«Це було торжество української сучасної пісні»

Осінь 1989 року. Григорій Клочек, тодішній доцент кафедри української літератури, повернувшись з Чернівців, де проходила перша «Червона рута», ділився враженнями з нами, студентами філфаку педінституту, теперішнього ЦДУ імені Винниченка. Саме від Григорія Дмитровича багато з нас вперше почуло про «Братів Гадюкіних», про Сестричку Віку, про Василя Жданкіна, про Едуарда Драча – телебачення їх не показувало, платівок не випускалося, магнітофонних записів у продажу не було, принаймні у нашому місті. Минуло 35 років, і Григорій Клочек знову згадує про перший фестиваль української пісні «Червона рута».

– Наприкінці 80-х жив передчуттями, що Радянський Союз ось-ось має розвалитися. У прибалтійських республіках ці процеси вже стали більш відчутними. Саме тому, з метою простежувати за тамтешнім політичним життям, я передплатив естонську та латвійську газети, які виходили російською. В одній натрапив на інформацію, яка вразила: виявляється, в Тартуському університеті відбулася конференція вчених-економістів, які обговорювали питання про майбутній економічний розвиток вже незалежної Естонії. Деякі зрушення політичного характеру почалися і у нас. Це виявилося бодай в тому, що в нашому університеті окремі викладачі заявляли про вихід з комуністичної партії. Першим, пам’ятається, вийшов Леонід Куценко, за ним оголосив про свій вихід з партії і я. У минулому, ще до викладацької роботи в університеті, я працював у райкомі партії, на Одещині. Завідував відділом пропаганди й агітації. Таємно, після роботи, писав дисертацію і одразу ж після її захисту з радістю покинув партійну роботу, перейшов на викладацьку, яка була для мене «сродною» (вживу це сковородинівське слово).

Почувши, що в Чернівцях збираються провести перший фестиваль української пісні під назвою «Червона рута», вирішив будь-що його відвідати. Інтуїтивно відчув, що це має бути значна подія в нашому культурному житті. І, як виявилося, не помилився. В Чернівці потягнуло ще й тому, що 1962 року мене, другокурсника філологічного факультету Одеського університету, відправили на наукову конференцію в Чернівецький університет, щоб виступив там зі своєю роботою про ритмомелодику Шевченкової поеми «Гайдамаки». Чернівці сподобалися, особливо старовинна будівля університету. Познайомився там із багатьма цікавими студентами університету, деякі з них стали відомими вченими та письменниками. Тож мав надію з ними зустрітися.

Знався з Михайлом Івасюком, батьком автора «Червоної рути». Був на захисті його кандидатської дисертації в Одеському університеті. У вісімдесятих роках він приїздив у Кіровоград з нагоди Дня української писемності та мови.

Як активний дописувач до «Кіровоградської правди» взяв від редакції відрядження, пообіцявши написати про цей пісенний фестиваль. В Чернівці добирався літаком з пересадкою в Києві.

На фестиваль прибувало багато людей переважно зі Львова, Києва, Тернополя… Усі скаржилися, що немає де влаштуватися. У готелях не залишилося вільних номерів, люди шукали, де б винайняти квартиру. Мене виручило посвідчення кореспондента, пред’явив його оргкомітету. Поселили в якомусь гуртожитку, кімната – на трьох.

Для фестивалю було визначено дві локації: літній театр в міському парку, а поряд з ним на спортивній площадці спорудили тимчасову сцену – там мали виступати рок-групи. Ходили чутки, що напередодні фестивалю в Чернівці привезли з якогось далекого карпатського села мольфара – оргкомітет попросив його відвернути дощову негоду. Той не пообіцяв абсолютно сухої погоди, але гарантував, що граду не буде. І справді – сім днів не було дощу.

Вхід був безплатний. Оргкомітет, готуючи фестиваль, збирав пожертви. Гроші давали голови колгоспів, директори підприємств. Були й заокеанські, з Канади та США, спонсори. Організатори отримали дозвіл на проведення фестивалю в ЦК комсомолу України, але чернівецька влада не давала згоди. Тоді Тарас Мельник і Кирило Стеценко, організатори фестивалю, звернулися до вищого керівництва. Допоміг Дмитро Павличко, і чернівецьке начальство здалося: та проводьте… Думало, вочевидь, що молодь поспіває пісень та й розійдеться… Не передбачало, що фестиваль набуде такого антирадянського характеру.

Організатори фестивалю, з якими мені пощастило познайомитися, Тарас Мельник і Кирило Стеценко – цікаві особистості. Тарас Мельник – музикознавець. Його виключали з останнього курсу київської консерваторії за «націоналістичні погляди». Та все ж здобув вищу музичну освіту, а потім навіть навчався в аспірантурі у Москві. Кирило Стеценко – скрипаль, онук композитора й хорового диригента Кирила Стеценка, який на початку 20-х років минулого століття зі своєю капелою мандрував Україною, побував і в Єлисаветграді. Подорожував з ним і Павло Тичина. Про це можна почитати у його щоденникових записах – їх опубліковано. З Тарасом Мельником я спілкувався і після фестивалю – їздив в Київ з метою придбати в очолюваній ним українсько-канадській студії звукозапису «Кобза» касетні записи «червонорутівських» пісень.

Дуже активно проявили себе на «Червоній руті» члени національно спрямованої молодіжної організації «Товариство Лева» зі Львова. Приїхали в стилізованих козацьких вбраннях, привезли із собою навіть старовинну гармату, яку у них, щоправда, відібрали міліціонери ще на залізничному вокзалі.

На фестивалі зі всієї України зібралися талановиті виконавці. Після їх виступів складалося враження, що українська пісня ось-ось набуде світової популярності. Прибули молоді співаки з Канади, з Південної Америки. Пам’ятаю учасницю, яка приїхала з Казахстану. Запам’яталася також виконавиця пісні «Червона рута» з Аргентини, вона співала з латиноамериканським акцентом. Деякі іноземні виконавці були з портативними кінокамерами. Виходить на сцену виконавець, наприклад, з Канади, спрямовує об’єктив своєї кінокамери на публіку, фіксуючи її реакцію, а вже потім підходить до мікрофона…

Влада робила все можливе, щоб не дозволити появу серед глядачів жовто-синіх прапорів. Міліціонери обмацували окремих людей, підо­зрюючи, що вони приховують в одежі жовто-сині прапори. Місцевим допомагали міліціонери з Молдавії, їх спеціально привезли на фестиваль, вони поводилися рішучіше, ніж чернівецькі. Та все ж жовто-блакитні прапори раз-у-раз піднімалися.

Фестиваль виявив чимало неординарних особистостей, які заявили себе як прекрасні виконавці української пісні. Багато з них після фестивалю стали знаменитостями. Наприклад, Василь Жданкін – босий, бородатий, у полотняній сорочці, чудовий баритон. У перший день виконав народну пісню, акомпануючи собі на кобзі. Едуард Драч – лікар, закінчив середню школу в Кривому Розі, на той час уже мешкав у Черкасах. Вражаюче виконав власну пісню «Віддайте мову».

Окремо розповім про Андрія Миколайчука. Підійшов я до нього, представився журналістом з Кіровограда. А він: «Не люблю Кіровоград, вступав до вашого педінституту, на музичний факультет, не прийняли…» Він з Умані. Закінчив музучилище, працював музичним керівником у дитячому садку, де отримував мізерну зарплату. А тому щонеділі підробляв, виконуючи свої пісні на весіллях. Таким чином призвичаївся виступати перед публікою – умів її звеселити та сподобатися. Тому на сцені поводився дуже органічно. Босий, стрічка кругом голови, у руці – букет у целофані. Пісні – іронічні. «Піду втоплюся» – про те, як розчарований у коханні вирішив втопитися, але не знайшов чистої річки. Ще прозвучали «Підпільник Кіндрат» і «Наркомани», теж іронічні. Здобув приз глядацьких симпатій. Став відомим в Україні. Багато гастролював. Приїздив у Кіровоград, я його запрошував до себе додому. Посиділи за столом, позгадували…

Запам’яталися виступи львів’ян – Андрія Панчишина і Віктора Морозова з театру «Не журись». Вразила Марія Бурмака – юна студентка-філологиня з русифікованого Харкова. Всіх зачарувало її виконання кількох пісень на слова Олександра Олеся. Сестри Тельнюк чудово виконали пісню на слова Шевченка.

Рок-виконавці виступали на окремій сцені. Сестричка Віка – прекрасна, темпераментна, химерно одягнена. Потужно прозвучали її «Шахтарські бугі» з явним антирадянським змістом. «Брати Гадюкіни». Теж тексти цікаві. «М’ясо є, пиво є, сало є, всьо чьотко…». Молодь шаленіла, вгадуючи підтекстові смисли пісень.

Особливо сподобався гурт «Кому вниз» з Андрієм Середою. Неймовірно потужне виконання пісні на слова Тараса Шевченка «Стоїть в селі Суботові…». На лекціях про поезію Шевченка я обов’язково даю можливість студентам послухати цю пісню у виконанні Андрія Середи.

Кожного дня – яскраві, досі незабутні враження. Фестиваль став культурним вибухом, це було торжество української сучасної пісні. Вона вражала своїм розмаїттям, особливо – явними антиімперськими смислами. А компартійне начальство не знало, що робити, як реагувати.

Заключний концерт – на стадіоні. Є фото, де я поруч з кандидатом філологічних наук Михайлом Івасюком – батьком композитора, якому фактично було присвячено фестиваль. Я перед тим отримав з видавництва свою книжку про Бориса Олійника, взяв кілька примірників у Чернівці, один з них подарував Михайлу Івасюку.

Отже, про заключний концерт. Вражаюче виступили Тарас Петриненко і Тетяна Горобець. Потім – Василь Жданкін. Одну пісню заспівав, другу. І раптом – «Ще не вмерла Україна!» До іншого мікрофона вийшли Едуард Драч та Віктор Морозов – вони приєдналися до Жданкіна… Стадіон був ошелешений, бо став свідком, сказати б, першого виконання пісні, яка незабаром стане гімном уже незалежної України.

Поїхав додому під сильним враженням. Передачу про «Червону руту» показало чернівецьке телебачення. Виявляється, на фестиваль відрядили наглядачку з Києва з метою контролювати висвітлення чернівецькими тележурналістами хід фестивалю. Журналісти так пригостили в ресторані свого контро­лера, що вона проспала, поки телевізійники за ніч підготували передачу і показали по обласному, а потім і по київському телебаченню.

Після приїзду з Чернівців «Кіровоградська правда» і «Молодий комунар» опублікували мої статті про «Червону руту».

Після буквально тріумфального успіху цього першого українського пісенного фестивалю думалося, що через кілька років українська естрадна пісня не лише завоює серця мільйонів українців, а й здобуде палких прихильників у всьому світі. Пам’ятаю, як після того тріумфу захвилювалися російські естрадні знаменитості, як тривожно заметушилися їхні продюсери, як організовано здійснили операцію замовчування залежні від олігархату телеканали. Практичні результати цієї заздрісної стривоженості виразно проявилися уже під час другого фестивалю, який відбувся у Запоріжжі в 1991 році. Коли було оголошено про його проведення, я вирішив поїхати туди з дружиною. Поїхали, влаштувалися в готелі. Йдемо на перший концерт, який мав відбутися в Палаці спорту. Зустрічаємо Тараса Мельника, одного з організаторів фестивалю. Він був стривоженим, жалівся: «Дуже негостинно нас приймає місто».

Заключний концерт проходив на стадіоні 18 серпня. Через кілька днів – ГКЧП, а за цією подією – проголошення незалежності.

На заключному концерті оголошують виступ гурту «Кому вниз» – переможця першого фестивалю. Коли урочисто, під барабанний бій піднімався на сцену лідер гурту Андрій Середа – раптово вимкнули світло. Зроблено було це навмисне. І таких неприємних випадків, спрямованих на те, щоб применшити впливовість фестивалю, його значення для відродження української пісні, було в ті дні чимало. Я спілкувався з організаторами фестивалю – вони відверто говорили, що надто багато перепон створювалося штучно…

У роки незалежності таких організаційних труднощів ставало ще більше. Раптом постав альтернативний до «Червоної рути» за своїми типово малоросійськими музичними смаками, психологією, складом учасників фестиваль «Таврійські ігри», в який олігархат вкладав величезні кошти, а підпорядковані йому телеканали організовували шалену розкрутку. В результаті – україномовну «Червону руту» перетворено в другорядний пісенний фестиваль. Малоросійство торжествувало.

Фестиваль живе і досі, але хто про нього чує?.. Тягар малоросійства дуже важкий і, сказати б, шкідливий, бо не сумісний з високою національно-державницькою свідомістю. Це відчувається як в освітянській, так і в культурно-просвітницькій сферах, які через цей тягар не використовують свої націоформуючі можливості. Треба було успіх першої «Червоної рути» посилювати, вкладати в неї значні кошти, робити її максимально популярною. Це сприяло б відкриттю нових талантів, утвердженню та популяризації не тільки в Україні, а й за її межами національної пісенної культури. Бо ми, українці – пісенна нація.

Тепер, буває, чую в маршрутці чи супермаркеті новітню українську естраду. Примітивні тексти, непривабливі мелодії… Хоч маємо дуже багато чудових українських пісень…

І наостанок. Переконаний, що чернівецька «Червона рута» була одним з чинників, які прискорили прихід нашої незалежності.