Тепло «Червоної калини»

Є у Кропивницькому на вулиці Незалежності (колишня Попова) кафе «Червона калина». Це не перша назва «кафешки», але – влучна. За призначенням заклад розважальний, але останні три роки тут чи не щодня влаштовують поминальні обіди в пам’ять про загиблих захисників.

У приватній розмові адміністраторка «Червоної калини» Олена Чабаненко згадала містичні випадки, що сталися у кафе. Ми попросили її більш детально про все розповісти.

Поминальні обіди тут замовляють з двох причин: смачно готують і демократичні ціни. Олена пам’ятає перші поминки, які проходили в «Червоній калині». Поминали Сергія Мокряка, який загинув на війні. Важко було, плакали всі. Раніше, ще до війни, саме в цьому кафе гуляли весілля Сергія, а потім тут же прощалися з ним. На поминках людей було більше, ніж на весіллі.

Реклами кафе не потребує, люди переказують одне одному, радять саме цей заклад. У великому залі вміщується 120 людей. По п’ятницях тут жива музика – це для відпочинку. Але останнім часом містянам не до розваг. Майже щодня поминальні обіди. Меню стандартне: борщ, пюре, котлета або відбивна, оселедець, салат, узвар або компот, коливо, хліб. Додатково можуть бути голубці, запечені в духовці, млинці з різною начинкою та смажена риба.

Окремо треба розповісти про борщ. Його авторка – Тетяна Берест. Відвідувачі кажуть «борщ від Богданівни». А ще є у «Червоної калини» друг Юрій, який час від часу привозить в кафе хлопців з госпіталю спеціально, щоб борщу поїли. На милицях, візках, з перев’язаними руками та головами, смакують і насолоджуються. Одного разу був хлопчина з Полтавщини. Казав: «Я був переконаний, що найсмачніший борщ – полтавський, доки не скуштував борщ від Богданівни». Хлопчики їли і з собою в баночках брали, щоб відвезти побратимам в госпіталь.

Хто замовляв тут поминальний обід, приходять на сорок днів і на рік. Цінують ставлення до них персоналу. Без сліз не обходиться. Олена загадала, як з кафе виходила жінка, яка замовляла обід на сорок днів загиблого чоловіка, і у дверях зустріла односельчанку, чоловік якої помер в лікарні – кульове поранення в голову. Обійнялися і ридали. Є про що плакати обом.

Тепер про містику. Одного разу впала ікона. А потім ваза злетіла з полиці, коли в залі нікого не було. Є припущення, що це душі загиблих воїнів, яких тут згадують, яким дякують. Від цього припущення якось легше.

Олена не просто приймає замовлення, а й вислуховує відвідувачів. Вона знає, як захисник загинув, яким він був, яка в нього родина, як важко рідні переживають втрату. Людям хочеться виговоритися, поділитися горем, адміністраторка в таких випадках ще й психолог.

На початку війни в «Червоній калині» було багато весіль саме військових. І дні народження, ювілеї тут святкують. А ще, каже Олена, час від часу приходять дружини захисників дружною компанією. Влаштовують собі дівич-вечори. Чоловіки служать в одній частині, і минулого року у всіх одночасно була відпустка. В кафе прийшли всі разом, повними родинами.

Хто раз побував у «Червоній калині», обов’язково приходить знову. Олена Чабаненко, як ми всі, чекає на Перемогу. Обіцяє, що в цей день двері кафе будуть відчинені навстіж, святкові столи накриті, борщ від Богданівни – для всіх бажаючих. «Я буду плакати», – сказала Олена. Ми всі плакатимемо.