Про війну, любов і віру

Володимир Бактідан – з міста Шептицького (в минулому Червоноград) Львівської області. З Кропивницьким його пов’язує те, що минулого року він одружився з нашою землячкою Анною Матвєєнко. Він військовий, на Новий рік отримав відпустку, приїхав до дружини, і нам вдалося зустрітися й поговорити.

– Володю, розкажи про себе: де навчався, чим займався до вій­ни?

– Закінчив школу, потім навчався в луцькому політехнічному університеті. Після того пішов на строкову службу. Демобілізувався і поїхав до Польщі працювати. Коли був вдома на відпочинку, почалася повномасштабна війна. Довго не думав – зібрав сумку і пішов до військкомату. Це було 25 лютого 22-го року.

– Була «учебка»?

– Ні. Учасники АТО й ті, хто мав строкову службу, належали до призовників першої черги. Я служив у спецпідрозділі, тому мене одразу взяли. Кілька годин у військкоматі – і в автобус на Львів. Дуже багато було добровольців. Нас відправили на полігон, там ми переночували, потім отримали зброю, екіпіровку. Я був водієм на строковій службі, водієм став і на війні. Війна з близькими боями для мене почалася у Вознесенську 2 березня.

– На яких напрямках довелося воювати?

– Миколаївський, херсонський, донецький – Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут, Костянтинівка, Дружківка. Потім нас відправили на харківську операцію. Після її закінчення повернулися до Кліщіївки та Бахмуту, де було дуже гаряче. Там ми були приблизно півтора роки. Зараз ми на Курщині.

– Яка в тебе посада?

– Водій-санітар зенітно-ракетно-артилерійського дивізіону зенітно-ракетно-артилерійської батареї третього взводу першого відділення 80-ї десантно-штурмової бригади.

– Водій-санітар – це як? Що в обов’язках?

– Є штатний розклад, так називається посада. Я маю дивитися за машиною, і коли якісь проблеми, я евакуйовую своїх хлопців. Це називається домедична допомога. Довелося багато евакуйовувати і поранених, і загиблих.

– Яка ситуація на Курщині? ЗСУ начебто втрачають зайняті раніше території.

– Відсотків п’ятдесят сіл, які ми утримуємо, розбиті. І не нами. Росія не жалкує ні артснарядів, ні авіабомб, аби зрівняти з землею свої села. Так, половину території росія в нас відбила, але ми там стоїмо, щоб стримувати їхні війська, щоб вони не пішли на інші напрямки. Є сенс нам там стояти, ми меншими силами стримуємо більші.

– Що з поповненням?

– Приходять нові хлопці. Але в них немає бажання воювати. Десь його зловили і відправили. Від них немає ініціативи, відсидів на позиції – відпочив. Не мають бажання чомусь навчатися, розвиватися. Раніше ми просили командування про поповнення. А зараз можемо самі поїхати до військкоматів, поговорити з хлопцями і обрати тих, хто нам потрібний. Тих, в кого немає строкової служби, відправляємо в свій навчальний центр, на свою базу. Там вони отримують спеціальність і їдуть до нас.

– Поговоримо про кохання. Як ви з Анею познайомилися?

– В інтернеті три роки тому. За цей час ми п’ять разів бачилися, встигли одружитися, і зараз дружина вагітна. Почали спілкуватися, переписуватися, зрозумів, що мені з нею цікаво. Відчував, що їй цікаво зі мною. Вона мені морально дуже допомагала, бо навколо окопи, траншеї, обстріли і більше нічого. Отримуєш від неї повідомлення, і легше стає. Потім приїхав до неї, познайомився з родиною. Так закрутилося.

– Аня з сестрою-близнючкою часто буває у Львові. Люблять це місто.

– Так. Вони, напевно, більше разів були у Львові, ніж я, хоча жив у п’ятдесяти кілометрах від нього. Весілля було в моєму місті, а у Львові в нас була фотосесія. Я не люблю фотографуватися, але таку подію треба було зафіксувати.

– Як твоя родина сприйняла невістку? І взагалі нових родичів, які втрьох – сестри і їхня мама – дуже схожі між собою.

– Були здивовані їхньою схожістю. Але моя мама з двійнят, має брата. Тому вийшло, що це наше спільне.

– Як тобі тепер воюється? Щось змінилося?

– Коли я там, мало спілкуюся з родиною. Дружині це не дуже подобається, але я маю бути сфокусований на війні, щоб нічого не проґавити. Щодня в мене завдання, які треба обдумати й виконати. Якщо буду відволікатися на розмови, дозволяти собі емоції, це заважатиме. З іншого боку, я захищаю рідних тим, що не розповідаю подробиць про війну. Як справи? Все добре.

– Це ваш перший спільний з Анею Новий рік. Що бажав?

– Щоб все було добре. Щоб донька народилася здоровенька. Як всі хлопці на війні, хочу, щоб це все скоріше закінчилося, повернутися до родини. Я вже купив будинок в своєму місті, який чекає на нашу сім’ю. Так що Аню я у вас забираю.