«Чтоб вечно помнил город мой родной…» – це рядок з вірша Вадима Васильовича зі збірки «Не прагнучи розважити людей». Нині можу стверджувати: місто пам’ятає, ми пам’ятаємо… І завдяки багатьом небайдужим у приватній галереї «Єлисаветград» нещодавно відбулася презентація довгоочікуваної книги «Вадим Смотренко: педагог, краєзнавець, поет».
Він не раз водив мене історичною частиною міста, відкриваючи новий погляд на архітектурні перлини та окремі елементи старовинних будівель, звертаючи увагу на кахлі, завезені з Китаю, або на черепиці з Італії, на вироби єлисаветградських ковалів з прихованою та прямою символікою. При цьому розповідав неймовірні історії про архітекторів, господарів та мешканців цих будинків, про майстрів ковальської справи.
Але вперше з Вадимом Васильовичем доля звела мене 1975 року, коли я вступав на філологічний факультет тодішнього педінституту. Безвусий школяр, лише підходячи до величної старовинної будівлі, я вже відчував священний трепет перед цим храмом науки. В моїй уяві тут, у кожній аудиторії, за кафедрами стояли строгі професори в магістерських мантіях та конфедератках. Та на подвір’ї зустрів нас, абітурієнтів, привітний сорокарічний викладач у звичайних брюках і білій сорочці. Посміхнувшись, провів до аудиторії, де приймали іспити.
Згодом він почав викладати на нашому курсі «Виразне читання», «Давньоруську літературу» та «Російську літературу XVIII сторіччя». То були і лекції, і семінари, і практикуми, на яких Вадим Смотренко ніколи не підвищував тон, ніколи не виходив із себе на відміну від деяких інших «словесників». Тональність його мовлення змінювалася хіба що під час читання напам’ять віршів і байок, «партитуру» яких ми розбирали на виразному читанні. Особливо (так мені запам’яталося) йому вдавалися «Вовк на псарні» Крилова та «А ви могли б?» Маяковського.
Лекції та семінари Вадима Васильовича ніколи не були сухими та академічно суворими. Він уміло вводив у задану тему нові відомості, дослідження чи відкриття в літературі, які на той час пропонували знамениті філологи, літературознавці, історики і письменники. І це красномовно говорить про його неабиякий читацький інтерес. Наприклад, згадую, при вивченні «Слова про похід Ігорів» наш педагог залучив тоді (спірну і навіть розкритиковану радянськими ідеологами) книгу Олжаса Сулейменова «Аз і Я». Зокрема, автор стверджував, що Ігор Святославович був сином половчанки, що за літописом Київ був заснований хазарами, що при переписуванні літописів копіювалися навіть плями, а імена власні довільно скорочувалися і таке інше.
Вадим Смотренко вчив нас, як вникати у художній текст, як розуміти його зображувально-виразні засоби, як зробити власну мову більш образною, цікавою та змістовною. Він був справжнім філологом, залюбленим у свою справу. А ще володів, як сам любив говорити, рукомеслом: міг полагодити радіоприймач, велосипед або «дирчик», як тоді називали велосипед з мотором. А ще чудово грав на баяні та гітарі.
Про те, що наш педагог пише вірші, ми дізналися десь наприкінці першого курсу. Хтось з наших «студіозусів» побачив їх в газеті «Радянський студент». Тоді, вже не скажу на якій парі, але точно у травні попросили ми Вадима Васильовича прочитати щось своє. Він лагідно посміхнувся, розуміючи, що це забере деякий час на опитування, але погодився. І полилися рядки… З тих поезій запам’яталися назви «Пушкин в Сасовке» та «Весна в городе». А коли Вадим Смотренко дізнався, що я теж схильний до віршування, мало не за руку привів мене в літературну студію «Обрій», яку вів поперемінно з Василем Петровичем Марком. Там було більше вільного від запрограмованих та заідеологізованих тем простору. Там були вдячні й зацікавлені слухачі. Там зросла ціла плеяда поетів.
Повторюся, наш земляк був завзятим краєзнавцем. Йому боліло те, що з обличчя міста безнадійно зникають його оригінальні архітектурні та металеві прикраси. Про це він говорив в радіо- і телепередачах з історії рідного краю та під час безкоштовних екскурсій для місцевих школярів.
Пізніше (1992 року) у «Вечірній газеті» з’явилась моя перша публікація про Вадима Смотренка «Легенди і міфи грат». Остання, в газеті «Народне слово» (у липні 2019-го), на жаль, була посмертною.
Книга «Вадим Смотренко: педагог, краєзнавець, поет» видана накладом сто примірників. Ілюстрації для неї надали рідні та друзі Вадима Смотренка, а також галерея «Єлисаветград». Серед інших тут також є світлина фотокореспондента CBN Ігоря Філіпенка. Книга має три розділи, що розкривають особистість Вадима Васильовича як педагога, краєзнавця і поета. Про кожну з цих іпостасей на презентації книги розказали донька Вадима Смотренка солістка-інструменталістка обласної філармонії Олена, журналістка Валентина Бажан, власник галереї «Єлисаветград» Микола Цуканов, співробітник тієї ж галереї Сергій Каракулін, бібліотекарка обласного краєзнавчого музею Мирослава Єгурнова та головний зберігач фондів того ж музею Павло Рибалко. Останній зокрема зазначив: «Знаменно, що майже десять років тому в стінах обласного краєзнавчого музею він отримав премію з краєзнавства імені Володимира Ястребова за свою роботу. Завжди люди з цікавістю слухали Вадима Васильовича. Він умів запалити світло любові до нашого міста».
«Кріт» у пікселі