Про неї написано безліч статей з різних приводів: концерти, фестивалі, нагороди, звання. Хоча її особистість сама – привід для публікацій і добрих слів. Тим не менше є вагома причина знову освідчитися їй в любові: у Антоніни Червінської ювілей.
Народна артистка України, повний кавалер ордену княгині Ольги, керівниця академічного театру музики, пісні і танцю «Зоряни». Антоніна Миколаївна народилася 26 серпня 1945 року у селі Іванківці Житомирської області. Пропагуючи українську пісню, була солісткою Поліського державного вокально-хореографічного ансамблю «Льонок», заслуженого ансамблю народного танцю України «Ятрань», народного хору «Барвінок». Вона одна з засновників «Зорян», співорганізатор і член журі щорічного всеукраїнського фестивалю-конкурсу вокально-хорового мистецтва «Калиновий спів».
Її справедливо називають золотим голосом Кіровоградщини. Слухати її – насолода. Працювати з нею – удача. Дружити – щастя. В день народження народна артистка почує багато приємних слів і побажань. Будуть подарунки і сюрпризи. «УЦ» також вирішила влаштувати сюрприз для ювілярки. Пропонуємо п’ять історій, пов’язаних з Антоніною Миколаївною, розказані колегами, партнерами, друзями співачки.
Історія перша. Микола Кравченко:
– Це було у Франції. Нас запросили на гастролі, які тривали майже три місяці. Приблизно 45 концертів в таких містах, як Париж, Ліон, Бордо. Успіх був надзвичайний, гастролі тріумфальні. Один з концертів був у мерії Парижа. Антоніну Миколаївну попросили заспівати пісню про Україну, яка найбільш яскраво презентує нашу країну. Ми порадилися і зупинилися на пісні «Моя Україна», яка була в репертуарі колективу. І вона заспівала.
Після концертної програми до Антоніни Миколаївни підійшов посол однієї з африканських країн і через перекладача сказав: «На жаль, я нічого не знаю про Україну. Але завдяки пісні, вашому виконанню я зрозумів, що українці – волелюбний і надзвичайно талановитий народ зі своєю історією. Я готовий схилити коліна перед вами і перед Україною. Ви сьогодні зробили набагато більше, ніж роблять дипломати».
Червінська завжди говорить, що для неї немає різниці, чи співати на сцені палацу «Україна», чи у сільському будинку культури. Для неї головне – відповідальність перед глядачем. Це рівень майстерності. І це від Бога.
Бажаю Антоніні Миколаївні благополуччя, миру, злагоди. Нехай здійснюються всі її задуми і мрії. Мабуть, їх не так багато, бо вона завжди була скромна в своїх бажаннях. Але при цьому настирлива. Нехай все добре відбувається поки що на наступне десятиріччя.
Історія друга. Наталія Агапєєва:
– Вперше я побачила і почула Антоніну Червінську, коли була дитиною. Вона приїхала в поліклініку знам’янської районної лікарні із сольним концертом, який був в «червоному куточку». Приміщення малесеньке, не опалюється, і вона з двома баяністами виконувала українські пісні. Російських вона ніколи не співала. Моя мама працювала медсестрою в лікарні і мене взяла на концерт. Було так холодно, що мама накинула на плечі співачці свій пуховий платок. Вона потім все життя згадувала, як зігріла Червінську.
Тоді Антоніна Миколаївна вразила мене вперше – голосом, щирістю, справжністю. Вдруге вона мене вразила, коли я побачила її на сцені філармонії із «Зорянами». Вона була в неймовірно красивому костюмі, який настільки їй пасував, що на сцені стояла богиня-берегиня. А який голос! І взагалі вся програма «Зорян» була побудована так, що не Червінська в «Зорянах», а «Зоряни» навколо неї. Кривохижа говорив про це «зрима пісня». Саме так.
Родина Антоніни Миколаївни заклала в неї відкритість душі, височайшу порядність як співачки, як артистки, як українки. Бажаю, щоб вона довго жила і працювала. Щоб вона обов’язково була у нас в колективі. Червінська – єдина людина, яка може дати оцінку культурологічним процесам, що відбуваються в мистецтві. Вона може розпізнати, де є фальш, де правда, де є те, що варто зберігати і примножувати.
Історія третя. Зоя Кадук:
– Мене в Червінській захоплює її спроможність залишатися людиною в будь-якій ситуації. Навіть якщо її пресують, якщо їй не комфортно, вона завжди залишається при своїй думці. Вона була єдиною захисницею «Зорян». І продовжувала їх захищати, аж доки глухий не почув, що «Зоряни» – це круто, це обличчя Кіровоградщини, врешті це Україна.
Був момент, коли люди, дотичні до влади, вважали, що «Зоряни» – це шароварщина, минуле століття, треба йти вперед. Тоня робила все, аби довести протилежне. Пам’ятаю зібрання інтелігенції області, де вирішувалися питання про обласні мистецькі заходи. Тоня так палко виступила, і один з можновладців питає: «А ви хто?» Вона каже: «Я не дивуюся, що ви мене не знаєте. Добре, що я вас знаю. Але ваша думка мені не цікава, тому що ви не знаєте не лише мене, ви не знаєте культуру».
Вона ніколи не боялася висловити власну думку людям різного рівня. Мені імпонує те, що, будучи народною артисткою, маючи безліч державних відзнак, найголовнішою нагородою вона вважає відзнаку «Духовний скарб Кіровоградщини». Вона пишається тим, що, не будучи уродженкою нашої області, отримала визнання нашого краю.
Взагалі вона проста людина, щира. Ми з нею можемо спілкуватися на будь-які теми. Я її люблю, шаную і поважаю. Бажаю найголовнішого – здоров’я. Нехай вона ще багато років працює і захищає «Зорян» від негараздів. Кожен учасник колективу для неї творча дитина, за яку болить душа, як за рідних.
Історія четверта. Сергій Тютюнник:
– Робочий процес непростий в будь-якому колективі. Бувають спірні моменти. Як би не було, Антоніна Миколаївна завжди зберігає витримку, виваженість, обов’язково допомагає розібратися. Я таких людей можу перерахувати на пальцях однієї руки. Якщо хтось дозволить собі криве слово про колектив або когось із працівників, вона завжди стає на захист. Причому йде з відкритим забралом, не зважаючи на персону, яка перед нею.
Мій батько двадцять років протанцював у «Ятрані». Я з тих дітей, що росли за лаштунками сцени. І на гастролі по області батько мене брав. Хто така Червінська, я давно знаю. Після закінчення консерваторія я прийшов у філармонію влаштовуватися на роботу. Ми сиділи в кабінеті у художнього керівника, і Антоніна Миколаївна там була. Я представився, мене звуть, як і батька, і вона не одразу зрозуміла, хто я. Батько танцював, а я граю на скрипці. Я сказав, що ми заочно знайомі. Вона змінилася в обличчі, змінилися інтонації, і сказала: «Для мене всі “ятранські” діти, як мої власні».
Бажаю чудовій жінці міцного здоров’я, терпіння. З нашим колективом потрібно як одне, так і інше. Спільними зусиллями будемо підтримувати її творчі ідеї.
Історія п’ята. Тетяна Смірнова:
– У нас близько дні народження: у мене 23 серпня, а в неї 26-го. Моє свято ми відзначили, і Антоніна свій ювілей поїхала відзначати у свої рідні Іванківці. Сидимо з подругою і обговорюємо, що було б добре поїхати до Антоніни і привітати її. Мій син каже: «Які проблеми?» О другій ночі виїхали. На території Житомирщини в той час був страшенний буревій. Минаючи повалені дерева, приїхали в Іванківці рано-вранці. Йде якась жіночка, я привіталася і питаю: «Скажіть, будь ласка, у кого сьогодні ночувала Шеретун?» (Це її дівоче прізвище.) Вона каже, що, напевно, у Миколки, брата. Перепитую: «Може, у мами Марії?» Ні, каже, у Миколи. І ми поїхали до Миколиної хати.
Ми з подругою перед дверима хати починаємо на все горло співати пісню «Житомирський Донбас» – так ми її називали. Зазвичай ми цю пісню співали на три голоси, разом з Тонею. А тут вдвох заспівали. Виходить красуня, волосся розпущене до п’ят. При сході сонця – царівна. Плеснула в долоні: «О Боже, мої дівки!» І присіла. Це була надзвичайна пригода і для нас, і для неї. Ми так чудово час провели, на конях їздили, були в панському маєтку.
А потім все село зібралося вітати Антоніну Миколаївну. Планувалося святкувати на подвір’ї у Миколи, встановили великий намет, столи. Але вітер все поламав, і плани також. Святкування перенесли в клуб. Було багато як місцевих, так і з Кіровоградщини. Питаю: «Антоніна, втекла?» Каже: «Втечеш від вас. Але я щаслива. Спасибі вам усім».
Вона неймовірна подруга. Вона не змінюється, роки її не чіпають. Її твердість, цілеспрямованість, оптимізм завжди живі і завжди з нею. Бажаю від усього серця, щоб так було ще багато років.
Моя незалежність