Жодного дня без рядка

Каждый пишет, как он слышит.

Каждый слышит, как он дышит.

Как он дышит, так и пишет,

не стараясь угодить…

Булат Окуджава.

Хочеш, щоб тебе читали, – пиши про те, що тебе хвилює. Скажу чесно, і сам не знаю: чи мені це спало на думку, а потім знайшов підтвердження в Рея Бредбері, чи, навпаки, спершу прочитав у великого письменника, пройшов повз, а потім ці слова викристалізувалися вже в моїй голові й стали девізом і принципом.

Чудово розумію, що Рея Бредбері читали не всі, і сам навіть не мрію про величезну аудиторію – мені цілком достатньо тисячі моїх читачів і можливості писати те, що хвилює й здається важливим. Але як саме відбувається вибір тем і образів – гадки не маю. Бредбері, до речі, вважав, що вони валяються під ногами всюди, як яблука в траві…

Ось сьогодні, мабуть, до Дня журналіста, вирішив написати про наш хліб насущний – про інформацію. Обійтися без славослів’я, без героїчного пафосу, без банальщини і затяганих штампів.

Існує так звана теорія нелокальної свідомості, сенс якої полягає в тому, що наш мозок – це не самодостатній об’єкт, а такий собі ретранслятор, який сприймає й обробляє сигнали ззовні, від якогось інформаційного поля. Те поле чи то існує вічно нарівні з матерією й енергією, чи то виникло під Божественною орудою, чи то згенероване невидимою вежею у Всесвіті, створеною руками вищих істот (якщо в них є руки). Не важливо, яке джерело цього інформаційного сигналу, головне, що наш мозок приймає його, обробляє по мірі індивідуальних здібностей, формуючи нас як особистість.

З одного боку, це сильно знижує нашу самооцінку: фактично людський мозок виступає в ролі радіоприймача – ловить і видає вам чийсь сигнал, а не створює його сам. При цьому, за аналогією з радіоприймачем, він може видавати його чисто, спотворювати (хрипіти), а то й зовсім не ловити.

Але, з іншого боку, погодьтеся, ця теорія пояснює, чому люди по-різному сприймають одну й ту саму інформацію.

Вибачте, що навантажив вас цією не зовсім науковою теорією – зараз спустимося на землю.

Частина наших читачів добре пам’ятає, як у радянські часи, отримуючи від кремлівських веж дозовану і відфільтровану інформацію, ми досконало опанували мистецтво читати між рядків. Так, різке пожвавлення в пресі діяльності чергового престарілого генсека давало чіткий сигнал про його кончину в найближчому майбутньому. Офіційне повідомлення про те, що чутки стосовно зниження надоїв – брехня і провокація, гарантувало швидке зникнення молочних продуктів із широкого продажу. А інформація про те, що в Штатах знову утискають негрів, підтверджувала новий виток холодної війни.

За останні 30 – 40 років світ змінився до невпізнання: інформаційний струмочок із півдюймової труби перетворився на абсолютно некерований грязьовий сель. Читати між рядків і здогадуватися про можливі події втратило будь-який сенс – в одній і тій самій стрічці новин поруч стоять повідомлення, які суперечать одне одному. Усі спроби влади приховувати хоча б частину інформації зводяться до нуля: тепер усі знають усе і навіть те, чого не було насправді.

Наш мозок-ретранслятор не витримує такого натиску, працює зі збоями, а то й зовсім вимикається – тоді в тебе просто їде дах. Що робити? Є два варіанти – обидва прийнятні, а вибір за вами.

Можна абстрагуватися, закритися від всесвітнього потопу інформації, обходитися мінімумом, скажімо, єдиним телемарафоном і прогнозом погоди. Радити не буду, сам не пробував, але, напевно, можна й так.

Або освоїти техніку фільтрації інформації, навчитися відокремлювати правду від брехні, факти від фейків, заяви від реальних дій. Так, для цього потрібні певні навички, але, повірте, не складніші, ніж читати й розуміти текст або, скажімо, водити машину.

Тільки не беріть на допомогу політиків і піарників – вони інтерпретатори, завжди налаштовані на потрібну тільки їм хвилю. Не ризикну сказати: сміливо довіряйте журналістам – ми теж усі різні. Як і ви. Але неодмінно шукайте СВОГО! Для когось таким стане Леонід Швець, для когось – Віталій Портников або Юрій Бутусов. Сподіваюся, і журналісти «України-Центр» у цьому списку не останні. Принаймні, на привітання до Дня журналіста ми точно напрацювали.