Українське диво на льоду

По-іншому сприймати завершення чемпіонату світу з хокею в групі ІА, який проходив у Польщі, просто неможливо. Збірна країни, яка не має конкурентного чемпіонату, в якій немає суперзірок, яка живе в умовах війни та майже не має льодових арен, здобула путівку до елітного дивізіону світового хокею. І це національна збірна України.

Цьогорічний турнір – значно складніший від попереднього за рівнем конкуренції, а тому виконати головне завдання було проблематично. Тим більше, що в стартовому поєдинку українці поступилися господарям турніру полякам – 2:3. Та далі наші хлопці зібралися й перемогли спочатку литовців – 2:1, а потім і учасників Олімпіади-2026 – збірну Франції з таким же рахунком. І так сталося, що конкуренти втрачали очки, а після цієї вікторії синьо-жовті вийшли на друге місце. А саме ця позиція гарантувала путівку до елітного дивізіону. Та попереду були ще дві битви з головними фаворитами – з Казахстану та з непоступливими японцями.

І саме матч із казахами став тим моментом, коли ми вперше таки повірили, що неможливе – можливе. Поступаючись з рахунком 1:3, збірна України не тільки відігралася, але й повела в рахунку – 4:3. Втримати перевагу не вдалося, а в серії булітів удача посміхнулася казахам, які достроково забезпечили собі можливість зіграти серед найсильніших наступного року. До речі, якби наші хлопці виграли цю серію, то в останньому турі їхній успіх залежав би тільки від гри з японцями. А так наша команда у вольовому стилі, поступаючись з рахунком 0:1, взяла таки реванш – 3:1 у мотивованих японців, яким потрібна була перемога.

Та все ж мало вірилося, що литовці здатні не програти полякам в основний час. Тим більше за підтримки своїх уболівальників. Але дива таки трапляються. Литовці втримали нічию 1:1, а потім забили ще й в овертаймі й зберегли за собою місце в другому за значенням дивізіоні світового хокею.

Ну а те, що відбувалося в останні секунди основного часу завершальної гри турніру в роздягальні збірної України, певно, бачили всі справжні шанувальники спорту нашої країни. Й бачили сльози щастя в гравців та тренерів. Востаннє на елітному рівні Україна була представлена 2007 року.

І знаєте, дивує те, що хокеїсти, яких майже не знають в Україні, зробили те, що вже 20 років не можуть зробити українські футболісти, новини про яких долинають чи не з кожної праски. Мабуть, тому, що ці хокеїсти грали серцем і заради вболівальників, а не думали про тату, зачіски й про те, що про них напишуть у соціальних мережах.

А ось думка людини, яка давно слідкує за розвитком українського хокею та може оцінити реальний рівень цього досягнення. Своїми враженнями з «УЦ» поділився колишній прес-аташе Федерації хокею України, журналіст інтернет-порталу Sport UA Іван Вербицький:

– Розвиток українського хокею, звичайно, не відповідає рівню такого результату. У нас чемпіонат країни фактично – на аматорському рівні. Лише дві команди, «Сокіл» та «Кременчук», тренуються на повноцінній основі. Номінально в турнірі – п’ять команд, але три інші важко назвати професійними хокейними клубами. Була дуже велика надія на те, що одеський «Шторм», який базується нині у Вінниці, стане третьою силою. Та вони виграли Кубок України, а коли не вдалося потрапити до фіналу чемпіонату України, відразу зникла велика зацікавленість в подальшому розвитку. Що стосується українських арен, їх можна порахувати на пальцях руки. В Києві – «Атлет» і «Атек», в Кременчуку – «Айсберг», в Одесі – Палац спорту, є майданчики в Івано –Франківській та Львівській областях. Є й такі, які повноцінними аренами назвати важко. Там іноді глядачам самого майданчика не видно. Там люди, які приходять на хокей, просто не бачать того хокею.

Що стосується ДЮСШ, де розвивається хокей, то це школа «Сокола» та «Крижинка» в Києві, в Богуславі Київської області, в Дніпрі функціонують хокейні секції, а школа Херсона нині працює в Білій Церкві. Але ж ви розумієте, цього замало, щоб готувати реальний резерв для наших збірних.

І звісно, тим гравцям, які грають у національній першості, дуже важко проявити себе на міжнародному рівні. Той таки Віталій Лялька за рівнем майстерності мав би бути лідером збірної, але, на жаль, його рівень суттєво впав. Ну а Віктор Захаров, який на попередньому чемпіонаті був кращим бомбардиром, цьому турнірі був блідою тінню самого себе.

Та не було б щастя, як нещастя допомогло. Навіть не нещастя, а трагедія – повномасштабне вторгнення рашистів в Україну. І це змусило багатьох зовсім юних і перспективних дорослих хокеїстів залишити Україну й шукати собі кращої долі за кордоном.

Ну, от взяти, наприклад, Миколу Косарєва 2007 року народження. Він переїхав до Норвегії, де серед юнаків виступала навіть українська команда. Правда, поза конкурсом, але вона посідала перші місця. І це дозволило юному захиснику додати в майстерності настільки, що найближчим часом він може опинится в НХЛ. В усякому разі цієї осені Микола вже вирушає за океан у одну з молодіжних ліг. І як би не критикували тренера Олександра Бобкіна за те, що залучав зеленого хлопця до старших збірних, але це додало гравцеві впевненості. Ну й постійна підтримка нашого скаута Олександра Годинюка також допомогла. І цілком можливо, що цей майстерний захисник із надзвичайно потужним кидком може наступного року стати справжнім лідером національної збірної у елітному дивізіоні. Мені гравці «Сокола» розповідали: Косарєв кидає з такою силою, як ніхто в чемпіонаті України. А поки він вже на цій світовій першості віддав результативну передачу в надважливому матчі зі збірною Казахстану.

Що стосується нинішнього покоління збірників, то воно зростало ще в умовах конфлікту між національною федерацією та Борисом Колесніковим. У нас були два чемпіонати, засилля руських хокеїстів, а українцям забороняли грати в національній збірній. І, як би це страшно не звучало, але війна призвела до того, що в нашому хокеї ситуація трохи нормалізувалася. Ми позбулися впливу Колеснікова та його рашистів. А з 2007-го до 2013 року Україна опустилася з найвищого до третього дивізіону. Але збірна, де тон задавали саме представники покоління 2000 року народження, виграла в Києві чемпіонат світу в Дивізіоні 1В 2019 року. Цю команду 2000 року, на базі якої було створено спеціалізований клас, певний час фінасував з власних коштів колишній президент ФХУ Георгій Зубко. Вони грали в чемпіонаті Білорусі й додавали в майстерності. Ну і потім стали переможцями чемпіонату світу U-18 в дивізіоні 1Б 2018 року. Саме з цієї команди – Олександр Пересунько, який на цьогорічному чемпіонаті світу закинув важливі шайби казахам і японцям, а ще зробив під час турніру три результативні передачі.

 Якщо взяти збірну U-18, вона вже четвертий рік грає в дивізіоні ІА і реально претендує на перші місця. Тобто два попередні роки були на другому місці й програвали по одному матчу. Нині частина цих хлопців, той же Косарєв, а ще Дахновський, вже перейшла в національну збірну. В принципі, база є, і є перспектива, що національна збірна щороку сильнішатиме. Адже молоді гравці мають чудову конкуренцію. Як їх вдається залучати та втримувати? Ну розумієте, вони грають в чемпіонатах Чехії, Фінляндії, Польщі та інших країн, де хокей чудово розвивається. Там майстерних гравців багато.

Наприклад, є 20-річний Олексій Євтєхов в Чехії, який тепер до команди не потрапив. Казали, що Ларіон Купріянов може прийняти чеське громадянство. Але в результаті хлопці подивилися, що в принципі в Чехії таких, як вони, – десятки, якщо не сотні. А в нас вони унікальні. Або найкращий бомбардир цієї світової першості Данило Трахт – він грає в Фінляндії. Він же був капітаном молодіжної команди «Лукко» і ставав чемпіоном Фінляндії серед молодіжних команд до 20 років. Тепер є перспектива, що його назад повернуть у команду елітного дивізіону «Лукко». Ігор Мережко – класний, вважаю, світового рівня захисник, який грає зараз в Чехії. Але, повторюся, в Чехії таких багато. Для чого Мережку приймати чеське громадянство, якщо він у нас найсильніший?

Якщо говорити про тренерський штаб, який зробив усе для цього дива, то його призначено ще тоді, коли президентом Федерації хокею України був Георгій Зубко. Тоді зі мною навіть радилися, й я запропонував Олега Шафаренка. Але він не мав такого бекграунду, як у Дмитра Христича – нашої зірки НХЛ. Тоді прийняли рішення, що Христич стане головним мотиватором, а тренувальну роботу та формування складу поклали на Шафаренка.

Ну і своє вагоме слово може сказати як консультант і куратор збірних України від Федерації хокею України ще один наш колишній енхеелівець – Олександр Годинюк. Наприклад, була торік така історія: Шафаренко хотів взяти Вадима Мазура як досвідченого хокеїста із «Сокола», але Годинюк наполіг, щоб взяти Купріянова. Годинюк – цікавий, бо працює абсолютно безплатно й каже, що це його внесок у розвиток українського хокею.

Я скажу так: коли навесні 2024 року ми у Литві говорили з Олегом Шаференком після виходу до дивізіону 1А, то визнали, що немає в цьому дивізіоні команд, які наша команда не могла б здолати. Але пройти весь турнір на одному диханні та підвищитися в класі – це важко. В національній Федерації ставили завдання, щоб у 2034-му потрапити на Олімпійські ігри. А для цього поступово потрібно було пробитися до еліти. Я думав, що ближче до 2030 року це станеться. Вірив, що в нас саме ця молодь вже вийде на передові позиції. Але, каюся, бо теперішніх хлопців я недооцінив.

Чесно кажучи, коли торік все було в наших руках і ми, скажемо так, не витримали цієї напруги, то я не сподівався, що цього року отримаємо другий шанс. Рівень конкуренції став вищим, адже доєдналися потужні збірні – Казахстану і Франції.

Мені здається, з цими командами грати складніше, ніж з італійцями чи з британцями. Ну й плюс з японцями в нас постійно виникали проблеми. Я думав, що об’єктивно наше місце цього року – третє. А тут ще нове керівництво Федерації не спромоглося організувати хоча б один контрольний матч для національної команди безпосередньо під час підготовки до чемпіонату світу.

На початку чемпіонату світу мені здалося, що в перших двох поєдинках наші тренери ще шукали ідеальні поєднання. Команда, м’яко кажучи, справляла враження сируватої. Бракувало спільної ігрової практики й відчувалася незіграність ланок. Якби перед стартом було два-три контрольні матчі, то, гадаю, полякам на старті ми не поступилися б. Ну а вже під час завершального матчу, коли все стало сенсаційно складатися на нашу користь, я, мабуть разом із усіма вболівальниками, рахував кожну секунду до фінальної сирени гри Польща – Литва.

Ну й іноді не вірив своїм очам. Коли стало 1:0 на користь литовців, то, думалося, втримали б вони хоча б до середини матчу такий рахунок. Все одно думалося, що Польща в результаті дотисне. Але литовці також відчайдушно билися за себе й нам неймовірно допомогли. Вони залишилися в цьому дивізіоні, а ми піднялися до групи сильніших. І це велике-велике щастя для нас.

Якщо говорити про перспективи на найвищому рівні, то там є такі команди, як Великобританії, Італії, якщо вони не вилетять цього року. Є той же Казахстан. А ще латвійці, норвежці, данці, австрійці та угорці. Вважаю, нам потрібно трохи змінити стратегію на турнір, коли ми збиралися лише на один-два матчі, які вирішували долю збірної України. Потрібно ризикувати з тими, хто нас може недооцінювати – німцями, фінами, шведами, чехами, швейцарцями, які тепер дуже потужними стали. Ну й канадці з американцями також іноді можуть розслабитися.

Тобто не треба зациклюватися на отих локальних матчах, треба рости. Вважаю, це вже зовсім інше покоління, воно не настільки прагматичне, воно хоче, воно жадає себе проявити, хлопці горять просто.

От ви спочатку сказали: це – диво. Для людей, які в процесі, які бачили оці всі останні чемпіонати світу, бачили, як Шафаренко з Христичем працюють, для них це – не таке вже й диво. Це наполеглива та поступова робота, яка принесла результат. Але для пересічного українця, який чекає радісних спортивних новин і якого футболісти постійно розчаровують, це, звісно, велике диво. І дуже приємно, що саме хокеїсти в такий надзвичайно важкий для України час спромоглися подарувати нашим людям свято.