Війна, спека, неврожай, хвороби, розлюднення, параноя влади, деградація суспільства, буревії, пожежі й останній штрих у загальну картину – сарана! Вам усе це не нагадує перебіг подій, описаний в одній давній книзі? Яких ще знаків і меседжів не вистачає людям, щоб зрозуміти: все не так, як має бути?
У ніч проти понеділка 28 липня більшість кропивничан на собі відчула, як живуть зараз кияни, одесити та мешканці інших міст України, що постійно перебувають під ракетно-шахедними атаками. За першими повідомленнями – без постраждалих. Пожежі загасили, уламки прибрали. Можна вважати, що все обійшлося – на відміну від подій тижневої давності. Власне, мова піде саме про них.
21 липня серед білого дня сирена сповістила нам про повітряну тривогу. Звичайне діло. Одразу ж прийшло повідомлення: Кропивницький, небезпека балістики! Десь віддалено бабахнуло. Судячи зі звуку, не в місті. Через пів години – відбій тривоги, практично одночасно залунали сирени машин «швидкої допомоги». Начальник ОВА Андрій Райкович повідомив про ракетний удар у Кропивницькому районі.
Ну раз Кропивницький район – значить, знову атака на військовий аеродром, звично подумали городяни. Але ні, ще через якийсь час місцем прильоту було позначено Кам’янецьку територіальну громаду. Стоп, який Кропивницький район, якщо йдеться про Кам’янку? Виявилося, мова не про Кам’янку, а про Кам’янець, як віднедавна називається добре знайома Новгородка. 35 км від Кропа, за Первозванівкою та Покровським.
Буквально через кілька годин після атаки тисячі людей вже знали про деякі подробиці трагедії. Куди саме прилетіло, скільки людей і об’єктів постраждало. Скільки «двохсотих», скільки «трьохсотих». Тисячі людей щось знали, а сотні тисяч – ні.
Мережею миттєво розлетілося повідомлення про термінову потребу у великій кількості донорської крові. Кам’янецька громада оголосила 22 липня днем жалоби.
Сталася чергова трагедія, постраждали десятки людей – військових і цивільних. Не на фронті, не в прифронтовій зоні – у тилу. У мережі почався смерч: люди вимагали негайно повідомити їм офіційно, де і скільки людей постраждало. Але навіть зі скупих повідомлень ОВА було вже зрозуміло, де. Що саме? Та назвіть самі, як хочете: полігон, тимчасова база, навчальний центр, тренувальний табір… Усе це тільки слова, життя людей – ось що справді важливе!
«Швидкі» ще мчали вулицями, а народ уже хотів знати точну кількість убитих і поранених. Як завжди, олії у вогонь підливали боти і постійні учасники срачів. Їм одразу було зрозуміло, що в події винні Зеленський і Райкович – а хто ж іще? Пояснювати, що неможливо винести всі навчальні центри й полігони в Польщу та Німеччину, – безглуздо. Як неможливо приховати від сторонніх очей приїзди і від’їзди великих груп людей. Усі чудово розуміють, що якась тварюка навела російських ракетників на ціль. Але все одно винні Зеленський і Райкович…
Спеціально з’ясовував: близькі загиблих і постраждалих дізналися про те, що трапилося, практично відразу. Їх напевно не цікавила загальна кількість тих, хто потрапив під удар. Зате їх хвилювало, як таке могло статися і чи можна було уникнути такої трагедії? Природні запитання, які виникають щоразу на цій війні.
Скільки сталося подібних трагедій за три з половиною роки? У пам’яті залишився тільки масований ракетний обстріл Яворівського полігону (десятки вбитих, півтори сотні поранених), але таких атак було багато. Про деякі з них уже майже забули, про інші – навіть не знали. На жаль, до цього списку може потрапити і трагедія в Кропивницькому районі.
Вважаю, владі варто було б оголосити жалобу якщо не для всієї України, то хоча б для Кіровоградської області. Увімкнути сирени пам’яті, зупинити рух на 5 хвилин, опублікувати некролог і висловити співчуття рідним… Але президенту і його офісу було не до того: вони перепідпорядковували НАБУ і САП генпрокурору і готувалися до переговорів у Стамбулі. На жаль, місцева влада вирішити це питання самостійно чи то не могла, чи то не ризикнула. Упевнений, це велика помилка і ще більша несправедливість.
Поки політично просунута молодь галасувала на площах великих міст, поки в мережі лився селевий потік прокльонів президенту і нардепам, кропивничани (і не тільки) стояли у величезній черзі на станції переливання крові. І там, і тут – наші люди. У нас так буває.
В останньому абзаці цієї колонки не буде жодних висновків, акцентів чи моралі. Буде прохання. Загинули люди. Багато людей. Не на фронті, не в Харкові чи Сумах. У нас, у тилу. Пом’янімо їх хто як може – свічкою, молитвою чи чаркою. Завтра як раз буде дев’ять днів. Шкода, не знаємо їхніх імен.
Було гучно