Микита Капелюшний ще досить молодий актор, але ті ролі, які він вже зіграв, заслуговують на увагу. Як і його думки щодо театральної творчості та роботи над акторською майстерністю.
– Микито, ви родом з Кропивницького?
– Так. Я тут народився, виріс, закінчив школу номер 35. Мама нас залишила, тато помер, коли мені було дванадцять, мене виховувала бабуся Віра Володимирівна. Саме вона спрямувала мене у студію «Маска» при Дитячо-юнацькому центрі.
– З якого віку ви почали там займатися?
– З шести років. Але почалося все з того, що ми прийшли туди на малювання і я розплакався, бо мені це не подобалося. Бабуся побачила і, поки я намагався щось намалювати, вона ходила по ДЮЦу, шукала ще якісь гуртки. Знайшла театральний. Як тільки я туди потрапив, мені одразу там все сподобалося. Сподобалося настільки, що я ходив туди одинадцять років.
– Кого з педагогів, які вплинули на ваш розвиток, можете назвати?
– Надія Фільченкова, Свілана Чехун, Інна Валуйко і Олена Руднік. Вони прищепили любов до сцени, вони перші почали «ліпити» з мене актора.
– І що вам запам’яталося з того періоду?
– Якщо чесно, то найперше, що приходить в голову, це наша аварія під час поїздки на фестиваль у Дніпро. Та найважливіше – це наша згуртованість і підтримка у весь період часу, навіть у тій неприємній ситуації. У нас на той час було багато можливостей кудись виїжджати і показувати те, що ми вже уміли. До того ж нас не затискали у якісь рамки, нам постійно розкривали щось нове, матеріалу було багато. Це були і фрагменти вистав, та ж «Лісова пісня», «Клітка», і адаптації, зроблені Інною Вікторівною. Пам’ятаю, наприклад, як виконав тоді роль дяка у постановці «Маруся Чурай» за Ліною Костенко.
– Де ви продовжили своє навчання?
– У Київському міжнародному університеті. Там я потрапив у майстерню Льва Миколайовича Сомова, який навчав нас сценічному мистецтву. А ще до того, коли ми приїздили сюди з «Маскою», мене помітила Ніна Олександрівна Ільїна. Тобто за її порадою я опинився в цій майстерні, де навчався чотири роки.
Хоча на той час я дуже захоплювався кінорежисурою. Ні, акторство я полюбляв не менше. Але дуже кортіло спробувати себе у режисурі. Нині (завдяки своєму досвіду) розумію, що до режисури мені ще далеко. Отже, спочатку я намагався поступити в університет Карпенка-Карого на режисуру, але не пройшов. І потім з подачі Ніни Олександрівни пройшов конкурс у майстерню Сомова. На конкурсі треба було пройти випробування «спокусами» дівчат, які у різний спосіб намагалися відмовити від акторства та відбити охоту до навчання. Вони грали у своїх образах зі своїх акторських робіт. Це було неймовірно! Я б з радістю, якби була можливість, повернувся б у той час і переграв би все ще раз.
– Як склалися стосунки з педагогами під час навчання?
– Я був і залишаюсь в добрих стосунках з Левом Миколайовичем, з Валерією Петрівною Демченко, з Аллою Махмудівною Бінєєвою. Вони мене підтримували, направляли, підказували. Ці майстри були для мене прикладом. Вони навчили тому, як треба ставитись до професії та як професійно діяти. Вони ділилися і акторським досвідом, і режисерським, а Лев Миколайович – навичками написання сценарію. Я б з радістю повернувся у студентські роки.
– Як склалася ваша доля після закінчення університету?
– Вийшло так, що за день до повномасштабного вторгнення мені зателефонувала бабуся і каже: «Я відчуваю, що ти маєш приїхати». Я це настільки серйозно сприйняв, що того ж дня приїхав у Кропивницький. Потім прокидаюсь – війна! Не пам’ятаю, скільки місяців я тут просидів. Очевидно, був спантеличений і розгублений. Але потім зрозумів, що у Київ я вже не повернусь, а головне, що втрачаю навички і час.
Якось подзвонила Таня Бовшик, повідомила про конкурс в театрі корифеїв. Пішов, пройшов і почав працювати.
– Ваша перша роль у цьому театрі та наступні, чи завжди легко вони вам давались?
– Першою була роль жандарма у виставі «За двома зайцями». Потім у виставі «Бондарівна» виконав роль наймита. Наступна роль – Коте у «Ханумі», після чого я відчув, що остаточно влився у колектив. Я вдячний режисеру Сергію Павлюку, який дав шанс проявити себе. З’явилось велике натхнення. Тому ми працювали з ранку до ночі, навіть без виписаних репетицій. Робота над роллю Коте захопила мене. У мене з’явився спектр завдань: навчитися грати на піаніно, звикнути повністю до постижу і гриму, виконати трюк – вистрибнути з положення лежачи на ноги, говорити французькою, а ще навчитись танго. Потім була роль Лукаша у «Лісовій пісні» – треба було навчитись грати на сопілці. Завжди є якісь професійні стимули, і щоразу хочеться випробувати щось нове.
Загалом я зіграв за цей час близько десяти ролей.
– З усього цього особисто мені найбільше запам’яталась роль Юрка у виставі «Перед волею». Наскільки складно було в ній виконати завдання такого епатажного режисера як Євген Лавренчук, адже ви грали практично в негліже?
– Як на мене, цікава ідея постановки, цікаве рішення, нестандартні завдання. Спочатку я мав грати іншу роль – Яшку. І все, що казав режисер про цей образ, мені подобалось. Згодом через певні обставини мені запропонували роль Юрка, на якій я і залишився. Для мене з оголеністю ніякої проблеми не було. У мене був приклад Сомова, вистава «Калігула», про виконання цієї ролі він мені розповідав і говорив, що ми маємо бути готові до всього, що може відбуватись на сцені. Отже, після рокіровки Лавренчук пояснив мені, як він бачить цю роль. Я почав вивчати скрипку, думав, що насправді доведеться на ній грати. Але не вистачило часу, був дуже короткий проміжок до прем’єри. Довелося від скрипки відмовитись. Потім, коли він розповідав про пораненого, я зрозумів так: оце біле полотно для того, щоб в реанімації було зручно і швидко оперувати. Мені воно здалося природнім і не викликало ніякого дискомфорту.
А потім почалося обсмоктування… При цьому є багато прикладів великих майстрів сцени, де вони мають оголюватись. Для них не виникає таких проблем. Напевно, це більше проблема нашого консервативного глядача або критика. Хоча у мене до них немає жодних претензій.
– Чи легко було працювати з Євгеном Лавренчуком?
– На початку так. Я розділяв його бачення. А потім, коли він почав не найкращим чином себе проявляти, то я почав ставитися до нього негативно. А коли він не відповідав на деякі питання, наприклад, як веде себе саме у фіналі мій персонаж: він помирає, залишається живим чи воскресає, це мене ставило в тупик. Я не сприймаю такого ставлення до актора, який має розуміти своє надзавдання. І на гастролях він себе показав не найкращим чином.
– Над якою роллю ви працюєте нині?
– Бен Бейкер, за п’єсою Рея Куні. Зазвичай її знають як «№13». В нашому академічному театрі вона отримала назву «Шалена ніч». Це роль приватного детектива-новачка. Далі не буду спойлерити, але зазначу, що тут є багато роботи, пов’язаною з пластикою тіла.
– А скільки ви співпрацюєте з Муніципальним Театром Сатири?
– Трохи більше року. Якось Роман Борисович запропонував мені зустрітись. Мені це імпонувало. Як же, мною зацікавився ще один режисер, ще один театр! Це ще один новий рівень! Ми доволі швидко порозумілися. Тут першою стала робота у виставі «Симулянт». Співпрацювати було легко, спілкування у колективі товариське. Я був задоволений. Наступна роль була у виставі «ВІНО» за п’єсою Наталії Ігнатьєвої. Роман Борисович дуже швидко нас направив. До того ж моєю партнеркою була Таня Копань, з якою ми добре зігралися в театрі імені Кропивницького. Нам подобалось грати, подобався матеріал, тому все вийшло добре.
– Для вас що, взагалі не буває складнощів у роботі?
– Бувають, і це йде від стану психіки. На теперішній час я це гостро відчуваю. Мені здається, що якось знизив свою планку, став тупцювати ся на місці. Кажуть, це трапляється з багатьма, це такий період переоцінки. Я відчуваю себе якимось слабким. Можливо це через травму плеча, а може й через проблеми в особистих справах.
Якщо йти за виставами, то складнощі були в роботі над виставою «Здрастуйте, я ваша тітонька». У ролі молодика Чарлі треба було знайти щось нове і це було важко. Хоча глядачі лишилися задоволені. І Роман Борисович не зробив ніяких зауважень.
– До яких ролей маєте більший потяг – комічних, романтичних, трагічних?
– Комедія, думаю, для мене найважча. Але я б дуже хотів навчитися цієї майстерності, щоб викликати справжні почуття, щоб вдало і органічно розсмішити глядача. Частково завдяки комедійним ролям я цього досягаю, але мені хочеться працювати краще.
– В цьому сенсі маєте мрію? Про якусь високу значну роль?
– Я думав про це багато. І вчора, готуючись до інтерв’ю, теж. Але поки що не відповім.
Я ловлю себе на тому, що хочу зніматися в кіно. Хочу бачити цей процес, працювати з режисерами, з камерою, бачити всі деталі цього процесу. Потім хочу використати це для своїх фільмів. Я вже подавав свої резюме у різні продакшн-агентства. Були запрошення. Але виїхати у Київ через постійну роботу складно. Я не можу зрадити цій роботі. Мене так навчили.
– Добре. Тоді який фільм ви хотіли б зняти?
– Я вже працюю над двома. Один – це серіал-антиутопія «Пропащі мрії». Поки що роблю розкадровку сцен, які вже остаточно бачу, над діалогами і монологами. Другий – короткометражка, називається «Сонечко», теж антиутопія.
– Якось ви порівняли акторство з приготуванням страв. Любите куховарити?
– Це можливо і смішно, але я пригадав, коли ми з татом ночували на дачі, у нас нічого не було, чекали на бабусю, котра привезе їжу. Тоді він розказав про свій рецепт коржа. Стоп, у нас було борошно, вода і яйця. Ми приготували коржі. І це було настільки смачно, що коли у нас з бабусею закінчується хліб, ми готуємо за цим рецептом.
Ще хочу доповнити з приводу Бабусі і Тата. Це люди, які підтримували моє захоплення і робили усе можливе, щоб я міг займатися творчістю, акторством. І все це попри те, що батько хворів. Бабуся і Тато були головні критики і фанати моїх робіт. Нині я щасливий з того, що бабуся може приходити і дивитися вистави. Та я дуже хотів би, щоб Тато міг зараз переглянути мої роботи, почути його коментар і подякувати йому за все.
– Хто ви за знаком Зодіаку?
– Козоріг.
– Отже, творчо обдарована натура… Яка головна складова творчого процесу в театрі?
– Одної головної не можу виділити… Думаю, це бажання і спільна мета створити якісну виставу.
Моя незалежність