Цими днями «Україні-Центр» виповнився 31 рік. Майже стільки ж років і традиції новорічного інтерв’ю з керівником області. Вони всі були різні – і керівники, і роки. Та, мабуть, найважчий період припав на долю начальника Кіровоградської обласної військової адміністрації Андрія Райковича.
– Андрію Павловичу, добігає кінця 2024 рік, третій рік повномасштабної російсько-української війни. Скажіть, а який із цих трьох років був особисто для вас найважчим і чому?
– Юхиме Леонідовичу, у війни не буває ні легких днів, ні легких годин, ні легких хвилин, ні легких років. Навіть тут у нас, в тилу. Тому сказати, що якийсь із цих трьох років був найважчий, було б неправильно – кожен має свої особливості. Я не забуду, напевно, жодного дня першого року, коли довелося з самого початку організовувати оборону, допомогу фронту, приймати біженців, коли необхідно було виконувати безліч серйозних задач тут і зараз. Дуже складним був і 23-й рік, коли агресор почав постійно бомбити нашу енергетику й постали дуже складні питання з організації захисту критичної інфраструктури. Ми приймали десятки евакопотягів. Спочатку це були різні райони Донецької області, зараз це конкретно Покровський напрямок, Курахове, пішли й Суми. Прихистили розбомблений психоневрологічний інтернат, і ось зараз, буквально коли я з вами говорю, ми направили велику групу переселенців із Донеччини у Хмельове, там підготували їм житло. Тобто оця вся робота, яка почалася у перший рік, не припинилася ні в другий, ні на третій рік війни. 80 тисяч переселенців – це, на хвилиночку, як серйозне місто.
Безумовно, у людей від війни є певна втома, і це не треба якось приховувати. Але є і обов’язок, розуміємо, що не маємо права на цю втому, бо ми не в окопах, там – пекло! Нам щодня треба виконувати складні задачі мобілізаційного плану, з допомоги прифронтовим областям. У нас зараз будівельні бригади працюють на фортифікаціях – Донецький, Дніпропетровський, Запорізький напрямки. Тому ми зобов’язані, не мусимо, а зобов’язані виконувати кожен отриманий наряд. Треба швидко за сотню тисяч «їжаків» наварити – варимо. Треба було посівматом допомагати на розмінованих полях Херсонщини – вислали. Треба підсобити фінансами на озброєння і техніку нашим підшефним військовим частинам – зробили! Жодної відмови командирам. Тому кожен рік є складним, відповідальним, одне слово – війна.
– Пригадайте, будь ласка, які події року, що минає, залишаться у вашій пам’яті?
– Є багато таких подій, вони можуть бути зовсім маленькими, а в серці відкладаються. Але те, про що я вам говорив, ніколи не забуду. Влітку щотижня мотався в Запорізьку область, коли наші бригади працювали на фортифікаціях. І хто працює? Це ж не інженерні війська, це наші хлопці, комунальники з усієї області, переважно з Кропивницького. І я до них їду, спека неймовірна, під 40 градусів, і страшна пилова буря. А хлопці працюють. І я дивлюся, вони позакривали обличчя футболками, торс голий, а вони копають. Не лише бульдозери, екскаватори, а вручну працюють, над головами літають ракети, фронт за кілька кілометрів. Я їм кажу: «Хлопці, ви хоч би поховалися…» А вони: «Куди ховатися?» Дихати немає чим, а вони риють. Питаю: «Що вам треба?» «Напитися води й працювати далі…» Це просто вражало. Мабуть, я ніколи не забуду… Їдеш повз черешневі й вишневі сади, а ніхто не збирає, долі все осипається, земля червона…
Нам дуже багато в нинішньому році вдалося зробити в медицині – в умовах війни, обмеженого фінансування. Ми потужно підсилили онкологію – наш обласний онкологічний центр. Встановили «Терабалт», отримали лінійний прискорювач і зараз його встановлюємо. Це дуже важливо, тому що всі знають, який рівень онкозахворювань на Кіровоградщині. І ми не маємо права зупинятися. Здоров’я людей завжди має бути маркером спроможності влади, що під час війни, що після неї.
Те ж саме мушу сказати й про обласну лікарню. Ми дуже багато робимо, щоб цей надкластерний заклад дійсно відповідав усім і можливостям, і стандартам. Незабаром обласна отримає МРТ, перший комунальний.
Громади намагаються, щоб люди, які прибувають до нас з інших областей, залишалися тут працювати і щоб вони були забезпечені не лише роботою, а й житлом теж. І тому тут подяка і міській раді Кропивницького, і іншим територіям, які надають житло лікарям, медикам.
Нас критикували, і заслужено, за те, що ми повільно створювали надійні укриття, особливо в освітніх закладах. Не буду розказувати, що в більшості будівельних організацій половина людей пішла на фронт, і виконувати такі складні роботи – це ж не просто хату построїти. Але нам вдалося саме в нинішньому році зробити доволі-таки суттєві кроки саме в організації укриттів. Використати і місцеві бюджети, і субвенції. Але роботи у цьому напрямку ще досить. Це окремий трек, як організувати безпеку територій навіть після війни.
Мусив би сказати й про те, що, не маючи великих коштів, великих будівельних потужностей, ми в області відремонтували, відбудували сім стратегічних мостів. Я не вдаватимуся в подробиці, де вони, але навіть у мирний час в області не будували й не ремонтували одразу таку кількість шляхосполучень, як ми зробили останнім часом.
Про що ще хотілося б сказати? Ми зробили доволі потужний крок в турботі про ментальне здоров’я, у ветеранській політиці. Війна – це суцільний потужний стрес для всіх верств населення, що для фронтовиків, що для ветеранів, які приходять з тяжкими моральними і фізичними травмами, що для дітей, що для переселенців. Я думаю, не знайдеться жодної людини у нас у країні, яка не була б вражена цим стресом війни. Тому ці центри підтримки ветеранів, населення, психологічні та ветеранські хаби – це дуже великий пласт і комплекс роботи, який нам вдалося зробити. І не лише в обласному центрі, а практично в усіх громадах. Це складна робота, і вона цим роком не зупиниться, і цими кроками теж не зупиниться. Нам доведеться дуже багато працювати й після війни для того, щоб стабілізувати, відновити ментальне, моральне, фізичне здоров’я нації.
Ще мав би сказати, напевно, про реабілітацію. Нам вдалося відкрити десять реабілітаційних відділень. Не без допомоги НСЗУ, МОЗу. Окремий респект Міністерству охорони здоров’я. Ми на постійному зв’язку з міністром Ляшком. Він ставить перед нами, перед медициною області дуже серйозні вимоги й завдання. На горіхи теж отримуємо від нього. Але те, що і в обласній лікарні, і в онко-, і в інших лікарнях Олександрії, Новоукраїнки, Петрового, Знам’янки, Голованівська з’являється нова апаратура, нові можливості – це результат нашої спільної праці, хороших, системних комунікацій. І я дякую керівникам міст, громад, народним депутатам, які підтримують цей кейс проєктів.
Про що ще міг би згадати… У мене не було зовсім часу дивитись паризьку Олімпіаду, але коли я почув, що наш Олег Дорощук зайняв шосте місце, і мені пояснили, що це колосальний успіх, розказали про цього хлопця, то я з великим задоволенням йому в День міста в театрі вручав нашу міську нагороду. Тільки глянув на нього – а він, мабуть, на пів метра вищий за мене – красень-юнак. Він дуже хороший приклад для всіх спортсменів Кіровоградщини. Це українське майбутнє – такі діти, молодь.
Ми мали нагоду приймати практично всю Україну влітку – Конгрес регіональних влад при президентові України, одномоментно, і всі урядовці до нас приїхали, було виїзне засідання уряду. І це було надзвичайно важливо – звірити наші позиції, наш рівень і в громадах, і в області, і в містах з тим, які задачі ставить центральна влада. Можливо, це якийсь маркер передусім для чиновників, але, в принципі, за нами стоїть робота і стійкість всієї області. Нам важливо було отримати оцінку від всіх галузевих міністрів і Офісу Президента, тому що виконувати завдання в мирний час і коли війна – це, даруйте, абсолютно різні можливості й задачі.
– Усю осінь політики та експерти лякали нас страшною зимою, яку країна може й не пережити. Але вже закінчується грудень, а Україна живе й захищається. Які виклики, на вашу думку, чекають на нас у найближчі зимові місяці?
– Це абсолютно не секрет. Агресор тільки того й чекає, щоб нас заморозити, щоб у нас була суцільна темрява, щоб Україна не вистояла й не вижила. Я не знаю, яка ще країна у ХХІ столітті, в центрі Європи, терпіла б такий шквал терору і на енергетику, і на мирні міста, як доводиться Україні. Тому й ми були й будемо у найближчі місяці під ворожим прицілом, під ударами, і ми це розуміємо. Знаю, читаю, бачу, чую всі нарікання наших жителів про черги, про відключення, але повірте, наші енергетики роблять все можливе й неможливе, щоб території мали певну кількість світла. Це надзвичайно складно. Ми не є генеруючою територією, але, якби ви мене запитали, що є 24/7 на моєму робочому столі, – це допомога фронту і світло. Як інженер-енергетик за фахом, добре розумію, як важко розподілити кожен кіловат, який до нас приходить, для того, щоб і промисловість працювала, і аграрний сектор, і щоб лікарні й усі інші заклади мали хоч би той необхідний мінімум, щоб вистояти, безумовно, і населення. Вистояти, не опинитись у блекауті – головне завдання на зиму 25-го року.
– Наприкінці 2024 року в країні почали активно обговорюватись перспективи закінчення війни. З погляду людини, залученої до вищих щаблів влади, яка знаходиться в постійному контакті з керівництвом країни, наскільки обґрунтовані наші сподівання на мир у 2025 році?
– Я буквально два дні тому повернувся з Конгресу регіональних влад у Львові, де глава держави жорстко і точно визначив нашу позицію і готовність до миру. Так, нам треба рухатися до миру, і повторюю – про це говорив президент не один раз – і у своїх головних зверненнях до всього світу й до всієї Європи, у презентованому плані Перемоги. Можна по-різному ставитися до всіх цих документів, але я думаю, що ніхто в світі не скаже, що Україна не прагне миру. Так, ми країна в центрі Європи, яка найбільше постраждала зараз, у ХХІ столітті, від війни, від російського терору. Це не конфлікт – це війна. Коли кажуть, що це конфлікт, ну який же це конфлікт, коли гинуть тисячі людей як на фронті, так і в тилу?..
Шлях до миру нелегкий, його диктує ситуація. Ми розуміємо можливості ворога, розуміємо їхні амбіції і бачимо свої можливості й шляхи до миру. Ми говоримо про це всьому світу – що ми готові, акценти зроблені, маркери визначені, дипломатія задіяна – різні варіанти цього руху. Але ми повинні, по-перше, вистояти, по-друге – зберегти Україну як державу. По-третє – зробити все можливе, щоб припинити смерть, маємо зберегти українців як націю, як людей, як народ. Таким чином рухатися до надійного миру. Безумовно, це буде ціною компромісів певних зроблено. Про це треба говорити, і на це треба сподіватися ще й тому, що ми за це вже заплатили неймовірну ціну. Найдорожчим – життям наших людей. Але цей мир має бути надійним, щоб війна не дісталась у спадок нашим дітям і онукам.
– Практично водночас з розмовами про закінчення війни почалися обговорення майбутніх виборів на всіх рівнях влади. Активізувалися нафталінні політики, про яких ми за три роки почали забувати. З одного боку, чи не передчасно? А з другого – людей же треба готовити до цивілізованого вибору, а не до продовження війни за владу.
– Ми з вами скільки вже про це говоримо. Так, я погоджуюся, що вибори – це маркер демократії. Це зрозуміло. І так буде, і так уже було в нашій країні. І це, мабуть, одна з головних цінностей, за яку б’ються зараз наші захисники й захисниці. Але це право вибору дійсно має бути цивілізованим. І воно має бути забезпечене державою. Давайте просто запитаємо себе: ми спроможні зараз це зробити? Саме в таких умовах? Ну тоді хай ті політики, як ви їх називаєте, нафталінні, підуть в окопи й глянуть, як нашим бійцям зараз в тих донецьких степах і запорізьких, чи під Вовчанськом. Чи зможуть вони там реалізувати своє право вибору?.. Прийде час, і країна зробить свій вибір.
– Згадаймо, що інтерв’ю в нас передноворічне. Не питатиму вас про те, як зустрінете Новий рік – знаю, що біля телефона. Тому давайте перейдемо до привітань та побажань.
– Мабуть, найперше – це слова великої сердечної подяки всім землякам, усім нашим захисникам і захисницям, які зараз на фронті й будуть Різдво та Новий рік зустрічати на передку. Їм наш колективний уклін і найбільша подяка за те, щоб ми тут змогли відчути дух Різдва, вони там, знову повторюю, ризикують найдорожчим – своїм життям. Тому найперші й найщиріші вітання – усім тим нашим воїнам, які зараз на передовій. Низький уклін родинам Героїв.
Найщиріша подяка всім трудовим колективам – без них упала б економіка. І нашим аграріям. Я сьогодні про них ще не згадав жодного слова, тому що всі ці три роки у них справді, як раніше казали «битва за врожай», так у них оці три літа й була найбільша битва за хліб. За хліб, який теж є зброєю, який дався їм кров’ю і потом, тому що значна частина із них на фронті, а ті, хто залишився, б’ються за кожну тонну, за кожен центнер зерна, який для нас є теж дуже важливим – щоб і вижити, і втримати економіку, і допомогти фронту, і бути пристойними гравцями на міжнародному продовольчому ринку теж. Ми виконуємо свої зобов’язання у цьому сегменті якраз завдяки селянам.
Я хотів би привітати і побажати тепла, здоров’я, миру обов’язково і стійкості всім, хто працює з дітками – освітянам Кіровоградщини, тому що вони взяли на себе неймовірно складну ношу, ставши волонтерами, прихистивши тисячі біженців, і продовжують вчити діток. Це надзвичайно важливо – виховувати продовження нації. Коли я чую, що десятки тисяч, сотні та мільйони українців не в Україні, одразу замислююся над тим, хто залишиться, хто будуватиме цю країну, хто розвиватиме її, яке її майбутнє?.. Воно в руках вчителів також. Тому зараз вага вчительської праці надзвичайно зростає. Надзвичайно.
Я хочу сказати спасибі всім нашим будівельникам, дорожникам і комунальникам. Як би не було важко, але ми тримаємо три роки ці надзвичайно складні сфери. У нас немає колапсів. Так, у нас є десятки поривів, зупинки тепла, у нас не відремонтовані як треба дороги, але область не зупинилася, і жодна громада не зупинилася. Попри війну, попри всілякі труднощі, ми живемо, ми працюємо, працюватимемо й житимемо далі. Я в цьому абсолютно переконаний.
Не втомлююся дякувати нашому великому волонтерському фронту. Це потужна армія людей із золотими серцями, які фахово, дуже згуртовано, дуже грамотно допомагають ЗСУ, допомагають тилу. Це просто цілий соціальний пласт профі, методику роботи яких нам ще доведеться вивчити, багато в чому запозичити.
Зрештою, я хочу подякувати всім керівникам територій, усім громадам, активним депутатам, які працюють, які тримають життя регіону в цілому. Хочу подякувати всім нашим великим містам, тому що стійкість кожної громади, від найменшого села до обласного центру – це стійкість області, а взагалі це є стійкість всієї країни. Це дуже важливо, коли воїн там, на фронті, знає, що вдома у нього сім’я захищена, що вона матиме шматок хліба, соціальну виплату, що дитина піде в школу, що в разі, якщо захворіє, їй нададуть допомогу, і, не дай Боже, якщо він буде поранений, йому є куди повернутися, щоб він теж отримав відновлення й допомогу.
Я не знаю, кому не дякувати. Дякувати треба абсолютно всім. Нашим міжнародним донорам, європейським містам-побратимам, потужним благодійним фондам – за всебічну допомогу. Як не дякувати нашим героям-водіям «Електротранса» чи знам’янському машиністу, який їде і ризикує, бо над ним летять дрони, а він везе людей і вантажі. Дякую вашому брату-журналісту, тим, хто на фронті, і тим, хто пише про день сьогоднішній, бо це неймовірний час… Дякувати треба й тому, хто хліб пече, і тому, хто людей годує, абсолютно кожному, хто працює задля того, щоб Україна була Україною, щоб вона залишилась суверенною державою, і щоб наша область, Кіровоградщина, теж завжди була в центрі цієї держави не лише географічно.
Усім – світлого Різдва, миру, добра і такого очікуваного щасливого Нового року!
Навіщо і як встановлюється факт проживання однією сім’єю