Ганьбище

Перемир’я закінчилося, так і не розпочавшись. Знову ракетні та дронові удари, знову руйнування та жертви. А писати доводиться про інше – про огидне та ганебне. Але писати треба, бо все в нашому житті взаємопов’язане: чим більше безладу, тупості та крадіжок у владі, тим більше жертв і довше триває війна.

Країну нудить від міндічгейту. Назва нова, але тільки назва. Придивишся, пошкребеш нігтем – і проступають знайомі риси. Чорт забирай, так це вже було!

Погодьтеся, відкати з державних замовлень винайшов не Міндіч і навіть не Янукович. До них додумався невідомий історії чиновник у ті далекі часи, коли бюджетні гроші називалися казенними. Схема проста, як таблиця множення: хочеш державний контракт – поділися доходом. Причому, коли ти обумовлений відкат вручаєш умовному міндічу, то це вже не бюджетні гроші, а СВОЇ. Хочеш контракт на велику суму? Відповідно, більше віддаси. Адже маєш повне право розпоряджатися СВОЇМИ грошима. Хочу – у виробництво вкладу, хочу – нову машину куплю, а хочу – міндічу подарую. А з міндіча що спитаєш? Не винна я, він сам прийшов! І сам гроші приніс – може, це кохання? А в суді довести таку цілком очевидну схему поборів дуже важко – це всім історичним досвідом доведено. І не тільки України.

Або, скажімо, історія зради. Вона сягає аж біблійних часів. І в наші дні це не рідкість. Тільки зрадник якось зубожів, втратив ідейність, продається якщо не за кусень хліба з маслом, то за гамбургер. У тієї ж екс(цес)прес-секретарки Юлії Мендель мотиви – як декольте, все назовні. Я вам інтерв’ю і книжку про Зеленського, а ви мені – громадянство, політичний притулок і турботу. Казав же класик: «Не треба жінку чіпати!»

Хоча є у нас унікальні випадки. Наприклад, кількість людей з низьким IQ на квадратний метр влади. За всіма законами соціології кількість дурнів у всіх соціальних групах суспільства має бути приблизно однаковою, але рвуться вони саме до влади, летять з усіх боків, як мухи самі знаєте на що. А прорвавшись, чудять «нє по-дєцкі». І якщо в мутному Світловодську, вирішуючи кадрові питання, міська влада стріляє не відходячи від каси (тобто від робочого місця), то в столиці призначення на найвищі посади, виявляється, узгоджують з ворожками. Ну справді ж, від Єрмака можна було очікувати чого завгодно, легше припустити, що він – рептилоїд або корейський шпигун, але аж ніяк не міг уявити його на прийомі у місцевої Ванги.

Зате тепер стало зрозуміло, звідки в нашій владі (і центральній, і місцевій) така кількість, прости Господи, довбойобів!

Ну якщо вже заговорили про кадрову політику, то нагадаю: лише в одній країні заведено свято вірити, що цар – хороший, а бояри – погані. Але у нас-то й царя немає, і бояри – не спадкові, а цілком підслідні. І уявити, що наш президент ні сном ні духом не знав, які придурки й шахраї його оточують, просто неможливо. Навіть за всієї його зайнятості війною та міжнародними контактами. Адже він за своєю дівочою професією – класний актор, десятки ролей саме таких персонажів зіграв, повинен їх за версту відчувати, але ні… Як не Баканов, так Богдан, не Мендель, так Арестович, не Венедіктова, так Ілащук, не Лозінський, так Сольський. І кінця цьому списку немає.

Гаразд, з одним шахраєм чи дурнем можна якось впоратися, навіть з десятьма чи сотнею, але коли за підписом президента запускаються відверто непродумані укази, які стосуються життя мільйонів громадян. Коли реформи вмирають від недоробленості, а гроші, які виклянчили на них за кордоном, розкрадаються. Коли п’ятий рік триває війна, а в країні не налагоджено ані мобілізації, ані демобілізації… Коли цих «коли» (вибачте за тавтологію) – вагон і маленька кравчучка, постає резонне запитання: а може, справа не в Міндічі, Чернишові, Галущенку? І не в Єрмаку? І навіть не в Зеленському? А в кому? Або все-таки – у чому?