День бабака по-армійськи

Сьогоднішню свою службу мої побратими по точці називають День бабака. Влучніше про таке, що більшість фронтових військових визначила б як «курорт» чи «санаторій», не скажеш. Але це коли ти сам не в цій системі.

Вибачте, але в нас різноманіття в буднях – це коли по селищу неподалік вдарив «Шахед» замість звичних КАБів. А позаминулу неділю ти згадуєш лише тому, що з тим самим звичним набором харчів привезли помідори (два на чотирьох). А подія місяця – це те, що нарешті привезли машину дров після трьох тижнів очікування і замерзання. Але ні, ще запам’ятався день, коли проїжджала вантажівка з кіровоградськими номерами!

Номери розглядаю не з марної цікавості, це один із службових обов’язків на блокпосту, якщо номери з іншої області, можу перевірити реєстрацію та спитати – що ти з львівською пропискою робиш у Харківській області? Можу й багажника перевірити, сам не маю права відкривати, але можу вимагати підняти кришку. У військових питаю пароль, який міняється щодня. І знаєте, чомусь людині з автоматом на посту ніхто не відмовляє у таких дрібницях! Бо я тут не просто воїн, а службова особа, яку щодня призначають наказом, і повноважень вдосталь.

Але ж День бабака! Блокпост не десь на в’їзді в Харків чи Дніпро, де сотні машин на годину. Тут у прифронтовій зоні їх мало, я майже всі пам’ятаю за марками та номерами, багато людей за кермом вже знаю особисто. Кожна нова машина ледь не подія. І ми майже всі свої. Люди часто зупиняються погомоніти чи пригостити іноді. То пиріжки, то мед, то ось в’яленого товстолоба подарував дід, який щодня проїжджає на мопеді в своє майже покинуте та кругом навколо заміноване село..

Чи й не служба, скаже хтось. А де ж штурми, звитяги, свист куль над головою та полонені північні корейці? Ну, скажу так, після базової загальної військової підготовки на блокпости не потрапляють. Тут усі бойові, бачили багато всього, більшість мають поранення та обмежено придатні, тому і є для них саме така служба. День у день та сама. Шість годин маєш чергувати на посту. У мене є нічні години та ранкові. Вночі знай собі підкидай дрова в буржуйку в нашій будці з бетонних фундаментних блоків, дошок та маскувальних сіток. За годину бува дві машини, буває жодної, і всі свої, військові, бо ж комендантська година. Зранку більше. Майже ті самі щодня. Як і, власне, весь день. Чергування, доповіді по рації, чай-кава, рубка дров, куховарство, сон, іноді поїздка в селище (баня, пошта, магазин). Остогидлий смартфон. Стосунки зі своїми – ми хоч не на підводному човні вчетвером, але схожість є, і один одному порядком набридли. Вдень підключаються до чергування поліція та ВСП, хоч щось нового від них почуєш. Але й вони одні й ті самі, хоча їх тасують.

Умови більш ніж спартанські. Світла нема, хоча є «Екофло» та генератор. Води нема, тільки привозна. З гігієною великі проблеми, туалет типу сортир. Холодно, вітри скажені. Але служба спокійна. Та в одноманітності днів ще гостріше постає щодня, щоночі питання: коли вже все це скінчиться?

Люди за можливості охоче обирають іншу службу (можна шукати самому, буває, пропонують щось адекватне). Мій попередник протримався два місяці, коли перевівся, ледве не стрибав від щастя. Психологічно реально не так просто жити-служити в режимі Дня бабака. Хоча відносно безпечно. Ладно, закінчую, мені за п’ятнадцять хвилин до першої прокидатися. Почнеться новий день. Чи буде він чимось відрізнятися від інших днів бабака?