Те, що 23-річний Фарид, якого знала з дитинства, пішов на фронт, очолив взвод штурмовиків, не здивувало – рішучість і не по роках зріла мужність були в його характері. Звістка про його загибель приголомшила, адже більше року ми сподівалися, що Фарик у полоні, і чекали на його повернення.
Фарид Ліпченко народився 1 серпня 1999 року в Кропивницькому (колишній Кіровоград). Садочок, четверта школа. Навчався добре, йому це подобалося. Намагався завжди і всюди бути першим. В першому класі захопився футболом і грав аж до закінчення школи.
– Дуже любив читати, – розповідає мама Фарида Жанна Ліпченко. – Досі лежать на тумбочці дві недочитані книжки з закладочками.
Жанна каже, що в сина наче не було перехідного віку, коли підлітки стають некерованими і вередують. Уважний, турботливий. Десь затримувався – обов’язково попередить маму. Якщо розрядився телефон – знайде можливість зателефонувати і заспокоїти.
Оскільки багато читав, любив історію, добре знав мови – українську та англійську, вирішив отримати освіту з міжнародного права. Після школи вступив на бюджет до Одеської юридичної академії, але не залишився там навчатися, обрав Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Шевченка.
Під час навчання пройшов військову кафедру, отримав звання молодшого лейтенанта, спеціальність – співпраця з цивільно-військовим населенням. Після закінчення інституту став магістром міжнародного публічного права. До початку війни встиг попрацювати головним спеціалістом управління соціального захисту населення Кропивницької РВА.
– Коли почалася повномасштабна війна, Фарид закінчував навчання. Але бігав до військкомату, просився на фронт, бо був офіцером запасу. Йому казали, що не можуть мобілізувати, адже він ще студент. В грудні 22-го син закінчив магістратуру, на 16 січня 23-го в нього вже була повістка, – розповіла мама.
Дивно, але спеціальність Фарида – співпраця з цивільно-військовим населенням – не була взята до уваги. Сказали, що такі спеціалісти на війні не потрібні, хоча ми знаємо безліч прикладів, про які розповідають військові, що знайти хлопця, який навіть на мінімальному рівні володіє комп’ютером, проблема. Фарида направили у ДШВ (десантно-штурмові війська).
Два місяці учебки, після чого Донецький напрямок. Фарид Ліпченко – командир десантно-штурмового взводу десантно-штурмового батальйону військової частини А0224 79-ої окремої десантно-штурмової Таврійської бригади.
Як у мирному житті, у спорті, так і на війні Фарид не ховався за спини, не філонив, був першим і турбувався про інших. Побратими його не тільки поважали, а й любили, були вдячні. Друзі в школі і на футболі називали його Фара – похідне від імені. У війську дали псевдо Бача («хлопець», «приятель» у перекладі з афганської). Але є кілька відео, знятих побратимами, де до командира звертаються «наш Фаридушка» і «пане лейтенанте, ви справжній лев».
Фарид протягом місяця навчався у Німечинні. Воюючи, отримав звання лейтенанта. Був нагороджений нагрудним знаком «Завжди перші» від командувача ДШВ ЗСУ та почесним нагрудним знаком «Срібний хрест» від Головнокомандувача Збройних Сил України.
Жанна не просто чекала на сина. Здається, що вона воювала поряд з ним. Посилки з продуктами відправляла не лише сину, а на всіх. Першу машину Фарид купив за свій кошт. В неї влучив дрон, її відправили на ремонт, і мама оголосила збір на друге авто. Зібрала, придбала і сама повезла її на фронт синові. Вона приїхала 1 лютого 24-го року, сина відпустили на добу, а 10 лютого Фарид загинув. Навіть після цього Жанна не припинила «воювати». Зібрала кошти на дрон, придбала і відправила в 79-ту.
Історія з першою машиною Фарида має продовження. Її повернули до життя, хлопці підписали: «Бача. Янгол, який охороняє нас з Небес». Хлопці кажуть, що авто бите-перебите, але працює, допомагає, захищає.
Фарик завжди перед виходом на позиції попереджав маму, що кілька днів не буде зв’язку. Повертався і одразу писав або телефонував: все добре, я повернувся. Останнього разу написав: «Я йду». Більше повідомлень від нього не було. Група з трьох бійців пішла на завдання і натрапила на ворожу засідку. Фарид, як завжди, йшов першим і прийняв вогонь на себе. Два бійці отримали поранення, але залишилися живими, повернулися. Забрати тіло командира взводу не змогли, тому що там вже був ворог. Це було в Новомихайлівці.
Але рік і три місяці Жанна чекала, шукала. Військові кажуть, що дива трапляються. На диво сподівалася мати. Тіла не було, тому Фарид вважався зниклим безвісти. Сотні спільнот, груп, волонтерів, куди зверталася Жанна, також давали надію, навіть хтось написав, що зустрічав у російському полоні Ліпченка Фарида Сергійовича.
В жовтні 2024 року відбувся обмін тілами. В січні 25-го Жанні повідомили, що в одного з тіл зафіксовано первинне співпадіння ДНК. Додатково було проведено дослідження на Х-хромосому, щоб довести материнство Жанни. Це ще три місяці очікування. Найстрашніше підтвердилося.
Фарид Ліпченко похований на Далекосхідному кладовищі, на Алеї Слави. Попрощатися приїхали побратими, говорили теплі слова про командира взводу. Мамі подарували прапор батальйону. Згадували Фарика його вчителька та друзі.
Банальна фраза, але важко знайти слова, які б допомогли матері, яка втратила єдиного сина. Але є що сказати матері:
– Мій маленький, моє сонечко, моє серце. Він мені чомусь не сниться. А я сплю в його кімнаті, там затишно, і наче відчуваю синів захист. Я за життя Фарида чула про нього багато добрих слів. І зараз чую. Іноді думаю, що він же був єдиний в сім’ї, ріс з мамою і бабусею, але виріс не балуваним, не егоїстичним, справжнім чоловіком, захисником.
Коли я була в нього востаннє 1 лютого, сказала: «Синок, давай я тебе вкраду». А він: «Мамо, що ти таке кажеш! Я давав присягу. Більше так не говори». Мені так гірко, важко. Коли хтось каже «тримайся», я відповідаю: «За що? За кого мені триматися?» Є закон, який дозволяє не мобілізувати чоловіків, які мають трьох дітей. А чому мобілізують єдиного в родині сина? Це в мене від відчаю такі думки. Я розумію, що Фарид вчинив так, як вважав правильним.
А ще він казав: «Мамо, я знаю, де знаходжуся. І я за себе не боюся. Я сильно боюся за тебе. Що буде з тобою?» Я не дала йому договорити, запевняла, що все буде добре.
Чому Фарик пішов так рано? Напевно, Бог мені показав, які бувають сини. Яка буває любов між матір’ю і сином…
Жанна ініціювала підпис петиції про присвоєння Фариду звання Героя України посмертно. Її в цьому підтримали побратими, колеги по роботі, партнери по футболу сина. Підтримайте й ви. Це нескладно зробити. (https://petition.president.gov.ua/petition/247206)
Петиція закінчується словами: «Нашому Герою назавжди 24 роки. Пам’ять про Фарида має жити в наших серцях разом з безмежною вдячністю за захист нашої держави від навали ворога. Слава Україні! Героям Слава!»
Держава дає гроші на навчання: хто зможе отримати