«І ми стали ще ріднішими»

Після АТО Іван Усатюк повернувся в Мощене (нині підпорядковане Гайворонській міській раді), працював трактористом у сільгосппідприємстві. Односельці його хвалили: ніхто краще від Усатюка не виоре город. Політика Івана не захоплювала, а свій громадянський обов’язок розумів просто: якщо країна опинилася в біді – має її захищати. У вересні 2022-го він, батько двох дітей, зібрав врожай і вирушив на війну. Воював Ворон (військове псевдо Івана Усатюка, командира розвідувального відділення частини А 4279) спочатку на Херсонщині, з листопада – у Бахмуті. Загинув 34-річним 15 січня 2023 року. Про те, щоб Івана пам’ятали, дбає його сестра Оксана Усатюк – створила музей «Ворон», пише книжку. І вже понад рік з односільчанками виготовляє маскувальні сітки для захисників.

Про те, яким був Іван Усатюк, про музей на його честь, про волонтерство розповіла Оксана Усатюк.

– Ваня – молодший від мене на два роки. Народилися ми на Київщині. Коли були малими, наша сім’я перебралася сюди, в Мощене, на батьківщину батька. Тож спогади про дитинство пов’язані переважно з Мощеним. Батьки були зайняті роботою, а вдома – своє господарство: дві корови, кінь, птиця. Обробляли кілька городів, загальна площа – з гектар. Мені з братом довелося докласти рук до всього цього. Роботи було багато, жила наша сім’я не в розкоші, але й не бідувала. У дитинстві я з братом часто боролася і перемагала. Закінчивши школу, поїхала вчитися в Київ. Через чотири місяці приїхала додому і не впізнала Ваню – підріс, поширшав у плечах. «Ксюха, поборемося?» – «Ні, не хочу». Потім Ваня вступив в аграрний ліцей у Гайвороні. Вивчився на механізатора, влаштувався за спеціальністю. Це йому подобалося, віддавався роботі сповна. Працював як віл. Наша сім’я вся така.

У квітні 2014 року Ваня і ще двоє хлопців з Мощеного звернулися у військкомат, щоб їх призвали. Ваню відправили в зону АТО, на східний кордон. Там їхню заставу розбомбив ворог. А улітку брат зі своїм підрозділом опинився в Іловайському котлі. Я тоді була на заробітках у Фінляндії і про брата дізнавалася здебільшого від мами. «Живий, здоровий», – казала мама. Якось Ваня мені зателефонував. Говорив кілька хвилин. Був втомлений, але вдавав, що веселий. «Йдемо пішки, води нема, їсти нема що, є пакет лимонної кислоти, кладемо кілька крупинок на язик, щоб слина виділилася і горло промочити». Вони тоді виходили з Іловайського котла. Тиждень ішли пішки до Маріуполя, були серед них і босі, воду пили з калюж, по них стріляли. Продовжив Ваня службу в Маріуполі. З хронічною хворобою його госпіталізували. З госпіталю утік до своїх хлопців, не долікувавшись. Він не захоплювався політикою, а свій громадянський обов’язок розумів просто: якщо на твою країну напали – маєш її захищати.

За словами сестри, з військової служби Іван повернувся знервованим.

– Перший час зривався ночами з ліжка, кудись біг. Аня, дочка, лякалася. Носила його військову футболку. За батька готова була розірвати будь-кого, хто погане про нього скаже. Їй вже п’ятнадцять років. Ваня після служби змінив кілька місць роботи. Механізатором йому подобалося, і люди, яким він орав городи, хвалили його. Казали, краще за Ваню Усатюка ніхто не виоре. Але ж робота механізатора – сезонна, і цих заробітків не вистачало. Він працював і на будівництві, і на інших роботах, а перед великою війною повернувся у сільське господарство. Захопився риболовлею. Одружився вдруге. З Наталією у нього народився синок, назвали Олександром. Дитині три роки було, коли батько пішов на війну. Це було у вересні 2022-го. Зібрав урожай і вирушив воювати. Не зовсім і здоровим був, незадовго до того переніс хірургічну операцію. Я тоді була на заробітках за кордоном.

Оксана і тепер пам’ятає, що відчула, дізнавшись про братову мобілізацію.

– Було недобре передчуття. Брат дивом вижив 2014 року, і знову – на війну. Я не могла залишатися за кордоном, повернулася. Спочатку Ваня воював на Херсонщині. Як ми переживали, коли він не виходив на зв’язок кілька днів! Одного разу вісім днів не дзвонив. Коли подзвонив, така рада була! І ми стали ще ріднішими. Тоді й усвідомила: брат – герой. Усім пожертвував, щоб ми тут були в теплі, в спокої. У листопаді того ж року їх перевели в Бахмут. Ваня служив розвідником. Брав участь у вуличних боях. За можливості телефонував мені чи відправляв повідомлення. Я хотіла дізнатися про нього, про його службу якнайбільше. Ще 2014 року задумала написати книжку про нього. Ваня тоді не хотів нічого розказувати, сердився, коли розпитувала. А під час великої війни став спокійнішим, розповідав. Я навіть здивувалася. Можливо, брат відчув, що потрібен країні, що виконує велику роботу. Наприкінці грудня він зі своїми хлопцями опинився в пеклі – фронт проходив через Бахмут. Телефонував раз у три дні. Розповідав, що терплять по кілька діб без їжі, і не через нестачу провізії. Харчі були, але хлопці голодували, щоб не справляти природні потреби, виконуючи бойові завдання. А перед Новим роком Ваня приїхав на кілька днів додому.

Про ту, останню, зустріч Оксана розповіла детально.

– Він збирався приїхати, але ми не знали, коли це буде. Прокидалася ночами, щоб подивитися: чи немає від брата повідомлень у «Сигналі»? Якось о п’ятій задзвонив телефон. Дзвонив Ваня. «Алло, ти спиш, Ксюндра?» – «Ні». Я підвелася, вийшла надвір. Бачу машину, а у світлі фар – брата, схудлого дуже. Відчула від нього незвичайну енергетику – смиренності, безнадії. Подумалося: це не той брат, якого знала, який постійно на позитиві. Обнялися. Мої діти спали. Шкодую, що не розбудила їх, бо Ваня хотів і їх обійняти. Сіла я з ним в машину, чорну «Вольво». Поїхали до мами. Постукали у вікно. Мама вибігла без верхнього одягу. Вона, побачивши незнайому машину, вже подумала була, що до неї приїхали з поганою звісткою. Як зраділа, побачивши сина! Зайшли в хату. Мама щаслива, пурхає по кухні. Приготувала каву. Фотографувалися разом. Тими ж днями я назбирала купу всього для Вані – термобілизна, кава. На мої оголошення підтримати військового відгукнулися люди з різних куточків України. Так почалася моя волонтерська діяльність. Перед від’їздом Вані ми родиною зібралися за вечерею. Ваня підкидав синочка на руках. Я бачила в його очах відчай. Він втішався спокоєм, сімейною обстановкою. Хотів бути вдома, з сім’єю. Розумів, це може бути остання зустріч. Другого січня поїхав.

Згодом завершився оголошений мною збір грошей на приціл для його підрозділу. Тринадцятого січня, в п’ятницю, я поїхала в Кропивницький, купила той приціл. У суботу й неділю спілкувалася з братом. Збиралася з волонтерами поїхати у вівторок до нього, зустрітися в Костянтинівці. Хоча брат і казав: «Тут капець що робиться». У неділю я отримала від нього голосове повідомлення: «Не їдь, жди команди». Їх тоді збиралися виводити з Бахмута. Я побоювалася, що розминуся з ним. Важко було на душі. Що робити, їхати чи не їхати? Вирішила їхати. Домовилася з нашими волонтерами, що вдосвіта зустрінемося в Хащуватому і звідти – на схід. Перед тим, як вирушити в дорогу, сіла на ліжко. Аж раптом у вікні – світло автомобільних фар. Вийшла надвір, бачу чоловіка у військовому. «Вані немає». – «Як немає? Я ж до нього їду». Тоді в моїй уяві ніби риска провелася, розділила життя на «до» й «після». Відчуття було, ніби Ваня – поряд, у повітрі. Поїхали до мами. Мама вийшла надвір, побачила представника військкомату, здогадалася… Кажу: «Мамо, йдемо до хати». Заходимо, бачу пиріжки печені з капустою, Ваня любив їх. Мама напекла, щоб передати мною Вані. «Мамо, Вані немає». Мама впала на коліна: «Залиште мене в спокої…»

Оксана заплакала, а через кілька хвилин продовжила:

– Поховали Ваню в Мощеному. Похорон майже не пам’ятаю. Потім з’ясувала, що приїздив командир підрозділу, в якому служив Ваня. Знайшла його номер, зателефонувала: «Комусь треба віддати цей приціл». Почали ми спілкуватися. Командир розповів, як Ваня опинився в його підрозділі. «Відбираючи собі хлопців, в очі їм дивлюся. Подивився Іванові в очі і зрозумів: підходить. Він і справді виявився толковим. Розбирався в техніці, виконував накази, на нього можна було покластися», – розповів командир. Недавно їздила з подругою у Вовчанськ, де тепер розташовується частина, в якій Ваня служив. Побачила БРДМ, якою керував Ваня. Машина пахне моїм братом! Мрію забрати її в наш музей. Машина вже не використовується за призначенням. Планую назбирати на позашляховик і віддати його військовим взамін тієї БРДМ. А приціл віддала, звісно, одразу.

Після загибелі брата Оксана відчула ще сильнішу потребу підтримувати військових.

– Захотілося щось робити своїми руками. Вирішила, що виготовлятиму маскувальні сітки. Ознайомилася з методиками в Інтернеті, поїхала в Гайворон, подивилася, як це роблять тамтешні волонтери. Сусіди допомогли – зробили каркас. Поставили його в порожній хаті недалеко від мого помешкання. До плетіння долучилося кілька односельчанок, усім, крім мене і ще однієї, – за п’ятдесят. У деяких рідні воюють або воювали. Приходять діти. Топимо грубку, працюємо, спілкуємося, чаюємо. Матеріали купуємо на людські пожертви. З матеріалами проблем немає, є проблеми з руками – не вистачає. Уже виготовили близько вісімдесяти сіток. За тиждень дві – три сітки. Відправляємо усім, хто просить. І білі, і коричневі, й оливкові – залежно від місцевості. Вкладаємо в свою роботу велику ідею. Назвалися клубом «Ворон». Ворон – військове псевдо мого брата. Коли Ваня в Бахмуті воював, я вирішила, що замовлю для нього шеврони із зображенням білого ворона на чорному тлі. Реалізувала цю ідею, коли вже клуб створили. Шевронів небагато, роздаю їх особливим відвідувачам. Експонати для музею почала збирати рік тому. Гільзи, ящики від боєкомплектів, пошматовані ворожі дрони… Довго не вистачало часу, щоб упорядкувати все це. На городі роботи багато було. В жовтні торік помер батько, нагорювався за сином. Усе навалилося. А в листопаді, незадовго до братового дня народження, я все кинула і зайнялася музеєм. За кілька днів побілили, пофарбували в хаті, поставили стелажі. Важко було, а сили десь бралися. 17 листопада, в день народження Івана, музей відкрито. Прийшли односельці, приїхав гайворонський міський голова Роман Волуйко, ще й два дрони привіз, щоб ми передали військовим. Ми й самі гроші зібрали на кілька дронів. Все відвезли в підрозділ, де Ваня служив. Музей відвідують школярі, а один чоловік, волонтер, аж із Швеції приїздив. Серед експонатів – медаль «Захиснику Батьківщини», подяки й грамоти, якими нагороджено Ваню, його ліхтарик і рюкзак, фотографії. А дві пачки сигарет, які передали побратими, бережу вдома. Працюю над книжкою про Івана. Дещо уже опублікувала у Facebook. Хочу, щоб про Івана знало якомога більше людей.