Назад у майбутнє

«Не можна домовлятися про мир із тим, хто прийшов тебе вбивати».

Голда Меїр.

Ось ми і повернулися на три роки назад, і без жодної машини часу. Знову мирні переговори в Туреччині, знову Мединський, який нічого не вирішує, знову абсолютна непримиренність сторін. Наш оптимізм закінчився, залишився суцільний песимізм. Утім, і тепер, і раніше звучали голоси людей, які сприймають ситуацію реально. Їх просто потрібно чути.

Між Великоднем і 9 травня, коли наші очікування перемир’я сягнули піку, редакція «УЦ» звернулася із запитанням «Як закінчити війну?» до п’яти бойових командирів ЗСУ. Їхні відповіді сильно відрізнялися від прогнозів політиків і сходилися в головному: «Тимчасові перемир’я – це не мир, на якому можна будувати щасливе життя. Віримо, пройдемо свій шлях перемоги, яким довгим він не був би». 

Ніхто з опитаних, відповідаючи «УЦ», навіть не припускав, що мир або навіть коротке перемир’я настануть легко і швидко. І подальші події показали, що мають рацію командири ЗСУ, а не ті, хто повірив у казки про людський розум, колективну волю цивілізованих країн і добро, яке обов’язково переможе (або хоча б переконає) зло.

Але повернемося до турецького дежавю.

У червні 2024 року The New York Times опублікувала текст проєкту Стамбульських угод, обговорюваного навесні 2022-го.

Росіяни вимагали від України нейтралітету і відмови від вступу до НАТО, обмеження чисельності української армії, окуповані українські території мали залишитися за росією, ну і денацифікація тощо. У свою чергу росія обіцяла не нападати на Україну. За великим рахунком, це все.

Що змінилося за три роки? Дуже багато чого. Подій за цей час відбулася величезна кількість, але головне – змінився баланс. Геополітичний і на полі бою. І не на нашу користь.

Те, що НАТО нам не світить, в Україні всі вже зрозуміли. Президент Зеленський визнав, що повернути окуповані території воєнним шляхом не є можливим. Це абсолютно очевидні речі. А є ще не очевидні. Хоча б те, що дуже складно утримувати величезну армію, коли скорочується західна, насамперед американська, допомога.

Здавалося б, предмет продовження переговорів 2022 року явно проглядається. Але вся проблема в тому, що путін неодмінно висуне десяток нових вимог, сукупний зміст яких гарантовано зірве будь-який переговорний процес. Саме таку перспективу описав на старті переговорів Мединський. Втім, далі починається конспірологія і ворожіння на кавовій гущі, а займатися цим зовсім не хочеться.

А що робити нам? Слухати тих, кому ще довіряєте, і готуватися до важкого літа на фронті. Допомагати армії, донатити, не істерити, не впадати в крайнощі. Якщо на душі зовсім тяжко – займатися дітьми-онуками, городами-дачами, українців це завжди виручало.

Усе? Звісно ж, ні! Настав час серйозно і спокійно поговорити з владою про те, як зберегти країну.

Необхідно чесно перерозподілити навантаження між тими, хто виживає на п’ять – десять тисяч гривень на місяць, і тими, хто отримує в десять – двадцять разів більше.  Я не про тих, хто воює на «передку», а про сотні тисяч топ-чиновників, депутатів, суддів, прокурорів. Встановіть забуту «зрівнялівку», платіть їм поки що по три – п’ять мінімалок, а решту гарантуйте державними зобов’язаннями. Віддасте років через 25 після війни. Якщо буде кому віддавати. Це наш останній мобілізаційний і фінансовий ресурс.

Досить гратися в ігри з різноманітними мародерами. Досить годувати їхніх адвокатів і витрачати величезні бюджетні гроші на нескінченні суди. Скільки може тривати слідство над такими очевидними хабарниками, як Крупа і Насіров? Конфіскуйте вкрадені активи на користь ЗСУ і судіть далі хоч до кінця віку. Виправдають – повернете.

Що стосується бардаку, який коїться в країні з неефективними і несвоєчасними витратами, то військовим адміністраціям усіх рівнів час згадати, що вони – військові, а не ті, хто терпляче вмовляє безвідповідальних депутатів.

Усі, кого коробить така постановка питань, для початку дайте відповідь самим собі: чи є для вас особисто пріоритет вищий, ніж збереження незалежної української держави?