Усі війни рано чи пізно закінчуються

Надія добиває людину певніше за всяке нещастя.

Еріх Марія Ремарк.

Часом не чули, Ремарка в Україні ще можна цитувати? Бо мого улюбленого Жванецького Український інститут національної пам’яті вже оголосив імперцем, а це в нашій країні – найстрашніше тавро, причому не тільки для покійного письменника, а й для тих, хто ризикне його цитувати. Необережно скажеш, наприклад, «Один необережний рух – і ти батько!», і все: ти – вже зрадник.

Дайте чесну відповідь: скільки разів за минулі три з гаком роки ви сподівалися, що війна закінчиться? До Різдва, Нового року, до Великодня? Тепер ось до 9 травня є слабка надія. Адже всі війни рано чи пізно закінчуються.

На що ми всі сподіваємося – зрозуміло. На мир. А ось на кого сподіваємося – питання набагато складніше.

Світовий порядок закінчився – це вже абсолютно очевидно. А світовий жандарм постарів і вийшов на пенсію. Так, покрикує за інерцією, але шпана, яка підросла у різних країнах, цих окриків не боїться, та й зброї накупила у нього ж.

Надії на те, що світові лідери зупинять путіна, розтанули, як сніг, якого майже не було. У кожного з них свої проблеми, а терміни каденцій швидко закінчуються, і без гарантій на продовження. Сьогодні Макрон – лідер Європи, а завтра? Он героїчний Борис Джонсон уже давно безробітний.

Із Трампом виявилося набагато складніше, ніж припускали найзапекліші песимісти. Своїми несподіваними рішеннями і заявами він так усе заплутав, що російсько-українська війна не тільки не закінчилася за 24 години або майже за 100 днів, а й відійшла у світовому порядку денному на другий план. Торговельні мита виявилися важливішими. А що в Україні щодня гинуть люди на фронті й у тилу, так самі винні – навіщо Байдена слухалися?

Не складається із Трампом – повертаємося до думки, що сподіватися можна тільки на себе самих. Напевно, це найкращий варіант, найчесніший, найправильніший. Так і потрібно. І ніколи не пізно. Якби не потік повідомлень, у яких ці самі «свої» – фігуранти кримінальних історій. Тисячі епізодів розкрадання бюджетних коштів, хабарів, відкатів, контрабанди, фальсифікату, продажу «білих квитків» і будь-яких документів. І це все «свої»! Війна? А що – саме час для такого бізнесу.

Ні для кого не секрет, що наше законодавство схоже на паркан, де численні діри не дають змоги написати одним словом, без пропусків, навіть лайку з трьох букв.  Хоча в цій історії, я впевнений, усіх законів дотримано. Крім морально-етичних.

Судячи з усього, черговий скандал відбувся тільки в ЗМІ й там і залишиться. Першу віцепрем’єрку й міністерку економіки Юлію Свириденко звинуватили в конфлікті інтересів (а більше нема в чому) на тій підставі, що вона отримує гонорари за викладацьку діяльність в університеті «Київська школа економіки», очолюваному Тимо­фієм Миловановим – відомим ексміністром та членом наглядових рад різноманітних оборонних підприємств, підпорядкованих Юлії Свириденко. Складно? Нічого, далі буде простіше.

На основному місці роботи Юлія торік отримала 1 млн 167 тис грн. Це трохи більше, ніж заробив прем’єр-міністр Шмигаль. А от за викладацьку діяльність Свириденко отримала ще 3 млн 100 тис грн. За сім місяців роботи. Ректор КШЕ Милованов з невинним виглядом пояснив, що гонорари для Свириденко розраховувалися за тарифами для залучених науковців рівня нобелівських лауреатів.

Чесно, не знаю, як це можна коментувати. Писати, що економіка країни в глибокій кризі? Що в країні війна і грошей катастрофічно не вистачає? Що Юлія – далеко не нобелівський лауреат? Що у віцепрем’єра країни, яка воює, апріорі не може залишатися часу ні на що, крім роботи? Що на тлі наших жебрацьких зарплат і пенсій отримувати такі гроші аморально? Не бачу жодного сенсу. Тому що три мільйони – це набагато вагоміший аргумент, ніж совість.

Вік підказує мені, що нам залишається сподіватися тільки на Всевишнього, а життєвий досвід каже: пам’ятаєш старий анекдот? Пам’ятаю, звісно.

Один єврей пережив Голокост – дивом вижив і дожив до глибокої старості. Помирає, потрапляє до раю, а там його зустрічають давні друзі. Починають згадувати, як разом були в концтаборі, сміються над чимось…. Бог бачить усе це, здивовано запитує: «Ви ж згадуєте концтабір, над чим смієтеся?» А у відповідь: «Ой, ти не зрозумієш, тебе там не було!»

Це я до чого: нещодавно прочитав нову версію цього анекдота. Про українців, які пережили нинішню війну. Дуже схоже на правду.