Ще раз – це нова рубрика «УЦ». Три з половиною роки ми свідомо обходили цю тему – єдність нації під час війни нам здавалася, та й зараз здається, важливішою за дискусії про проблеми країни. Але, мабуть, мовчання вже перестало бути золотом, і настав час для серйозної розмови.
Редакція звернулася із запитанням «Що не так?» до людей, яким ми довіряємо. Тих, хто має тверду життєву позицію, моральні принципи та великий досвід. Тих, хто вміє викладати й відстоювати свою думку. Нехай сформулюють, що не так із нашою країною, владою, суспільством. Скажуть, що можна й потрібно змінити якомога швидше. Напевно, хтось із наших читачів не погодиться з точкою зору автора, але давайте почнемо з того, що вислухаємо один одного.
Автор другої публікації нової рубрики – Микола Цуканов (Кропивницький):
– Що не так? Можна було б відповісти коротко: майже все. Але я ніколи не був критиканом, популістом і, як модно казати, «хайпістом». Але й мовчати не вмію. Тому висловлюю свої думки при зустрічах, на своїх сторінках у соцмережах. Дякую вам, що можу висловити у вашому виданні.
Почну з того, що не так у культурній політиці держави. Ми роками на ентузіазмі тягнемо музеї, галереї, бібліотеки, театри – без достатнього фінансування, без державної підтримки, без розуміння, хоча це і є те, що захищає нашу ідентичність. Можу стверджувати: у нас воюють не тільки ЗСУ. Збройні сили сьогодні – це основа, це віра, надія, яка дає можливість «воювати» художникам, історикам, волонтерам, які зберігають дух нації – щоб не прийшла порожнеча.
Ми воюємо не лише за землю. Ми воюємо за пам’ять, за свободу говорити своєю мовою, співати свої пісні, пам’ятати своїх героїв, зберігати свої музеї, книжки, музику, історію. За можливість бути собою.
Що не так під час війни? Найстрашніше – коли звикаєш. До сирени, до новин, до втрат. Але ще страшніше – коли до війни звикає держава. Коли за красивими словами про героїзм буває ховається бездіяльність, коли «тил» дозволяє собі розкіш байдужості. Ми мусимо нарешті усвідомити: війна – це не лише окопи й гармати. Це школа, де діти вчаться під виття сирен крізь розбиті вікна. Це медик, який рятує життя, сам ледь зводячи кінці з кінцями. Це художник, який продає улюблену картину – не на виставку, не в музей, а щоб купити бронежилет для друга. Війна – це кожен, хто не зламався. Нам не можна звикати до війни!!!
Що не так у нашому суспільстві? Ми втратили здатність чути одне одного. Ми живемо у постійній напрузі – моральній, економічній, психологічній. І замість того, щоб об’єднуватись – озлоблюємось. Ми стали агресивними у соцмережах, байдужими на вулицях і втомленими в душі. Але навіть у цій темряві я бачу іскри – волонтери, вчителі, лікарі, прості люди, які щодня доводять: ми ще здатні бути людяними.
Що не так у міжнародній політиці України? Без зайвих слів: не можна просити допомоги з простягнутою рукою і водночас не демонструвати системності, порядку й відповідальності.
Влада провалює роботу з тими, хто виїхав за кордон. Зараз там немає того духу і єдності, які були на початку повномасштабного вторгнення. Треба не заганяти людей і не змушувати повернутися – а системно з ними працювати, доносити, що їхня допомога дуже важлива. У мене багато знайомих, які відчули свою непотрібність і опустили руки… Але, попри все, я знаю й інше – тисячі наших людей стали прикладом гідності й праці за кордоном. Вони допомагають, надсилають, підтримують. Це – нова дипломатія. Громадянська.
А що в Кропивницькому? Це місто, де жила й продовжує жити історія, яка ще чекає на своє гідне вшанування. Місцева влада часто діє за принципом «якось буде», «не на часі», без відчуття відповідальності за майбутнє. Багато ініціатив гине без підтримки. Але при цьому є небайдужі. І поки є вони – є шанс. Мені не дуже коректно критикувати владу – я сам був її частиною. Але це не критика, це порада: почуйте і зробіть краще. Головна проблема – у відсутності, навіть в умовах воєнної ситуації, мислення про майбутнє. Замість планів – реакції. Замість розвитку – імітація активності. Місцева влада надто часто працює з орієнтиром «аби не гірше» замість «зробимо краще». Дуже прикро, що влада ухиляється від відповідальності. Коли щось вдається – це завдяки їм. Коли ні – винна держава, війна, люди, погода…
Ми повинні відновити повагу до місцевого самоврядування. Я часто зустрічаюся з депутатами, які кажуть: «А що ми можемо зробити, влада нас повністю підім’яла під себе». Це вкрай небезпечне мислення. Таким я кажу: складіть мандат. Крім того – не ображайтеся, – майже зникли авторитетні засоби масової інформації. Влада змогла нейтралізувати майже всіх, хто намагався донести думку суспільства. Це небезпечно. Іноді я дивуюся: ті, хто працює у владі, забувають, що вони – люди наших міст і що влада закінчується. А після неї – життя без кабінетів і повноважень.
Але я не хотів би критикувати лише владу – у нас і суспільство слабке. Дуже. Суспільство має навчитися питати, вимагати, контролювати! І, звісно, допомагати. Бо розвиток міста – це не завдання тільки влади. Це – виклик для всієї громади. Я переконаний: якщо ми не змінимо ситуацію в кожному окремому місті – ми не змінимо країну загалом.
На жаль, дуже багато брехні. А вона руйнує швидко – віру й надію. Чесність не потребує грошей чи інвесторів. Вона – як світло: або є, або його нема. І вона має бути на всіх рівнях. Нам конче необхідне об’єднання. Не навколо політиків, а навколо ідеї. Навколо любові до країни. І ще. Кожної хвилини потрібно думати про освіту і культуру та допомагати їм. Бо в них – джерело всього. Людина, що мислить, пам’ятає, читає, аналізує, не стане ні зрадником, ні цинічним споживачем.
Це не просто слова. Мені болить. За нашу молодь. За майбутнє. Це мій біль за країну, яку люблю. Де у Києві під постійним бомбардуванням і життям у бомбосховищі, як і багато нашої молоді, вчиться син… Тому й погодився відповісти. Бо поки говорю – я ще вірю. А мовчання – це капітуляція.
Було гучно