6 червня ми будемо відзначати День журналіста. Саме відзначати, а не святкувати. Святкуватимемо після війни. Якщо вирішимо, що нам у календарі на 365 днів потрібно 700 свят і пам’ятних дат.
За традицією (або за інерцією) цього дня, який ми вже вчетверте відзначаємо під час війни, журналістів пафосно вітатимуть, говоритимуть про їхній громадянський подвиг на журналістському фронті й таке інше. Нехай не ображаються всі ці добрі люди, які читають з папірця, але немає ніякого журналістського фронту – у нас тільки один фронт на тисячі кілометрів. І на ньому воюють і вмирають, захищаючи свою країну і свої сім’ї, тисячі українців, зокрема й журналістів.
Редакція «УЦ» надіслала нашим колегам, що служать у ЗСУ, кілька запитань. Вони не про календарне свято, але про професію:
– Чи відчуваєш ти себе на війні журналістом?
– Що ти читаєш, звідки береш інформацію?
– Чи повернешся в професію після війни?
Ігор В’юн, тележурналіст обласного телебачення:
- Ні, не відчуваю. На мій погляд, тут (в армії) нікому ті журналісти не потрібні. Хоча завжди відчував і відчуваю в собі потенціал працювати на ідеологічному фронті – вигадувати цікаві ІПСОшечки проти ворога, займатись контрпропагандою і подібними цікавєйшими речами. Але в тій армії, яку я бачу навкруги, більше потрібні писарі-збоченці, які спочатку сточують мозок, намагаючись запихнути живу людську мову у сорочку армійського канцеляриту і «згідно-відповідно», а потім він ламається, засихає, відмирає. На війні абсолютно не хочеться писати. Тому що ненавидиш компьютер, письмову мову документів, і максимум твого креативу – написати рапорт про видачу пального. Тому тим, хто на війні пише, я щиро заздрю. Мабуть, у них немає щоденних опусів про «вважати такими, що прибули або вибули»…
- Зараз забив на все й намагаюсь просто читати книжки. Художні. «Корисні» книжки не заходять від слова «зовсім». Писати хімічним олівцем чергову «захалявну книжечку» немає ні жодного бажання, ні жодного сенсу. Це нікому не потрібно. І так на кожному кроці то «хемінгуей», то «набоков». Засрали увесь тік-ток, ютуб та інстаграм.
- Сподіваюсь повернутись. Якщо не йо…сь під час війни, то після повернення з неї обовʼязково спробую повернутись. Якщо вистачить мене самого.
Геннадій Рибченков, журналіст:
- Не відчуваю, все забуто за два з гаком роки. Іноді пишу на прохання редакції «УЦ», не можу відмовити колегам. Але це все через силу. Нотатки роблю для пам’яті, надто багато чого тут відбулося зі мною та побратимами – не знаю, чи згодиться колись на щось.
- Зараз не читаю майже нічого. У перший рік читав Ремарка, шукав щось спільне з тією війною. Але, як-то кажуть, дійсність перевершила творчі задуми. Читаю потроху новини про Кроп, в курсі ваших подій.
- Мабуть, не повернусь. На війні дуже важко думати про такі речі. Мені мою першу і єдину відпустку відкладали разів двадцять. Наразі зовсім невідомо, коли буде дембель. Можливо, служити доведеться ще кілька років.
Олег Бондар, журналіст, письменник:
- На перших порах служби частенько штрикало щось записати, навіть робив нотатки у блокноті, але чим далі бажання потихеньку згасало. Чому так, пояснити не можу. Певне, тому, що бачене, почуте й відчуте емоційно потребує витримки, аби набути цілісності сприйняття. Відтак, усе відкладається у закапелках пам’яті «на потім» і, можливо, колись виплеснеться якщо й не на шпальтах газет, то у котромусь із епізодів у художніх творах.
- Інформцію, як і всі, черпаю з інтернету, з Телеграму, новинних сайтів. Художні твори також читаю з телефону. В основному легку літературу, яка не перевантажує мозок. По принципу – прочитав, відволікся і забув. Надаю перевагу перевіреним авторам, яких читав раніше і які не розчарують.
- До досягнення граничного віку мені залишилося перебувати на службі десять місяців, і питання про подальше цивільне життя постає все частіше. Не виключаю, що повернуся до журналістики, звісно, якщо буду комусь потрібний. Але більше сподівань покладаю на літературну діяльність. Тим паче, що маю ще не виконані через форс-мажор зобов’язання перед видавництвами.
Держава дає гроші на навчання: хто зможе отримати