Сьогодні знайомимось з молодим і перспективним актором, котрий встигає грати одразу у двох театрах – Муніципальному Театрі Сатири та академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім. Кропивницького. Це Юрій Тушевський, який розповідає про свій творчий шлях.
– Скільки вам років, Юрію?
– Тридцять вісім.
– Де ви народилися?
– В селі Пасицели Балтського району Одеської області. Я одесит. Усі, хто народився в Одеській області, де б вони далі не жили, вважають себе одеситами.
– Коли почали розмовляти, то якою мовою?
– Українською. У мене була абсолютно україномовна сім’я, я ходив в український садочок і навчався в українській школі. Хоча на той час в Одеській області було багато людей, які послуговувалися російською мовою.
– Які книжки ви любили читати в дитинстві?
– Марка Твена, Фенімора Купера, Дюма, з української літератури – все, що вимагалось за програмою. До речі, виступав на олімпіадах з української літератури. А ще кілька років поспіль займав призові місця в Одеській обласній олімпіаді з історії. До речі, в нашому селі народився Степан Олійник і тривалий час там проводили Олійниківські читання. На них я читав напам’ять його гуморески і постійно займав перше місце. Також декілька років був лауреатом конкурсу «Таланти твої, Україно».
– Чим займалися ваші батьки?
– Мати працювала в школі поварихою, батько керував тракторною бригадою.
– Можна було взяти приклад з батька, а ви пішли своєю дорогою…
– Я взяв приклад зі своєї старшої сестри. Вона вже навчалася у педагогічному університеті імені Винниченка. До того ж то були важкі дев’яності. Посилати мене на навчання в Одесу для батьків було дуже дорого. Тому вибирали за принципом куди їде поїзд. А потяг йшов у тодішній Кіровоград саме через нашу Балту. Причому щодня. Отже я поступив на факультет філології та журналістики. А отримав диплом як вчитель української мови, літератури та історії, тоді один рік проіснувала така «експериментальна» група. Але і філфак, і істфак навантажували нас так, як треба. По п’ять, по шість пар кожного дня. Доводилось дуже багато читати і опрацьовувати.
– То, певно, саме в цей студентський період ви відчули потяг до сцени?
– Насправді, ні. Це почалося ще у школі, з першого класу. Любов до театру прищепила перша вчителька. Здається, десь в третьому класі вона оголосила, що поїдемо на якийсь конкурс і тому будемо ставити «Рукавичку». І це був ляльковий театр. Тобто ми виготовили усіх героїв, прикріпили на палички, зробили ширму, вивчили слова. І це був перший дотик до театру. Потім вже в старших класах у нас була класною керівницею Вікторія Вікторівна. Молода вчителька приїхала з Одеси після університету імені Мечникова, де грала у КВК. І відтоді я захопився цією грою. З нею ми почали їздити на всілякі конкурси. Вона робила з нами різні постановки, наприклад, на тему «Юні пожежники», але вони нагадували більше КВК. Тому в універі ми з друзями створили свою команду.
– А хіба до вас не було інших команд з КВК?
– То якраз була та межа, коли команда «СКІФ» відійшла, хлопці з театру «Оазис» теж закінчили навчання. І у 2004 році в університеті не було вже жодної команди. Але мені пощастило познайомитися з дівчатами з філфаку, які також полюбляли КВК. Ми зорганізувалися і зробили першу гру на зустрічі випускників. Перший курс грав проти збірної усього факультету. Перша, переважно дівчача, команда називалася «Смайл», потім створили чисто хлопчачу «Татишо». Ми почали проводити фестивалі на рівні університету, потім на кубок ректора. Відібрали й створили університетську збірну і вийшли на загальноукраїнський рівень. Виступали в Одесі, Миколаєві, Херсоні, у Харкові, Києві, Полтаві, у Львові, Рівному, Тернополі, Черкасах.
– І які мали результати?
– Ми чемпіони Херсонської ліги КВК.
– А в інтелектуальних іграх не брали участь?
– Ні. Хоча одного разу, коли Олександр Каєнко проводив у нас на факультеті якусь гру, ми прийшли з хлопцями просто розважитись, але навдивовижу виграли.
– У той же час в університеті діяв театр «Резонанс»…
– Так. Але я про нього дізнався аж на третьому курсі. І то тому, що «театрали» постійно відрізали нам час для репетицій на сцені. Тоді у нас було якесь протистояння. Ми вважали, що вони сильно переграють. А вони сміялися і глузували з нас. Тому я і не думав туди піти. Хоча можна було піти, принаймні для якогось внутрішнього розвитку.
– Отже, ви закінчили університет…
– І почав працювати в школі при виправній колонії. Пропрацював один рік, паралельно навчаючись на магістратурі. Потім була єврейська школа «Ор Авнер». Паралельно з цим працював на телебаченні на каналі «Кіровоград», в програмі «Ранкова кава». Але я не залишав КВК. Ми з командою постійно їздили на виступи. Але здебільшого для того, щоб відчувати життя і покайфувати. Так тривало приблизно до 2019 року. Останню гру провели в Запорізькій «Лізі сміху». Перший і останній раз вийшли на сцену як команда «Перший театр». Ми з хлопцями придумали таку концепцію, що на гру приїхав не перший склад цього театру, а дев’ятий. І так доля розпорядилася, що ця перша й остання гра ознаменувала, що я згодом потраплю у справжній театр. Що примітно, у тій команді був Максим Зарва, який нині також є актором театру імені Кропивницького.
– І де ви вперше виступили як актор?
– Перший мій професійний вихід відбувся на сцені Муніципального Театру Сатири. Хоча до цього моєю сценою були дні народження та весілля, які вів у якості ведучого. Тобто після «Ліги сміху» для мене сцена набула інший формат. В принципі це та ж сцена, але тут більше імпровізації та трохи більше нетверезих людей.
– Щось цікавеньке про цю роботу можете пригадати?
– На весіллях буває дуже багато «веселих» ситуацій. На одному, наприклад, стріляли з пістолета, щоб зупинити бійку. Звісно, в повітря стріляли. На іншому гості приїхали у ресторан і кажуть: «Весілля не буде, бо наречена передумала виходити заміж». А все, що було замовлене, готове. То вирішили, чого добру пропадати, будемо гуляти. Сіли за столи і десь за півтори години приїздять радісна й усміхнена наречена і такий же наречений. Весілля відбулося.
– Якою була ваша перша вистава? Чим вона запам’яталась?
– Тим, що напередодні у мене народилася донька. 7 липня відбулася прем’єра вистави «Мазальтов!» у Муніципальному Театрі Сатири, а 27 червня народилася Єсєнія. Тому саму прем’єру пам’ятаю погано. Ці десять днів і ночей проводив з донькою і дружиною, на репетиції приїздив лише на дві-три години. Та й то перед початком репетиції по пів години просто лежав на сцені, щоб перепочити.
– А як ви познайомились з Романом Бутовським?
– Якось у молодіжному центрі «КОМО» проходив «квартирник» за участі актора Романа Муленка, якого я запросив. На нього прийшов Роман Бутовський, подивився на мене і запропонував роль. Потім закинув п’єсу почитати. За тиждень зустрілись, поспілкувались. Почали репетирувати.
І ось що пов’язано з цією виставою. У виставі «Мазальтов!» був мій дебют. Мій герой Сєня. Доньку ми назвали Єсєнія, а по-домашньому Сєня. І це я зрозумів тільки як пройшла вистава. Це по-перше. По-друге, під час репетицій цієї вистави я, певно, і зрозумів насправді, що таке театр. У нас з Олександром Теслею є там сцена, де я мав повісити його, при цьому запитуючи, що таке фольклор. Вона давалася нам дуже важко. Вона виходила якоюсь нудною. І тут Вікторія Петрівна Майстренко каже: «А ти можеш взяти Сашу за барки і потрясти, можливо, навіть ударити? Будь агресивнішим, просто ненавидь його». Цю пораду я виконав буквально: на наступній репетиції Саша «літав» по всій сцені. Він натурально був переляканий. Він казав Бутовському: «Я не буду з Юрієм грати, він мене вб’є на цій сцені».
Після цієї вистави я знайшов багато відповідей на свої запитання і багато що стало на свої місця в розумінні театру. Тому ця вистава для мене душевно-сакральна.
– Отже, на цей час ви вже є також актором театру корифеїв. Де вам більш комфортніше грати, в якому колективі?
– Почнемо з того, що 99,9 відсотка складу театру сатири – це актори, які є акторами театру імені Кропивницького. Що ми тут обіймаємося й цілуємося, що там. Не місце красить людину, а людина – місце. Атмосфера і там, і тут кайфова. Хоча театр сатири для мене – це сім’я, родина. Це ж перший мій театр. Я тут знайшов сенс гри у великому форматі. Я тут знайшов свою куму Тетяну Циганкову, яка хрестила Єсєнію. Але коли я приходжу в театр корифеїв, я бачу там ті ж обличчя. І це радує.
– Які ролі вам вдалося зіграти в цьому театрі?
– На цей час я граю роль Сірка, батька Проні Прокопівни, у виставі «За двома зайцями» у постановці народного артиста України, театрального продюсера і режисера В’ячеслава Жили. Паралельно іде робота над кількома виставами, у яких я задіяний. З початком нового сезону ці прем’єри будуть представлені глядачам. Одна з п’єс написана сучасним українським драматургом, а друга – дуже відомим зарубіжним автором.
– У своїй творчій роботі які ролі та які жанри ви найбільше полюбляєте? Де відчуваєте себе органічним?
– Звісно, комедійні. Але найулюбленіша моя вистава – «Емігранти». Це і не трагедія, і не комедія у чистому вигляді. Можливо, це більше трагікомедія. Там у мене серйозна роль, такого протестного, філософського характеру. Проте колеги ставляться до мене, як до комедійного актора. А по життю я позитивний реаліст. Якось Вікторія Петрівна сказала мені: «Якщо ти прийдеш з поганим настроєм на драму, ти її зіграєш. А якщо на комедію, ти її ніколи добре не зіграєш».
– З цього приводу. Як на це впливає домашня атмосфера? Як створює вам настрій ваша дружина?
– Атмосферу мені створюють і діти і дружина. До речі, вона для мене найкращий театральний критик. Вона завжди говорить правду. Та якщо дуже погано, просто промовчить. А то було каже: «Знаєш, Голохвастов – класно, Проня взагалі супер. Ну і ти був непоганий». Тоді я розумію, що я десь чогось не дотягнув.
– Окрім театру, ви чимось захоплюєтесь? Можливо, пишете вірші чи прозу?
– Так. Я пробую себе на ниві драматургії. На сьогодні вже написав одну п’єсу. Але розумію, що над нею треба ще посидіти. Це комедія положень. Я дуже полюбляю цей жанр. Друга теж на стадії завершення. Залишилось дописати розв’язку. В ній теж присутні елементи комедії положень. Я виходжу з того, що ці п’єси можна буде поставити в театрі сатири. Тому в кожному з героїв чи персонажів вже бачу певного актора. У цьому сенсі я б хотів виступити ще й режисером.
– А з рукомеслом що, не склалося?
– У мене – так. А от у Тихона, це мій старший, дуже добре. Така от компенсаторика. Йому десять років, і він може зробити руками все, що завгодно. За годину може вирізати 50 оригамі, причому різних тварин і птахів. Був період, коли він змоделював і зробив з картону цілу колекцію озброєння. Нині захопився бісероплетінням. А починалося все з конструктора «Лєго», коли йому було п’ять років.
– Про яку роль ви мрієте? Кого хотіли б зіграти?
– Я знаю, що другорядних ролей в театрі не буває. Усі ролі потрібні, усі цікаві. Я б назвав і роль, і виставу, але поки не можу, «спалю» прем’єру. У акторів є свої забобони. Та якщо помріяти, то один з моїх улюблених творів – «Майстер і Маргарита». Я б, можливо, зіграв би Коров’єва. Або кота Бегемота. Зараз це не на часі, тому що ставлення до Булгакова неоднозначне. Або якби хтось колись поставив «12 стільців», я спробував би зіграти Остапа Бендера. Мені цей герой подобається. Особливо у виконанні Арчіла Гоміашвілі. Якщо брати українську класику, то, впевнений, зіграв би Стецька у «Сватанні на Гончарівці». Цікаво було б внести у цей, для всіх звичний, образ якісь нові акценти.
Теща напрокат