Вона з тих людей, від яких заряджаєшся оптимізмом і впевненістю в кращьому майбутньому. Цього нам сьогодні дуже не вистачає, тому ми запросили її до спілкування.
Марина Таскер красива, енергійна. Рукостискання міцне, очі горять, говорить досконалою українською. Кілька років жила в Англії, повернулася на Батьківщину, працює в сімейному бізнесі (група компаній «Східні ласощі», відомі бренди: Imaginarium, Kalush Bakery, Norsu, Filler, Laska, MiMi).
– Марино, почнемо з навчання у школі. Які спогади?
– Це був приклад пострадянської трансформації, коли система освіти не функціонувала взагалі. Тобто до школи я ходила, тому що був потрібний атестат, але знання я отримувала вдома завдяки репетиторам. Заняття були щоденними. Дев’яності роки, безробіття, безгрошів’я, злидні, приватних шкіл немає. І на фоні сімейної справи я була дратівником для вчителів. Тому шкільні спогади не найкращі, але це був перший серйозний життєвий досвід.
– Вибір університету був свідомим?
– Київський національний торгово-економічний університет також був прикладом пострадянської вищої освіти. Навчання – це зубріння. Критичне мислення в тебе не розвивають, досвідом з тобою не діляться, просто якась далека теорія ні про що. Це я усвідомила, навчаючись в Англії. В Києві я навчалась до бакалаврату, а в університеті Ліверпуля отримала магістерський диплом. Щоправда, профіль змінила: в Києві навчалася на обліково-фінансовому, а в Ліверпулі вивчала прикладну психологію.
Контраст методології навчання дуже великий. Хоча я вірю в українську освітню програму, коли навчають всьому, де жорстка дисципліна. Але це стосується довузівської освіти. Вища освіта краща за кордоном. Сподіваюся, це поки що.
– Розкажіть про життя в Англії.
– Навчалася там, вийшла заміж, народила двох дочок, працювала. Я там прожила десять років, потім повернулася додому. Основною причиною життя там була родина. Коли постало питання розлучення з чоловіком, я вирішила повернутися. Знаєте, мені Англія не підходить. Мені не подобається погода, не подобається їжа, не подобається ментальність, мені не комфортно в людському середовищі.
В Україну я повернулася 2 березня 2019 року. Забрала дітей, вони набувають мультинаціонального досвіду, який робить людину більш глибокою і більш адаптованою. Якщо ти розумієш ментальність культури, з нею набагато легше взаємодіяти.
– Ким ви працювали в Англії?
– Там я пройшла звичайний, стандартний шлях від продавця супермаркету до асистента психотерапевта в лікарні. Займалася і комерційною діяльністю.
– Набутий досвід використовуєте тут?
– Так, він мені дуже знадобився. У нас відбувається стрімка трансформація бізнесу. Те, що на Заході відбувається протягом десяти років, Україна наздоганяє за два-три. Так, це додає додаткового тиску, багато компаній не витримують, не можуть перелаштуватися за короткий термін. А в нас виходить.
Візьмемо останні п’ять років. Катастрофи ринку під час ковіду, а потім війни. І не тільки ринку України, тому що ми працюємо не лише на внутрішньому ринку. Зуміти адаптуватися, зберегти і наростити свої обсяги в такі часи – це, на мою думку, про спроможність системи, побудова якої є завданням управлінця. А система – це структура, команда, яка спроможна працювати, яка відчуває зміни і адаптується до них. Ми дуже швидко повернулися до роботи, зберегли людей. Найважливіше, що всі бачать сенс у тому, що ми робимо, як ми це робимо.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, не було бажання поїхати до Англії?
– У мене ні, а дітей я відправила. Маю подякувати колишньому чоловіку, який з січня 22-го року почав говорити про те, що буде війна, що дітей треба доправити до Англії. За два дні до початку війни я вивезла дочок в Будапешт, де їх зустрів батько. Я перетинала кордон з Угорщини в Україну 24 лютого. Це був свідомий вибір. Поки є дім, поки є за що боротися, ми тут.
До речі, діти пробули в Англії вісім місяців. Додому вони повернулися у вересні, коли стало відомо, що школи будуть працювати офлайн. Дівчатка в мене дорослі, свідомі, старшій 15, молодшій 10, і вони можуть робити вибір.
– Як вашим дівчаткам тут живеться, навчається?
– Коли ми приїхали в 19-му році, вони не володіли українською взагалі. За рік адаптувалися, вивчили мову, навчаються без проблем. Діти дуже чітко сканують настрій мами. Якщо мама панікує, каже, що важко, то й вони будуть панікувати, і їм буде важко. А у моїх дочок мама, яка нормально справляється із ситуацією, переконує, що вони зможуть. І вони змогли.
Тут зараз для них дім. В Україні вони прожили майже стільки, скільки в Англії. Вони не є українками, не є британками. Насправді дівчата відповідають своїй подвійні й природі: або англійські українки, або українські англійки. І це круто, тому що вони мають подвійну свідомість, подвійну ментальність.
– Поговоримо про сімейний бізнес. Зокрема, про Imaginarium, який вразив кропивничан у День міста величезним тортом.
– Imaginarium створила моя мама приблизно 20 років тому. Це була її справа. Вона почала створювати кондитерські вироби, які виробляються через глибоку заморозку. Враховуючи, що ми на той час вже були в ринку холоду (виробляли морозиво), то все було дуже органічно.
Мама почала привчати споживачів до продукту, який заходить до них через заморозку. Двадцять років тому в заморозці були морозиво і пельмені. Хоча західний світ дуже давно холод використовує для всього. Для них нормально брати в заморозці овочі, хліб. А мама почала з того, що їй подобалося. Ми створили команду, яка продовжує розвивати і масштабувати цей сегмент. Була одна кав’ярня, декілька магазинчиків, а тепер ми вийшли на інший рівень, готуємо до продажу на франшизу, переносимо виробництво на інші майданчики.
Так, коли починала мама, це було ризиковано. Більшість підприємців люблять заходити на ринок, який вже існує, в якому швидко повертаються інвестиції. А створювання нового ринку – це ризиковано і складно. А змінити звички покупця – це взагалі невдячна справа.
Щодо Дня міста. Нам подали ідею, запитали, чи є у нас бажання відновити історичний рецепт «Кіровоградського» торту. Ми підтримали, тим паче, що більшість з нашої команди пам’ятають смак того торту з дитинства. Із задоволенням взяли історичний челендж і спробували його відновити. Дуже вдячні за позитивні відгуки. 270-кілограмовий торт ми продали за кілька годин. На донати зібрали 46 тисяч гривень.
До речі, цю позицію ми залишаємо в постійному асортименті. Тож купуйте «Легенду міста» – так ми назвали торт.
– Навіть з телефонної розмови з вами було зрозуміло, що ви оптимістка. Скажіть щось надихаюче для наших читачів.
– Я дуже вірю в нашу країну. Її потенціал потужний. Коли війна закінчиться, переконана, що половина точно повернеться. Цей хайп, ілюзія того, що десь краще, ніж у нас, розсіюється з кожним днем. Народ повернеться з досвідом, з іншим поглядом. Я привезла сюди дітей не на тимчасове проживання, хочу, щоб вони також були дотичними до відродження і розвитку України. Вони розумні, належать до покоління, яке вміє створювати. І мої ровесники такі ж: ми відповідально ставимося до того, що робимо.
У нас багато небайдужих людей, і це круто. На нас чекає приголомшливе майбутнє. Все буде добре.
Бути побаченим