Наш колега Сергій Гадомський, виїхавши на початку літа до Ізраїлю відвідати рідних, став свідком військового конфлікту між Ізраїлем та Іраном, який тривав 12 днів. Повернувшись додому, він на наше прохання порівняв дві війни.
– В Ізраїль я прилетів за місяць до початку військового конфлікту. Прокинувшись вранці 13 червня, я дізнався з новин, що Ізраїль наніс удари по Ірану. Це була п’ятниця, на івриті – «Йом Шіші». Хтось залишається вдома, хтось працює. Служба тилу в новинах повідомила, щоб населення по можливості не залишало домівок. Кількість машин на вулицях була мінімізована, перехожих також.
Через кілька годин розповсюдилася інформація, що в небі іранські безпілотники. Ті, хто був на роботі, відправилися додому. Приблизно о дев’ятій вечора почався перший обстріл. Я перебував у місті Холон. Туди також прилетіло, влучило в житловий будинок. Це був ранковий обстріл приблизно на четвертий-п’ятий день.
Там запровадили таку систему: за десять хвилин до обстрілу телефон подає сигнал тривоги. Це була СМС-розсилка всіх операторів мобільного зв’язку. У людей було десять хвилин, щоб відносно спокійно зібратися і перейти у безпечне місце. В нашій сім’ї було п’ять телефонів, і всі вони одночасно сповіщали про небезпеку. Загальна сирена також лунає. Але вона, скоріш, свідчить про те, що вже почався обстріл.
Це не так, як було раніше: лунає сирена, і ти маєш півтори-дві хвилини, щоб укритися. Особливо було важко старим людям, у яких вдома немає «мамада» – укріпленої кімнати. Вони виходили на сходи, йшли в загальні укриття. Треба розуміти різницю між зброєю Ірану, який застосовує балістичні ракети, та ХАМАСа з його «болванками». Це різні рівні. І зараз можна розрахувати майже точний час до прильоту.
Моя родина жила в помешканні з «мамадом». Ці кімнати не рятують від прямого потрапляння, і були випадки загибелі. Але це все-таки безпечніше, ніж не укриватися взагалі. Є там і бомбосховища. Вони є в кожній школі, туди приходять люди, в яких немає «мамада». Вони обладнанні генераторами, душовими, є запас води.
Ізраїльтяни й раніше були організованими, але після прильотів рівень організованості виріс. Очевидна дисципліна: загуділо, встали і – до бомбосховища. Хочеш зберегти дітей, родину, себе – не нехтуй попередженнями. Якщо лунає тривога, а людина далеко від власного будинку, шукає найближче помешкання з укриттям. Всі вхідні двері, ворота, які на кодах, відкриті. Якщо є охоронець – всіх впускає.
Може бути таке, що люди перебувають за містом, їдуть кудись. Під час тривоги автомобілі зупиняються, люди перелазять через відбійники, лягають в кюветі, прикривають голову й чекають відбою. Як правило, збираються купками, з кількох автомобілів. Самому залишатися не бажано – хто знає, що може бути, кому буде потрібна допомога.
Мушу визнати, що там навіть під час конфлікту я відчував себе більш захищеним, ніж тут. Все-таки система ППО інша, наявність «мамадів», турбота влади про населення. Безбілотники збивають не над населеними пунктами. Повітряні сили намагаються не допускати їх до житлових зон.
Під час війни люди навіть в магазини не ходили, всі мають запаси. Хоча магазини працювали. Починається тривога – двері зачиняють навіть з покупцями, переходять в укриття. На вулицю людей не виганяють. А в кафе ніхто не відпочивав. Коли почалася війна, був час випускних у школах. Ніхто нічого не відзначав, не святкував, всі перебували вдома або в укриттях.
Ізраїль маленький, а коли оголошують мобілізацію, всі встають і йдуть. Військові також гинуть, але ухилянтів немає. Коли в новинах повідомляють про загиблого на війні, обов’язково додають, що інформація дозволена до оприлюднення.
Українцям ізраїльтяни поради не роздавали. У них своя війна, у нас своя.
Миколина погода