Сергій Тараненко з села Вільного, як всі, хто воював, не одразу погодився розповісти свою історію. Дякуємо його односелиці Світлані Білюк – вмовила. Сергій був щирим. Згадуючи війну, в деяких моментах старанно стримував сльози. Знаєте, що здивувало? В Сергія немає жодної фотографії у військовій формі. Каже, що на початку війни їм всім було не до фотографування.
Народився в тодішньому Кіровограді. Дитинство й шкільні роки пройшли в Новоукраїнці. Після школи навчався в другому училищі. Строкова служба. Потім три роки працював в пожежній охороні. Згодом повернувся до Кропивницького, де знайшов свою долю Аню. Переїхали до Вільного, мають двох дітей. Сергій працював водієм, розвозив товар, а потім став далекобійником. У нього й військове псевдо було Дальнобой. Їздив по Україні, їздити по Європі, як не пропонували, не став, бо не уявляв, як можна подовгу бути далеко від родини. З родиною розлучила війна.
– 24 лютого я був у Миколаєві – відвіз туди вантаж. Це було дві години ночі. Мав їхати на завантаження на восьму ранку. Виїхав за місто в бік Вознесенська, зупинився, ліг спати. Вранці прокинувся, пішов поснідати. Повертаюся в машину, беру телефон, а там від директора безліч пропущених дзвінків. Набираю, питаю, чому йому не спиться так рано, а він каже, щоб я радіо увімкнув і новини послухав – війна в Україні. Яка війна? Послухав новини – дійсно так. Питаю директора, що робити. Радить повертатися через Умань, бо через Миколаїв вже не повернуся – місто обстрілюють. Зібрався на Умань, а «дальнобойне» братство повідомило, що в Умані склади підірвали. Вирішив спробувати їхати через Первомайськ. Потихеньку доїхав.
У Вільному чоловіки почали організовуватися, споруджувати блокпости. Так в кожному населеному пункті тоді робили. Нас координувала староста Світлана Анатоліївна, ми дослухалися порад «командира». Коли отримав повістку – одразу поїхав до військкомату. Це було 26 лютого. Сказали, що піду водієм, але нема чим мене відправити. Наступного дня нас посадили в автобус і кудись повезли. Коли ми приїхали в Селідово, з’ясувалося, що ми піхота. Я став солдатом, стрільцем 3-ї роти 23-го окремого мотопіхотного батальйону «Хортиця» 56-ї бригади. Перевдягнули, озброїли, і 1 березня ми вже були на позиції. Це були Піски.
Перша позиція була на окраїні донецького аеропорту. Там нас зустріли хороші люди – атовці, які багато чому нас навчили, допомогли обтертися. І почалося. Тоді ніхто не розумів, що буде далі, всі вірили Арестовичу: ще трішки, і все затихне. А воно не затихало. Місяців через два я почав усвідомлювати, що все це дуже надовго.
Конкретно по наших позиціях ворог спочатку не бив. Більше артилерія – наша та їхня – обмінювалися, літало над нашими головами. А в квітні відібрали десять чоловік і сказали, що будуть з нас робити бронегрупу. Ми повинні були знаходитися трішки позаду нуля, щоб прикривати хлопців, що спереду, забезпечувати їхній відхід, якщо знадобиться. Нас обучили, два тижні побули біля Водяного, потім команда збиратися – завтра йдемо на Волноваху. Тоді там було спекотно. Я як раз зустрів побратима – односельця, з яким разом йшли. Він щойно повернувся з Волновахи і сказав, що там задниця повна.
Мене часто запитують, чи не було думки втекти, податися у СЗЧ. Боже збав! Ніхто навіть не припускав такого варіанту. Зі мною служили два донецьких хлопця, і в них не було наміру залишити позиції. На Волноваху нас не відправили. Пішли на Піски, на позиції 21-го батальйону, який перемістився ближче до Мар’їнки. Роззнайомилися з позиціями. Моя була по прямій за 500 метрів від тої, де я був перший місяць. Я її бачив, але сполучення з нею не було. В бінокль було видно авдіївський коксохім.
Травень, червень – відносне затишшя. Заступаєш – читаєш «Отче наш», повернувся – дякуєш, також читаєш. Хлопці були дружні, все нормально. На початку липня нас сильно придавили дронами. «Ефпівішок» ще не було, літали розвідники, які корегували вогонь. Багато їх літало. Навіть, вибачте, в туалет ходили під дронами. І вони могли щось скинути на нас.
Жінці я казав телефоном, що все добре. Побратими сміялися: на Кіровоградщині хоч собаки залишилися? Чи вони також воюють? Бо куди не кинь – одні кіровоградські хлопці. Побратим з донецьких якось запитав, до кого можна вивезти родину. Я зв’язався з дружиною, вона сказала, що прийме без питань. Він повіз рідних у Вільне, і тут вже моїй дружині розповів всю правду про те, як ми воюємо. Наслухався я від неї тоді.
Якось я змінився, зайшов у бліндаж, тільки встиг бронік розстібнути, надходить команда: «повна бойова, по позиціях!» Це було не вперше, ми вибігли. На позиції вже взнали, що був прорив, 25 орків зайшли через розбиту позицію, і наші хлопці вступили з ними в бій. Сили не рівні: 25 на шістьох наших. Від нас та позиція була метрів 200-250 по окопах. Нам наказали вести вогонь. А як вести, якщо там наші? Ти ж не бачиш, стрілятимеш навмання. Потихеньку робили простріли. А потім пішов працювати танк, не давав нам рухатися. Благо, що ми заздалегідь робили «гаражі» – поглиблення в окопах, трішки вбік. Нам вистачало часу, щойно помітить дрон, перебігати від «гаража» до «гаража».
Надійшла команда йти на ту позицію («Тупичок» називалася). Командир взяв Сашка – мого односельця, і вони пішли. Повертається лише командир. Де Сашко? Немає. З’ясувалося, що живий, на іншій позиції залишився, його туди відкинуло. Знову команда йти на «Тупичок», а ми не можемо, ворог притискає до землі. Сутеніє. Нас залишилося четверо. Затихло. Один хлопчик поповз, повернувся і сказав, що, вірогідно, ми тут самі залишилися. Ще й зв’язку немає.
Вирішили вночі повзти по поверхні. Раптом хтось йде по окопу в наш бік. Думали, що ворог. Ні, наші. Хлопці зайшли «чистити» окопи. Їм по рації сказали, що тут нікого з наших не залишилося. Нашого командира не було, потім сказали, що він начебто в полоні. До сих пір про нього нічого не відомо. Нашим командиром став той, хто прийшов з хлопцями. Йому по рації кажуть: «Хлопці, на “Тупічку” живі наші. Двоє – сильна контузія, двоє – легкі осколкові, один – легка контузія. Треба виводить». Я знав відхідні шляхи, мені це доручили, пообіцявши, що після цього відправлять на відпочинок. Добіг, забрав хлопців, вийшли до самих Пісок, там нас забрала евакуація.
У медроті в мене діагностували контузію: я себе наче нормально почував, але у вухах була кров, і сильно боліла голова. Пішов відлежуватися. Наступного дня замполіт сказав, щоб я збирався на позицію. Про обіцяний відпочинок можна було забути, бо треба стримувати орків: якщо вони рвонуть Піски, то через добу будуть у Дніпрі.
Треба так треба. Людей не вистачало. В наряді – шість через шість. Більша частина Пісок вже була під ворогом. Четверо діб я там пробув, на п’яту заступив з шостої ранку. Нас було троє: я, хлопчик-атовець Вітьок з Херсону і Федорович з-під Миколаєва. Вітьок пішов чинити перебитий кабель. Прибіг: все спокійно? Відносно. Стріляють здалеку. Б’ють не прицільно, лягає спереду. Він сів біля нас, і тут прилетіло прицільно. Останнє, що пам’ятаю – удар в голову. Кудись провалився. Далі все як в тумані. Лікарі потім казали, що я не втратив свідомість, на кілька секунд відключився. Пам’ятаю спалах, потім кучу землі, я лежу, поряд Вітя, в нього немає пів голови. Федорович також загинув.
Як я вибрався звідти – тільки Богу відомо. Чи я йшов, чи повз, але дістався до нашого табору. Це майже 500 метрів по окопу. Пам’ятаю, що мене зустріли хлопці в таборі. Питають, чи не наступив я на «лєпєсток». Не зрозумів, до чого це, бо дуже боліла голова, і по ній щось текло. Опустив очі вниз, а в мене немає пів правого ботінка.
Мене в бліндаж, перевдягнули, перев’язали. Чую, командир каже, що потрібен «евак», бо я тяжкий. Не розумію, чому я тяжкий. Примчався «евак», хлопці мене до нього віднесли. Хотів сам йти – не дозволили. Вивезли мене у медроту. Поставили крапельницю і кажуть, що я тяжкий. Відвезли мене до Селідового, там одразу в операційну. Після операції дивлюся – нога забинтована. Наче все добре. Далі мене в Петропавлівку відвезли. Там знову – тяжкий, операційна. Знову евакуація – на Дніпро. Після чергової операції прийшов у себе в палаті і побачив, що з-під бинтів на нозі шпиці стирчать. Ну, думаю, все добре, на щось же ті шпиці нанизали.
Жінка вже все знала, виїхала у Дніпро. Клопотала, щоб мене відправили у Кропивницький. Дозволили, перевезли мене в нашу обласну лікарню. Це вже зараз я розумію, що весь цей час був на знеболювальних, тому не міг зрозуміти, чому мене вважають тяжким. Вже тут в лікарні хірург Наталія Миколаївна подивилася мою ногу, сказала, щоб мене готували до операції. Вийшла в коридор до моїй жіночки і каже: «Ви вдома блендером користуєтеся? Уявіть, що його нога потрапила у блендер. Передня частина ступні повністю перемелена». До того ж почалася гангрена, треба було ампутувати ступню. Жінка просила якось зберегти, бо я водій, мені ще їздити.
Наталія Миколаївна порадилася з іншими хірургами і вирішила «погратися» з моєю ногою. Пальці відрізали одразу, а те, що залишилося, мила, чистила, пересадку шкіри робила. Дякую, врятувала.
Далі – ВЛК. Одна, друга, третя. Їздив за бригадою, бо комісія не списувала. Протез поки що неможливий. Кульгаю. Власне авто по місцю можу водити. А на велике вже не сяду: права нога, газ, гальма. Працюю слюсарем на підприємстві, де раніше був водієм.
Дуже мало залишилося побратимів. Але тримаємо зв’язок, допомагаю, коли хтось про щось просить. Ми зобов’язані перемогти. Вірю, що так буде.
Було гучно