Капітан Поліна Кравченко: «На фронті все зрозуміліше»

11:21
680
views

Донедавна журналістам було складно отримати чи то коментар, чи то будь-яку інформацію від ТЦК. З одного боку, можна зрозуміти – воєнний стан, структура, пов’язана з військовими. З іншого – в суспільства багато запитань, відповіді на які треба отримувати з першоджерел. Наприкінці минулого року ситуація змінилася: Кіровоградський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки на посаду начальника групи комунікацій прийняв капітана Поліну Кравченко, на тісну співпрацю з якою ми дуже розраховуємо.

Наше знайомство почалося з розмови про минуле тендітної, красивої, мужньої і безстрашної молодої жінки. Воно вражає і захоплює.

Поліна закінчила школу в Червоновершці Компаніївського району. В одинадцятому класі планувала подальше навчання і мала наміри вступити до університету Винниченка вивчати видавничу справу та редагування. Якось вийшов на зв’язок односелець, який навчався в академії сухопутних військ у Львові, розповів про навчання і обмовився, що серед однокурсників є і дівчата. Тоді Поліна вирішила, що стане військовою.

– Я збирала документи, проходила військово-лікарську комісію, згодом поїхала до Львова. Серед абітурієнтів нас було 16 дівчат, поступили лише дві. Мене серед них не було, – згадує Поліна. – Але вирішила залишитися у Львові, щоб наступного року знову пробувати вступити в академію.

Дівчина легко вступила у Львівську політехніку за напрямком «екологія». Було ще кілька спроб вступити до військового вишу, але не виходило. Вирішила піти в політехніці на військову кафедру, але туди дівчат не брали. Закінчила бакалаврат і переключилася на журналістику. Поїхала до Києва на курси, стажувалася в Кропивницькому на каналах TTV та «Кіровоград». Вирішила, що присвятить себе все-таки журналістиці, довчилася в магістратурі.

– В 2017 році я мала багато знайомих серед військових журналістів, – розповідає начальниця групи комунікацій ТЦК. – Мені сказали, що є вакансія пресофіцера в маріупольській 56-й бригаді. Я підписала контракт. Оскільки посада була офіцерська, а я була солдатом, довелося паралельно навчатися на курсах. Пропонували вчитися на кухаря, щоб отримати звання, але я вирішила опановувати гармату, вчилася на навідника МТ-12. Була там єдиною дівчинкою. Вже в бригаді я була на посаді навідника, але виконувала обов’язки офіцера пресслужби.

Ще були сержантські курси, курси лідерства. На той час відмінили офіцерські курси, які були раніше. Поліна боролася за своє офіцерське звання, хотіла рости, опановувати нове, тому все-таки вступила до Академії сухопутних військ імені Сагайдачного. Для тих, хто має вищу освіту, академія ввела річний курс лідерства офіцерського складу, після закінчення якого присвоюється звання молодшого лейтенанта. І знову, вже вкотре, з’ясувалося, що жінок не беруть. І тільки наступного року вдалося вступити, Поліна навчалася на командира механізованого взводу. Коли закінчила навчання в академії, прийняла взвод.

– Чесно, не хотіла приймати взвод, хотіла повернутися в прес-службу – зізнається дівчина. – Мені порадили конотопську 58-му бригаду. Я вже вела переговори, на мене там чекали. Але, коли в академії був розподіл, цієї бригади в переліку не виявилося. За порадою я обрала 72-гу бригаду Чорних Запорожців з метою згодом перевестися у 58-му. Прибула на службу і очолила взвод. Командування на мене дивилося з певною недовірою: як жінка буде керувати чоловіками? Я заспокоїла, сказала, що маю намір перевестися. Але подумала:якщо в пресслужбу я можу піти в будь-який час, то стати командиром взводу більше не буде можливості. І залишилася.

Згадуючи хлопців зі взводу, Поліна не стримала сліз. Сказала, що пишається ними, що вони класні, надійні. Зізнавалася їм, що багато чого не знає, бо цьому не навчали в академії, і її терпляче вчили. Щоб краще опанувати справу, Поліна продовжувала навчатися. В 2020 році її взвод був на авдіївському напрямку, в лютому 22-го – під Києвом.

– Ми з 16 лютого чекали на повномасштабне вторгнення. Все підготували, самі були готові, провели рекогносцировку, але все одно не вірили, що буде велика війна, – каже капітан Кравченко. – А 24-го о четвертій ранку був телефонний дзвінок, і все стало зрозуміло, і вже було чути перші вибухи в Білій Церкві, де був пункт постійної дислокації бригади. В той же день ми рушили на Київ. Деякі хлопці з бригади ще до цього звільнилася через закінчення контракту, а 24-го всі зателефонували і запитали, чи можна повернутися, щоб разом захищати Київ. Київщина витримала основний удар, і наприкінці березня ворог відступив. Після того наша бригада відправилася на схід, а мене перевели в полк охорони сухопутних військ, бо я була вагітна.

Чоловік Поліни теж військовий, бойовий командир. Розписав пару Валерій Залужний, з яким родина товаришує. Поліна повернулася до служби раніше, ніж закінчилася декретна відпустка, дворічна донечка відвідує дитячий садочок.

Поговорили ми і про службу в ТЦК. Поліна Кравченко вважає, що негативне ставлення громадськості до її теперішніх колег несправедливе. Багато хто з них пройшов пекло на війні, мають бойовий досвід і поранення, які не дозволяють повернутися на передову. При цьому капітан зауважила: «На фронті все зрозуміліше. Згодом планую повернутися до військової частини. Розумію, що вже не буду командиром взводу, бо я зараз багато пропускаю, а в армії щодня якісь нові застосування. Можливо, повернуся на посаду пресофіцера в бойову частину. Але буду служити в армії, це сто відсотків».