«Є багато людей, які мені довіряють, для них я працюю»

«Усім привіт! Мене звуть Сергій Ауслендер, ви на моєму каналі, і сьогодні ми поговоримо про…» Ця фраза знайома не лише ізраїльтянам, а й багатьом українцям. І тим, хто пам’ятає Сергія по роботі на «Інтері», і тим, хто слухає його огляди про війни в Ізраїлі та Україні. І навіть тим, хто ніяк не може запам’ятати прізвище, але добре знає назву телеграм-каналу «Війна з Ордою».

Сергій Ауслендер люб’язно погодився відповісти на запитання редактора «УЦ».

– Сергію, розкажіть про роботу військового експерта. З яких джерел ви берете інформацію? Як перевіряєте її достовірність?

– Хочу одразу сказати, що не люблю, коли мене називають військовим експертом, не вважаю себе експертом, я – військовий оглядач. Так, я в цих речах розбираюся, хоч і не на професорсько-експертному рівні, та й взагалі поняття експерта зараз сильно стерлося, я б так сказав. Тому вважаю, я – військовий оглядач, журналіст, який пише та розмовляє на ці теми.

Джерела інформації в мене здебільшого відкриті, звісно, є не лише відкриті, але це люди, які працюють у системі безпеки. Вони деякі речі мені повідомляють, частину з них я ніколи не публікую. Мене заздалегідь попереджають: ось це – можна казати, а ось це – у жодному разі, це тобі так, для загального розвитку, щоб ти розумів картину цілком. Нині з відкритих джерел можна дізнатись дуже багато. Знову ж таки, ступінь достовірності в них дуже різна. Скажімо, у російських ЗМІ одна міра достовірності, у російських офіційних джерел вона практично нульова, у російських Z-блогерів вона, до речі, досить висока, там питання лише інтерпретації. Дуже багато речей про українську війну з російського боку можна зрозуміти, чим, власне, і цінні Z-блогери.

Достовірність можна перевірити лише одним способом – порівняти кілька джерел, як нас колись навчали на факультеті журналістики: порівнюєш кілька джерел і аналізуєш.

– Вам доводиться певною мірою конкурувати з різними інститутами та цілими службами. В чому вам легше, а в чому важче?

– Я не конкурую ні з ким, я сам по собі, розповідаю, показую, говорю про те, про інще, іноді у мене виходить навіть раніше і швидше за офіційні повідомлення, тому що у них просто довша процедура, публікація інформації більше часу займає, а іноді вони швидші. Я ні за ким не ганяюсь і не хочу, щоб за мною хтось гнався. Поодинці легше, сам за себе відповідаєш. Але це й складніше, тому що більше часу йде на обробку інформації. Там, де працюють п’ять чоловік і можна розподілити роботу між п’ятьма, ти все робиш сам.

– Ви живете та працюєте в Ізраїлі – країні неймовірно комунікабельній. Як часто вас зупиняють на вулиці та ставлять питання на кшталт «Коли закінчиться ця війна?» або «Коли розпочнеться наступна?»?

– Так, таке буває, і на вулиці зупиняють, але, як правило, це відбувається на зустрічах, на якихось пристойних заходах. Але я всім чесно відповідаю, що не знаю, коли війна закінчиться, і не знаю, коли почнеться наступна, але, мабуть, ступінь довіри така, що люди таки чекають на мою відповідь на питання, які їх хвилюють. І я дуже часто на зустрічах із читачами, з підписниками кажу, що дійсно не знаю відповіді на ці запитання, і ніхто не знає – ні прем’єр-міністр, ні міністр оборони, ніхто не знає і не може знати.

– Де закінчується військовий оглядач і розпочинається прогнозист?

– Прогнози – взагалі справа невдячна. Вірити можна лише прогнозам погоди, та й то не завжди. Щодо військово-політичних прогнозів, то треба сказати, що Близький Схід – це взагалі цвинтар експертів. Тут всі прогнози здійснюються з точністю до навпаки. І все ж таки єдиний раз один із моїх прогнозів, на жаль, справдився. Прогноз був у тому, що розкол у суспільстві породить у наших ворогів впевненість у нашій слабкості та призведе до різкого загострення ситуації. Але я й припустити не міг, що ХАМАС зважиться на прямий напад, що настане війна і що це все таким кошмаром закінчиться. Коротше, між експертом та прогнозистом кордон дуже розмитий, на мій погляд.

– Ви знаєте, що дуже популярні в Україні? Чи можете оцінити розміри своєї української аудиторії?

– Знаю, що популярний в Україні. Справа в тому, що я в Україні відомий ще так, не збрехати, року з 2009-го, коли почав працювати з телеканалом «Інтер» як їхній власний кореспондент в Ізраїлі, і з того часу я років десять був власкором українського каналу, і потім в українські медіа мене частенько звали. Я один із небагатьох експертів в Ізраїлі, який розуміє українську мову. Я не розмовляю українською, але розумію її вільно, читаю на ній, і тому мені запитання ставлять українською. І це, мабуть, якось підвищує рівень довіри, так, мене у вас знають добре, і в цілому, напевно, аудиторія велика, але я не знаю, наскільки, оцінити розміри не можу.

– В Україні зараз величезна кількість людей, які вважають себе військовими експертами. Скажіть, а хто, на ваш погляд, може вважати себе військовим експертом?

– Не оцінюватиму, хто реальний військовий експерт, а хто ні в Україні. Скажу тільки, що ніколи не можна плутати людину, яка вважається, умовно, військовим експертом або оглядачем, з військовим кореспондентом, тому що воєнкор, як правило, картину всю не бачить, він перебуває на лінії фронту, в полях, він бачить на 500 метрів навколо себе, грубо кажучи. Це не в сенсі, що вони гірші, ні, звичайно, це просто інше, інша спеціальність. Завдання воєнкора – висловлювати враження від того, що відбувається безпосередньо поруч із ним та навколо нього. Завдання оглядача – намагатися аналізувати процес, що відбувається. Це різні спеціальності, скажімо так. Я багато знаю історій, коли люди з військових кореспондентів переходили у військові оглядачі, ось як я, але у зворотний бік – такого не пам’ятаю, якщо чесно.

– Я постійно читаю ваш телеграм-канал, ви реально займаєте проукраїнську позицію. У зв’язку з цим, як часто вам дорікають за необ’єктивність? Як рятуєтеся від ботів та недоброзичливців?

– Закидають мені необ’єктивність досить часто, а я й дійсно необ’єктивний, я це визнаю, я – за Україну в цьому конфлікті. Я вважаю, що росія напала на Україну без жодної причини і приводу, просто так ось, взяла і напала, і влаштувала весь цей кривавий жах. Тому, так, неможливо бути об’єктивним у такій ситуації. Будь-яка об’єктивність у цій ситуації веде до неправильних оцінок того, що відбувається, на мій погляд.

Від ботів і недоброзичливців я не знаю як рятуватися, я їх просто або баню, якщо бачу, або не звертаю уваги. Хейтерів дуже багато, і в Ізраїлі, і в Україні, ну і в росії само собою, але мені якось на них наплювати. Є маса людей, яким цінна моя думка, які мені довіряють, для них я працюю, а решта – мені на них абсолютно начхати.

– Які у вас стосунки з офіційними органами? Чи часто ображаються чи висловлюють претензії?

– З офіційними органами у мене жодних проблем не було. Та й які у нас офіційні органи? Скажімо, пресслужба ізраїльської армії. Хороше ставлення, все нормально у нас із ними.

– Болюче для нас питання: якою має бути цензура у країні, що воює?

– Що означає цензура? Там дуже розмита грань – де можна, де не можна. Ось у нас, в Ізраїлі, не можна показувати обличчя льотчиків та бійців у підрозділі спецназу. У нас усі імена загиблих називають в ефірах телеканалів, поіменно кожного називають, але не можна цього робити до того, як цензура не дозволить, коли цензура переконається, що родину сповістили. Не можна називати, скажімо, номери частин, які зайшли до Гази, або, скажімо, не можна говорити, який тип зброї використовувався під час атаки на Бейрут, таке інше. Ось і все, загалом нічого особливого.

А у вас в Україні є інша проблема, як на мене, дуже велика, – народ взагалі не фільтрує. Роботу ППО постійно показують у прямому ефірі, у соцмережах постійно щось пишуть. Свого часу я говорив про це, українці просили: «Дайте нам Залізний купол». А я запитував: «А скільки часу пройде від моменту, коли Залізний купол поставлять, до моменту, коли якийсь кретин його сфотографує і викладе разом з геоданими в мережу?..», як було в Києві, на мою думку, коли біля торговельного центру стояла військова техніка, а якийсь дебіл її зняв, виклав в Інстаграм, і одразу туди російська ракета прилетіла. У мене там просто друзі через кілька будинків від цього місця мешкають. І ось як це швидко станеться?

Коротше кажучи, цензура потрібна, але, знову ж таки, там така тонка грань, де цензура перетворюється в заборону на інформацію, і це дуже складний момент, його тільки власний досвід дозволяє намацати.

– І наостанок, коротко охарактеризуйте, будь ласка, ситуацію (на сьогоднішній день) у Ізраїлі, що воює…

– З погляду військово-стратегічного, ми цей раунд виграли, але розкол у суспільстві не подоланий, на жаль. Так, розкол зберігається, і навіть, я сказав би, посилився, і не дуже зрозуміло, як ця вся історія розвиватиметься, чи вирішимо ми проблему Ірану? Коротше, поки що запитань більше, ніж відповідей. Але загалом цей раунд за нами, я б так сказав.

– … і у воюючій Україні.

– В Україні, на мою думку, не дуже все добре, точніше, все дуже погано, і головна проблема – що влада не працювала із суспільством. Влада поводилася з суспільством як з нерозумною дитиною, мовляв, ми вам скажемо, що треба робити. Ні, необхідно було суспільство переконати, що тільки спільними зусиллями треба перейти на військові рейки. Йдеться ж про існування нації та держави, а натомість почалося все з цих шашликів горезвісних і закінчується зараз тим, що людей хапають на вулицях, тягнуть в автобуси, б’ють у цих ТЦК і везуть насильно на фронт. Уявити таке в Ізраїлі зовсім неможливо.

Коротше кажучи, проблеми і у вас, і у нас. Але подивимося, сподіватимемося, що наші країни встоять і переможуть у своїх війнах.

Редакція «УЦ» дякує давньому другу Олегу Пліссу за сприяння в організації інтерв’ю з військовим оглядачем Сергієм Ауслендером.