Жителю села Бандурового Голованівського району Андрію Яровому довелося тричі ставати до лав ЗСУ. Першого разу призвали на строкову службу. Другого – мобілізували у зв’язку з АТО. Зазнав тяжкого поранення, нагороджений президентською відзнакою «За участь в антитерористичній операції» та нагрудними знаками «Ветеран війни», «Учасник АТО». Бойовий досвід, здобутий ним в АТО, знадобився країні і під час відсічі від повномасштабної російської агресії. Воював у складі 117-ї бригади військової частини А4674. Загинув 39-річним 9 серпня 2023 року неподалік Роботиного Запорізької області. Понад рік вважався зниклим безвісти. Після ідентифікації поховали у рідному селі.
Напередодні другої річниці загибелі Андрія Ярового кореспондент «УЦ» поспілкувався з його сестрою, Надією Яровою. «Андрей» – так вона називає загиблого брата.
– Нас у батьків було семеро, Андрей – найменший. На шістнадцять років молодший від мене. Я його няньчила, бо батьки були зайняті роботою в колгоспі. Малим був біленький, повненький. Пам’ятаю його перші слова. Прибирала в хаті, Андрей на ліжку сидів. Втомилася, зітхаю: «Боже, Боже…» А він і собі: «Бозє, Бозє». «Що ти сказав?» – питаю. Мовчить. Продовжую прибирати, і ще раз вирвалося: «Боже, Боже…» І він: «Бозє, Бозє». Дитсадка в селі не було, то я його й гляділа. Змалку – зі мною, як син мені був.
Надія розповідає, що у них, сільських дітей, було багато обов’язків у домашньому господарстві.
– Я із старшим братом, покійним, і корів пасла. Андрею цього не довелося, уже не було корови. Але роботи вистачало і без неї. Кроликам трави нарвати, цибулю та часник прополоти. Усе робив, молодець. На випускний купила йому костюм, колір – «хамелеон», з одного боку глянеш – світло-сірий, з іншого – темно-сірий. Пройшли роки, а Андрей все згадував, як удвох їздили в Хмельницький на базар, як того костюма вибирали.
За словами Надії, вона ставилася до Андрія як до сина. Їздила в частину, де брат проходив строкову військову службу у 2002 – 2003 роках. А він, відслуживши, допомагав їй у господарстві. Працював на різних роботах, переважно в рідному Бандуровому.
– Дуже прив’язалися до нього мої Артем і Єгор, близнята. Малими казали на нього «Андрей». Коли підросли, я сказала: «Він вам – дядько, називайте дядьком Андреєм». Той як почув, розсміявся: «Хай кажуть, як і казали».
2014 року Андрія мобілізували у зв’язку з АТО.
– Наша мама старенька була, а батько помер в дев’яностих. Мама перенервувала та й померла. Я довго не могла додзвонитися до Андрея, він на бойовому завданні був. Нарешті додзвонилася, а він: «Я вже згогадався…» Йому не було чим добратися до автобуса чи поїзда. Хлопці з бригади на БТРі підкинули. Андрей не наполягав: «Аби вам не перепало». «Нам байдуже, не на весілля ж їдеш», – сказали. Андрей хвалив хлопців зі своєї бригади. На похорон устиг. Про АТО нічого мені не розповідав. Казав, усе добре. 2015 року його тяжко поранило, комісували. На цю тему теж не говорив. «Живий, та й добре», – казав.
Далі – про велику війну.
– На початку війни у нас організувалася тероборона, набрали хлопців молодших за Андрея, а його не взяли. Не взяли, то й не взяли. Пішов у військкомат. Я його й сварила: «Куди тобі з твоїм пораненням?» Він нічого не розповідав мені, що йому у військкоматі сказали. А восени мобілізували. Був понеділок, базарний день у нашому селі. Дзвоню: «Андрей, на базар збираєшся?» – «Та ми вже до Кропивницького наближаємося». – «Молодець». Це було сьомого чи восьмого листопада 2022 року. Відправили на навчання, звідти – під Херсон, а найдовше воював на запорізькому напрямку. Телефонував, як випадала можливість. Приїздив три рази на кілька днів додому. На Новий рік, навесні та влітку. Розпитувала його про війну, а він: «Все добре. Сестра, не переживай». Переказував мені гроші на ремонт батьківської хати, в якій мешкав. Вікна поміняли, шиферу купили, перекрити не встигли. У липні 2023 року ми бачилися востаннє. Андрей приїхав на кілька днів. Моїм синам подарував по браслету, які військові носять, собі залишив одного. Я просила, щоб приїхав у серпні – виповнювався рік, як наша сестра Валя померла. Треба було поминальний обід робити.
Звісно, Надія пам’ятає останню телефонну розмову з братом.
– У неділю, шостого серпня, увечері, зателефонував мені: «Що робиш?»
Кажу, дощі обіцяють, треба картошку викопати. Андрей довго говорив того разу. Наче щось передчував. Зв’язок був поганий, кілька разів переривався. «Іду на нуль. Днів із п’ять не буду відповідати», – попередив. «Може, не треба?» – «А хто піде? Хлопців треба витягувати. Двохсотих, трьохсотих». – «А ти крайній?» – «Розумієш, у того діти, у того те… Не переживай, все буде добре». На роковини Валі не приїхав. А я закрутилася з тими поминками. Зателефонувала йому, не відповідає. Дзвоню у військкомат, там кажуть: «Ваш брат зник безвісти дев’ятого серпня».
Рік і два місяці Надія розшукувала брата. Куди тільки не зверталася – і в поліцію у Запоріжжя, і до військових. У Telegram’і спілкувалася з родичами зниклих безвісти військових. А тим часом братове тіло як невпізнане лежало у морзі в Запоріжжі. Доставили його туди 10 серпня 2023 року – наступного дня після загибелі. Ідентифікація відбулася завдяки генетично-молекулярній експертизі, родичі здавали біологічний матеріал. Але Надії досі не віриться, що немає брата. І коли в червні нинішнього року показували черговий обмін полоненими, вдивлялася в екран: а якщо живий?
У жовтні 2024 року мертвого Андрія Ярового привезли в морг у Гайвороні. Через кілька днів з почестями поховали в рідному Бандуровому. Останній притулок знайшов поряд з батьками.
За словами сестри, з частини, у складі якої воював Андрій, не було нікого. Не передали і речей загиблого.
– Я дзвонила в частину, просила віддати щось із речей, хоча б футболку. Мої діти дуже прив’язані до Андрея, було би щось на згадку про нього. В частині кажуть; ніяких речей не залишилося, все було з ним. Питала про зарплату, яку Андрей не витратив. Порадили вступити в спадщину. Відіслала документи. А поховала брата за свої, односельці дали хто скільки зміг, вдячна їм. Правда, дехто казав: «Це ж ти п’ятнадцять мільйонів отримаєш». Люди не знають, що ця допомога виплачується вдовам, дітям, батькам. А я – сестра. Я на п’ятнадцять мільйонів і не претендую. Хоч би п’ятнадцять тисяч дали. Гайворонська міська рада обіцяє встановити пам’ятник. А я хочу й лавку поряд, і столик. Щоб красиво було, щоб було де посидіти. А це – гроші.
Згадую Андрея постійно. Хороший був, мені допомагав, безвідмовний. Тяжко без нього. Тепер до могили ходимо. Восьмого квітня, на день народження, приходили однокласники, друзі. Постояли, посумували.
Було гучно