Коли ви відправляєте дитину за ковбасою в «птічку», вона знає, куди йти? Звісно, так. А чому ви, доросла людина, магазини «Ятрань» називаєте «птічкою»? Бо за цим – історія.
Авторка цього матеріалу колись запропонувала Андрію Райковичу, тоді просто керівнику м’ясокомбінату, назвати черговий новий магазин «Птічка», бо все одно містяни інакше не будуть його називати, в якому мікрорайоні міста такий би не відкрився. Сприйняв жарт, але…
До вашої уваги спогади жінки, яка працювала на птахокомбінаті задовго до приходу туди Райковича. І цей матеріал не про нього, якого наша героїня пам’ятає ще не таким струнким, яким він є зараз. Вона розповіла правду про виробництво зразка Радянського Союзу. В її спогадах – і те, про що їй хочеться згадувати, і те, про що хочеться забути.
Пелагею Стрелець всі називали Поліною, так буває. Народилася у 1942 році на Дніпропетровщині. «Батько дуже гарно шив усе чоловіче: кітеля, галіфе, сорочки, кожухи, навіть валянки. Такі петлі метав, що ніхто так не вмів. А мама шила жіноче. Вдома було дві швейні машинки», – згадала Пелагея Олександрівна.
В родині було четверо дітей. Після війни батько перевіз всіх у Федосіївку Компаніївського району, на свою батьківщину. Там народилося ще двоє дітей. Збудували хату, бо спочатку винаймали житло у місцевої бабусі. Батько працював на різних роботах, і конюхом був, і у швейпромі знайшлося йому місце. Але в сім’ї був жорстоким, ображав дружину і дітей, сам випивав і гуляв.
У Федосіївці Пелагея закінчила сім класів і переїхала в Кіровоград. Рік відучилася в школі майстрів-будівельників, була така в центрі міста в шістдесятих роках. Після цього треба було працювати на цегляному заводі. Спробувала, було дуже важко, і в 62-му році пішла на птахокомбінат. Вважала, що там легше.
Її взяли простою робочою. В обов’язках – обжировувати шкурки кролів. «Птічка» й кролями займалася. «Коли з кроля знімають шкуру, всередині залишається багато жиру. Коли самиця – на шкурі залишається молоко. Все це треба було знімати, щоб скоріше висохло. Шкуру вивертали, надівали на спеціальні п’яльця, і треба було обережно, щоб не пошкодити, обжирувати. Одна шкурка – одна копійка. Внизу дівчата качалкою били кролів по голові, вішали на крючки, здирали шкурки. А ми потім їх чистили. На кожну ставили штамп, щоб знали, хто її обробляв. Сушили на “люстрах” – спеціальних вішалках. І треба було не допустити, щоб вони злиплися. Шкур було дуже багато, нас просили, щоб ми працювали більше норми», – розповіла Пелагея Олександрівна.
Директором комбінату був Микола Антонович Лавренчук. Деякий час Василь Савович Авраменко. Був період, коли тимчасово керівницею призначили директорку молокозаводу Антоніну Максимівну. Вона просила дівчат, щоб перевиконували план, бо хутро зіпсується, давала партійне слово, що все буде достойно оплачено, з преміями. Коли вона пішла, з нею пішло й партійне слово.
Містяни старшого покоління пам’ятають, як раніше працювала «птічка». У кожної родини був знайомий, який приносив м’ясо чи ковбасу, яку виніс у пазусі або перекинув через паркан. Ціни нижчі, ніж у магазинах, і завжди свіже, а то й дефіцитне. На виробництві забивали свиней, кролів, гусей, качок, індиків. Пелагея Олександрівна працювала на різних вузлах виробництва – і в холодильнику (а там мінус 20), і територію прибирала, і в ковбасному цеху.
Про ковбасу тих часів цікаво розповіла наша героїня: «М’ясо ми перекидали у велику м’ясорубку, потім фарш перекладали у великі тазики, солили, додавали спеції, завозили у камери. Окремо перший і другий сорт, все підписували. Кажуть, що в ковбасу додавали туалетний папір. Дурниці! Я не тільки бачила, а й брала участь у всьому процесі. І нашу ковбасу їла я і моя родина. До речі, кроляча печінка була найдешевшою і найсмачнішою. Перед вихідними ми робили виписку: щось замовляли, платили гроші, це вивозилося за прохідну, і там ми вже розбирали».
Пелагея Стрелець була депутатом міської ради двох скликань. На підприємстві брала участь в художній самодіяльності – співала, читала вірші. А ще була у складі сандружини, яка перемагала на різноманітних змаганнях. Команда птахокомбінату їздила в Київ, Мінськ, навіть у Польщу. Очолювала сандружину птахокомбінату Людмила Куропятникова. Коли це оголошували, глядачам було дуже весело.
Коли Лавренчук пішов на пенсію, з Долинської приїхав новий директор. Це був Андрій Райкович. На підприємстві почалася глобальна реформа. За словами Пелагеї Олександрівни, новий керівник «холодильник поправив, ковбасний поправив, їдальню хорошу зробив, резервуар для води зробив, паркан капітальний, прохідну, все заасфальтував. При Лавренчуку ми прали халати раз на тиждень. А при Райковичу щодня надівали свіжий, чистий. Словом, господар прийшов».
Пелагея Олександрівна знає всю технологію виробництва, бо на всьому працювала. Через те, що руки постійно були вологими, між пальцями не проходило почервоніння. Раз у житті пішла на манікюр, почула, що треба спочатку вилікувати екзему, і більше жодного разу не зверталася до майстра. До приходу високих технологій дівчата працювали в гумових чоботях і у холодній воді. Декому згодом ампутували ноги…
«Птічка» в житті нашої героїні зайняла багато років: з 1962-го до 1997-го. Більше ніде не працювала – здоров’я не дозволяло. Останнім часом більше не згадують ветеранів птахокомбінату, не вітають, не запрошують. Пелагея Олександрівна зрідка ходить в магазин «Ятрань». Каже, що свинячі кістки бувають гарні – навар дуже хороший…
Rearden Group — автоматизація бізнесу та ІТ-рішення для вашого зростання