші з Правого сектору.

– Перед Новим роком Натуся приїхала додому, – продовжує мати. – Я відчула, що вона разюче змінилася. Зовсім не та Наталя, яку ми знали. Тільки й мови, що про Майдан, про боротьбу з проросійським режимом. Відбула Різдво і збирається в Київ. «Доцю, побудь іще». – «Мамо, а хто, як не ми?» Поїхала. Через три дні телефонує: «Мамо, з тобою хоче поговорити один хлопець». Беру трубку, чую: «Я зробив пропозицію вашій дочці, прошу вашої згоди…» Потім Наталя розповіла мені, як Вітя запропонував їй вийти за нього. Це було на Майдані. Він вийшов на сцену і прилюдно висловив їй пропозицію. Хлопці на руках винесли її на сцену, де Вітя надів їй на пальця обручку. Я питала в Наталії: «Може, в тебе виходу не було?» – «Ні, мамо. Це – кохання». Вона тоді була двадцятиоднорічна, він – на рік старший. Ще тривала революція, я поїхала до них. На вокзалі мене зустрів звичайний хлопчина, в костюмі, розгублений, не знав, що сказати. Приїхали в готель «Україна», де вони мешкали. Вітя переодягся в уніформу, і я побачила воїна, командира. Навесні справили весілля. Гучне, багатолюдне. Хтось з Вікторових друзів сказав про мене, що я – його теща. Вітя поправив: «Не теща, а мама. Мама Люда». Така радість була – видати дочку за достойного хлопця! Анатолій, мій другий чоловік, теж радів. У нього з Наталею чудові стосунки склалися. Того ж року почалася війна, яку називали АТО, і Толя пішов воювати. Вітя з Наталею перебралися до його матері в Чернігів. Наталя продовжила здобувати вищу освіту в тамтешньому виші. А Вітя, який уже вивчився на вчителя, став на захист України. Я бувала у свахи в Чернігові. Ми одразу порозумілися. Я раділа, що дочка потрапила в таку сім’ю. Обзаводитися дітьми Наталя й Вітя не поспішали. Дочка казала: «Хочу, щоб і чоловік брав участь у вихованні». А він воював, бачилися нечасто.

Відслуживши, Віктор Панаско потрапив у кримінальну історію в Чернігові. Суд визнав його винним у перевищенні необхідної самооборони, до якої вдався, захищаючи дружину і себе від вуличних хуліганів. За словами Людмили Медведенко, та історія – темна. Можливо, припускає вона, це була помста Вікторові за його націоналістичні погляди. Наталя ж як могла підтримувала чоловіка. Коли росіяни пішли великою війною, Панаско попросився захищати батьківщину, його терміново амністували, і він долучився до Збройних сил. У травні того ж року до війська стала і Наталія, полишивши роботу в юридичній компанії.

– Життя їхнє – в боротьбі, – каже Людмила Медведенко. – Віктор і поранень зазнавав. Якось, не долікувавшись як слід, вирушив до своїх на фронт, бо покликали: «Іранець, вертайся!» Для нього Україна й побратими були понад усе. І дружина була йому побратимкою. Служили в одній бригаді. Наталя мені про службу нічого не розповідала. Я й не знала, де вона. У березні 2023 року її нагородили орденом «За мужність» третього ступеня. Мої колеги та її однокласники, дізнавшись про це, дивувалися. Не уявляли її військовою. Та й я не впізнавала дочки – такі разючі зміни сталися.

У травні того ж 2023 року Вітя загинув. Наталя в ступор впала. Приїхала додому, заходить, каже: «Вітю ховатимемо». Намагалася не подавати виду, але помітно було: переживає дуже. Вона завжди усіх нас підтримувала. Я їй не раз казала: «Доцю, ти ніби найстарша з нас». Вітю відспівували в Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві. Під час Революції Гідності там був їхній прихисток. Поховали на Лісовому кладовищі в Києві.

Після загибелі Віті я просила Наталю демобілізуватися. Сваха теж: «Доню, будь зі мною». Наталя відповідала: «Маю довести справу Іранця до кінця!» Минулого місяця сказала, що збирається у відпустку. Мала приїхати сьомого вересня.

До її приїздів ми завжди готувалися. Анатолій маринував м’ясо на шашлики. Заради неї розвів кролів, курей. Побудував фонтан на подвір’ї, щоб відпочивала поряд. Вона приїздила на авто. Вправна водійка. Вийде з машини, на плечі – автомат. Сусідський хлопчина якось побачив її таку, потім бігав з іграшковим автоматом: «Я як Наташа!» А їй удома хотілося спокою і тиші. Ніяких зустрічей з однокласниками. Ляже в спальні, відпочиває. Але 24/7 – на зв’язку з побратимами. Повідомлення приходять, пікають. Таке в неї життя було.

Не приїхала моя доня у відпустку. Привезли мертвою. Ми поховали її біля батька. На похороні були побратими, київські друзі. Від них почула багато доброго про Наталю. Кажуть, завжди була попереду, на неї можна було покластися, вирішувала різні проблеми.

Тепер я – на заспокійливих. На роботу мене ще не пускають, сиджу вдома. Дивлюся на її портрет, на її речі. Я рідних людей і раніше ховала, але ця втрата – найстрашніше, що може бути. Обіцяю Натусі, що буду мужньою, як вона.