Валерій Тодуа : «Ми граємо за цей прапор на серці…»

Чоловіча збірна України з волейболу доволі успішно дебютувала в найпрестижнішому турнірі серед збірних – Лізі Націй.

Перший тиждень змагань проходив у Бразилії. Там українці здивували багатьох фахівців, перегравши бронзових призерів Олімпіади в Парижі – американців – 3:0 та кубинців – 3:2 і в рівній боротьбі (2:3) поступившись на тайбрейках господарям турніру – бразильцям та іранцям. У підсумку після першого тижня команда Рауля Ласано посідала сьоме місце серед 18 найсильніших збірних світу, які ведуть боротьбу за місця у вісімці кращих. Дуже приємно, що за українську команду грав вихованець кропивницького волейболу та тренера Маргарити Кольцової Валерій Тодуа.

У 2017 році ми вже робили велике інтерв’ю з нашим талановитим волейболістом, в якому він розповів про свій шлях від Кропивницького до чемпіона та володаря Кубку Чехії. Потім була ще одна вже відеорозмова під час ковіду. І саме про останній період кар’єри, зміни клубів та країн, виклик до збірної та гру в Бразилії ми поговорили з Валерієм під час паузи між першим та другим ігровим тижнями Ліги Націй, коли збірна України проводила тренувальний збір у Польщі.

– Валерію, останній раз ми з тобою спілкувалися під час пандемії ковіду.  Після тієї розмови ти спочатку змінив команду, перейшовши із «Будійовіце» до ВК «Прага», потім пограв у Франції та Польщі.  Із чим пов’язана була зміна команд та країн?

– Я довго був у одному чеському чемпіонаті – 7 років.  Тож мені хотілося розвитку, покращення, підвищення кваліфікації.  Коли прийшов до Праги, то пообіцяв, що ми здобудемо титул. А ця команда 30 років нічого не вигравала. Так ось у перший сезон після мого переходу ми стали другими, а вже в наступному чемпіонаті  виграли золото. Так що Чехію я залишав триразовим чемпіоном країни й дворазовим володарем національного кубка. А з семи років, що там грав, шість разів був у фіналах.

– А далі була Франція?

– Так. Я задоволений, що мені вдалося туди поїхати й  все почати з нового аркуша.  У Франції немає слабких команд. Не дарма ж саме французи зараз олімпійські чемпіони та діючи переможці Ліги Націй. Але нашій команді, а я грав у Ніці, не пощастило з тим, що тренер спочатку був дуже низької кваліфікації. І через його навантаження пів команди травмувалися. Не уникнув доволі важкого ушкодження і я. Це відбулося через те, що в нас  були 4 години одне тренування, потім година паузи на обід і 4 години друге тренування. Тренер із цього приводу говорив, що люди на фабриці можуть працювати 8 годин, чому ви не можете працювати по 8 годин?

Так що вже в перших іграх почалися проблеми. Сезон починався цікаво.  Я погано приземлився на гомілкостопі й розірвав собі три зв’язки. Але не здався. Почав працювати зі своїм  тренером із фізпідготовки.  Через 27 днів  почав знову стрибати.  Це було надзвичайно дивно і для лікаря, і для фізіотерапевта, і для всіх. Я ж хотів швидко відновитися й повернутися на майданчик. Тому працював через біль,  відновився й непогано відіграв сезон. Після цього надійшла пропозиція з ще більш потужного польського чемпіонату.

– А чемпіонат Франції який, якщо порівнювати його з тією самою Чехією, в якій ти довго грав?

– Сильніший, набагато сильніший. У той рік, коли я там грав, французький чемпіонат був дуже потужний, тому що були хороші діагональні зв’язки у всіх команд.  Коли я йшов, то з провідних команд пішли шість топових діагональних. Ну й чемпіонат трохи став слабше через це.

Якщо порівнювати європейські чемпіонати, то перше місце фахівці віддають Польщі та Італії. Їх можна порівняти за кількістю гарних команд та класних виконавців.  А ось  друге місце, на мою думку, посідає саме Франція. Ну а далі декілька країн мають по дві потужні команди. Це Греція, Чехія, Румунія та інші.

Знаєте, що цікаво у Франції? Вони там привчають людей дивитися гру в залі. У них навіть погана телетрансляція, щоб люди ходили на матчі, щоб клуби заробляли гроші з відвідуваності поєдинків . У них стоїть одна відеокамера, яка знімає статично. І лише одна гра на тиждень транслюється. Хоча там у п’ятницю та суботу грають усі. У них є особлива культура вболівання, культура привабливості спорту. Не дарма ж на Олімпійських  іграх у Парижі арени майже на всіх змаганнях були заповнені. Французи люблять спорт і гарно в ньому розбираються. Це дуже спортивна країна.

– Які загальні враження від Ніцци?

– Я вважаю, що це найкраще місто на землі не тільки за чудовим кліматом, а за багатьма показниками.  Взагалі ж, на мою думку, Франція, хто б там що про неї не казав, – це одна з найтоповіших країн у світі за умовами життя людей. Хоча я не можу сказати за всю Францію, але за південь країни точно. Я там був щасливим. Зі Східною Європою не порівняти. Ну а стосовно бруду, емігрантів та бомжів, то це дуже чисте та дуже дороге місто.

– У Чехії ти боровся за титули, а у Франції?

– Ми залишилися в найсильніший лізі.  Це було після невдалого старту наше головне завдання. Там остання команда з 13 учасників Ліги А вилітає в Лігу В.

– Ти багато грав після травми?

– Я не грав тільки коли був травмований.  А потім, коли відновився, зіграв з Бордо й після цього вже практично не виходив із майданчика. Так що практики та ігрового досвіду на класному рівні набрався достатньо.

– У вас зал був стаціонарний  у Ніцці, бо на Олімпіаді французи  використовували розбірні конструкції?

– Ви не повірите, але у нас зал був у дев’ятиповерхівці, просто  на третьому поверсі. На повному серйозі, без жартів.  Ми колись піднімали ваги в тренажерці, то до нас забігав чеченець й кричав, щоб ми не гуркотіли.  У нього  спальня була під тренажеркою.

– Грали ви теж у цьому залі?

– Так. Він не такий вже й маленький, десь до тисячі глядачів.  Ще цікаво – це прямо в центрі міста, у п’яти хвилинах ходьби від моря. Можна було після тренування піти покупатися.

– А провідні клуби у великих залах грають?

– У Шамо величезний зал, Канни – величезний зал, Тур – величезний, Монпельє – так само. Забито все завжди, завжди аншлаг.

– Тобто у Франції довелося поборотися за виживання, пограти на дуже конкуретному рівні й відчути цю неповторну атмосферу?

– Звичайно, досвід набирається лише так.  Інакше досвіду неможливо отримати.

– Знаєш, коли ми з тобою говорили ще вперше в 2017-му році, то ти казав, що мрієш про збірну. А коли ти вперше отримав виклик і як це сталося?

– Я у Франції його вперше отримав. Але я був «порваний», тому й відмовився.  Мені потрібно було залікувати гомілкостоп. Я б і так поїхав і терпів. Та, погодьтеся, що це було би ризиковано та й безглуздо. А вдруге мене запросили, коли вже грав у Польщі.

– Тепер два слова про Польщу.  Скажи мені, з чим пов’язані феноменальні результати польської команди, які є чемпіонами світу та срібними призерами Олімпіади в Парижі, а на старті цієї Ліги Націй виграли всі матчі?

– У них завжди був сильний чоловічий волейбол. Якщо не помиляюся, то вони ще в 1976-му році були олімпійськими чемпіонами. Хоча то був зовсім інший час. А зараз вони мають розвиток.  У них дуже потужний, як я вже казав, національний чемпіонат, гарно працює підготовка резерву. Це їхній пріоритетний вид, і вони вкладають у нього фінанси. І, наприклад, ось я ж цього сезону в Польщі в елітній лізі грав, то в них на будь-якій грі повна зала. 3,5 – 4 тисячі вболівальників постійно. А за таких умов, коли проти тебе виходять найкращі й сам граєш із найкращими за шаленої підтримки, то хочеться грати та прогресувати. У них на кожну позицію чудовий вибір. Із гравцями працюють, і школи величезні волейбольні. Діти тренуються в гарних умовах і зростають під керівництвом фахових тренерів. Ось тому й такий результат.

– А як у польській ПлюсЛізі – ігрового навантаження не поменшало?

– Відіграв теж майже весь сезон за «МКС Бедзін». Але ми, на жаль, вилетіли. У нас найкращий  пасуючий після Нового року на операцію пішов,  а клуб нікого не підписав через те, що не було грошей.  Ось так і дограли не без проблем.

– Що плануєш далі на клубному рівні?

– Подивимося. Є варіанти. Можливо, знову спробую свої сили в новій країні. Не будемо забігати наперед.

– Тепер про національну збірну. Як дізнався, що на тебе знову розраховують?

– 2 січня цього року до клубу надійшов лист, що мене викликають до збірної. Там було 10 претендентів на мою позицію центрального блокуючого.  Але, коли приїхав на збір, вже нас  п’ять залишилося. Ще Дрозд травмований був, тож він поїхав.  Нас залишилося чотири. Ось і вся історія.  Чогось такого божевільного просто не було.

– Але хтось же стежив за тобою й порадив головному тренерові Раулю Лосано?

– У національній федерації складається список кандидатів.  Вони ж знають, що я не просто так  у Франції та Польщі грав. Просто в мене темперамент трохи інший.  А попередній тренерський штаб обирав за темпераментом людей, і все.

– Що можеш сказати про нинішню збірну України?

– Усі працюють, усі намагаються бути корисними. Усі йдуть до однієї мети. Неможливо сказати, що це робота лише тренера чи лише одного гравця. Ми єдині у своєму прагненні досягти успіху. І перший тиждень Ліги Націй показав, що ми – не випадкові пасажири на цьому надпотужному літаку.

– Враховуючи твій досвід співпраці з різними тренерами, як працюється з Раулем Лосано?

– Відчувається, що спеціаліст високого рівня із космічним досвідом. Він очолював збірні Іспанії та Німеччини. Здобув два європейські клубні трофеї з командами з Мілана та Палермо, а також вигравав чемпіонат Італії. Рауль привів збірну Польщі до срібла чемпіонату світу. А ще вперше вивів команду Ірана на Олімпійські ігри 2016 року. Останні два роки, перед призначенням коучем України, був головним наставником збірної Китая. Так що Лосано, як бачите, має досвід роботи із командами різних волейбольних стилів. І в цьому його велика перевага. Він знає, що нам потрібно й над якими елементами потрібно працювати.

– Як свої дії наразі можеш оцінити?

– Просто нам потрібно відчути один одного. Мені, наприклад, ще треба зійтися з пасуючими.  Я до цього жодного разу з ними не грав.  Тому й в нападі я поки не такий ефективний. На все потрібен час. Але початок покладено. Якщо в нападі не вистачило, я закриваю там іншими елементами. Кожен робить свою роботу, і тому виходить результат.

– Ви вже відчули, що можете грати на рівних із сильними світу цього?

– Звісно, статистика ж є.  Ми можемо грати з будь-якими гравцями. Якщо ми гратимемо так само, як і в Бразилії, якщо нам дадуть грати нашу гру, то буде, звісно, ​​добре. Але треба розуміти, що після чотирьох ігор нас дуже сильно розберуть та проаналізують наші сильні та слабкі сторони.  І треба розуміти, що буде дуже важко зараз у Бургосі.

Ми в першому турі, можемо сказати, здивували. Може, ніхто не очікував, як американці, наприклад,  такого накату. Ми просто влетіли в цей турнір  і виграли дві гри.  А потім нас уже проаналізували й десь прорахували.  І 15 партій за три дні – це, повірте, непросто. Якими б не були ми підготовленими, але все одно, хтось трохи втомився, хтось трохи підсів.  Це складний турнір і такі непрості умови. Плюс Бразилія, зміна часового поясу. Так що було багато різних факторів. Але всі в рівних умовах.

– Яка атмосфера була під час змагань?

– Чудова. Це топ просто. Бразильці ж не тільки від футболу шаленіють. Вони дуже люблять волейбол і розуміються на грі. Ну й сама організація на гарному рівні. Це комерційний турнір, в який вкладають гроші в трансляції, рекламу, підтримку глядачів. Це дуже круто, як і те, що ми граємо в різних країнах, що також дуже круто.

– А чи важко було реакліматизуватися після Бразилії?

– Слава богу, що ми граємо один тиждень на іншому континенті, а решту – в Європі. Якби грали не тільки в Бразилії, а ще в Китаї, Америці чи Канаді, то ми б просто збожеволіли. Тому що від зміни часових поясів тобі не стає легше.  Ось, наприклад, зараз у нас гравці трошки застудилися через те, що просто 26 годин ти подорожуєш, повертаєшся додому, і ти постійно під кондиціонерами. Від цього не втечеш, це нормально.

Просто, хто швидше відновиться, хто швидше розбере свої ігри, хто швидше розбере інших суперників, той і сильніший. Я не вважаю, що хтось такий великий фаворит для нас. Можемо грати з будь-ким, у нас хороша команда.

– Ось усі чекали на перемогу над Іраном, здавалося б. Вам сил не вистачило в заключному матчі?

– Ви просто так берете Іран, начебто це якісь слабаки. Ні, ні, ні. Це збірна, яка розвивається упродовж 10 років. В неї вкладаються мільйони доларів.  Іранців найкращі фахівці тренують. Вони мають збірну, яка не змінюється практично взагалі й грає одним складом уже кілька років. У них топові гравці,  багато з яких виступають у Європі. Це дуже сильна збірна.

І вже всі вирішили, якщо ви Америку обіграли, значить, Іран взагалі треба зносити. А там нема слабкого й нема сильного. Не випадково ж, як бачите, майже всі ігри тривають п’ять партій. А п’ята партія – це лотерея.  У когось подача полетить, у когось блок полетить, той і виграв. Немає такого, що ти в п’ятій партії можеш утримати ту саму концентрацію. Там починається повністю нова гра. Це як  пенальті у футболі. Ти по пенальті знаєш, хто виграє? Не знаєш. Про що може бути мова? Це п’ята партія. Хтось подасть два ейси – і все, до побачення. Ми в тих матчах, що поступилися, не грали погано. Ми за статистикою були кращими, ніж бразильці. Взяти, наприклад, блоки, то українці найсильніші зараз після першого тижня. Друге місце  у нас по ейсам.  Ми у вісімці повністю за усіма елементами із вісімнадцяти команд. Але ж є в чому розвиватися. Нам для перемог у двох зустрічах не вистачило якихось кількох елементів.  І це нормально. Це спорт.

– Ти своїм ігровим часом у збірній задоволений?

– Я всі ігри відіграв у Бразилії, то які можуть бути питання. Ми ж по лініях граємо.  Я граю тільки на передній лінії й коли потрібно змінююся. Тож виникають моменти, що я не завжди на майданчику. Але, повірте, ігрового часу в мене достатньо.

– Я не можу не поставити це питання.  Якось відчувається, що колишній капітан збірної Олег Плотницький відмовляється грати за нашу команду й думає змінити громадянство?

– Та взагалі без різниці всім. Усі працюють та роблять свою роботу. Ніхто не дивиться назад. Усі дивляться лише вперед. Ну не хоче людина. Незамінних людей немає. Але, звісно, з погляду професіоналізму, Олег, який доводить свій клас в чемпіонаті Італії та на європейському клубному рівні, нам, звісно ж, дуже б допоміг. Але що ми можемо зробити?  Олег має своє бачення, і це важко змінити.

– Скажи мені, а ось це ваше піднесення пов’язано ще й з тим, що гравці вирішили довести, що наш волейбол вартий того, щоб на нього звертали більшу увагу?

– Волейбол є, він живий, і він житиме. А ми граємо, тому що ми всі професіонали. Тут нема когось байдужого.  Зараз ти граєш просто за державу.  Ти граєш за прапор, який у тебе на серці. Тому ти не дивитимешся, хто там  щось думає чи не думає. Якщо вже шанувальник спорту це не дивиться, то це просто, вибачте, дурість. Адже вище цього турніру вже тільки Олімпіада та чемпіонат світу. Але ж там грається часом усього три матчі. А тут довга  дистанція в Лізі Націй із дуже цікавими суперниками з різних континентів. Що може бути привабливіше?

– А  ось успіхи в Лізі Націй можуть допомогти вам нарешті пробитися на Олімпіаду?

– Звісно. Якщо потрапимо до десятки за рейтингом, то потрапимо на Олімпійські ігри. Зараз ми 13-ті. Три позиції – це небагато. А до Олімпіади ще три роки, отже є час. Все розвивається поступово.

– І все ж, хто головні фаворити турніру?

– Поляки та японці. Ну, може, ще французи в своєму зірковому складі.  А з рештою суперників можна на рівних грати.

– Що хочеться сказати уболівальникам?

– Не треба впадати в ейфорію, а потім різко розчаровуватися.  Потрібно враховувати, що ти граєш чотири дні поспіль. Ти можеш погано виспатися.  Можеш погано поїсти.  Можеш погано відрегенеруватись. Можеш погано приземлитися. Усе що завгодно може тобі завадити продемонструвати свої найкращі якості. Це ж людський організм. Ми ж не роботи. Постав будь-яку людину, щоб потренувалася з нами, то вона відчує, як це важко. Ось зараз ми приїхали, у нас був один день вихідний. І ми тренуємося по чотири години.

Робимо по двісті стрибків максимально на день, а потім ще півтори години  тренажери.  Я хочу подивитися на ту людину, яка витримає такий ритм і що вона буде говорити, хто там поганий, а хто гарний. Або писати, що ми не хотіли й не віддавалися на повну.

Потрібно розуміти, що ми теж люди, що ми намагаємося дати максимум. Але просто є такі фактори, як людське  життя та його нюанси. І воно іноді створює складнощі.

– Що хотілося б сказати наостанок?

– Хочу подякувати нашим воїнам, які захищають Україну, у тому числі й моїх рідних у Кропивницькому, від цих нелюдей. Мені дуже багато пацанів із Кропивницького  пишуть, які зараз воюють і з якими раніше разом грали у волейбол. Я їм не втомлююся дякувати, а вони виказують слова підтримки. І це ще більше окрилює.

А ще привіт та слова подяки моїй першій тренерці Маргариті Володимирівні Кольцовій, яка надихнула мене на найкраще та продовжує надихати юних волейболістів у нашому рідному місті. На таких професіоналах тримається волейбол в Україні.

Ще хочу сказати спасибі тим ветеранам, а також молодим хлопцям і дівчатам, які зараз займаються розвитком волейболу в Кропивницькому та області. Це класно, що з’явилася школа «Горгона», в якій тренується багато дітей.  Якщо ти займаєшся спортом, ти завжди знайдеш собі товаришів і друзів.  І це круто, тому що через 5-10 років у Кропивницькому буде 300 дорослих людей, які люблять волейбол, вмітимуть грати й, навіть, якщо одиниці заграють на серйозному рівні, цей шлях уперед важко переоцінити.  А з цієї кількості обов’язково буде  якість. Це буде також добре. Ну і віри в найкраще майбутнє нам усім. Вболівайте за нас.

P.S. У Болгарії українці, після поразки 0:3 від олімпійських чемпіонів – французів, зібралися й здолали команди Туреччини – 3:0, Японії – 3:2 та Болгарії – 3:1 й наразі посідають 5-те місце серед 18 найсильніших команд світу, які ведуть боротьбу за вісімку кращих, що дозволить зіграти у плей-офф Ліги Націй.