Режисерка, майстриня, волонтерка Наталія Морковська живе і працює в Липняжці. З нею мене познайомив науковий співробітник Добровеличківського краєзнавчого музею і завідувач Липнязького музею-філіалу Микола Кузьмович. Він наголосив, що пані Наталія – приклад того, як долати випробування і знаходити сенс життя, як поєднати роботу, творчість і добрі справи. Про це в нашому інтерв’ю.
– Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків, пані Наталіє. Звідки ви родом?
– Народилася я в селі Липняжка, майже п’ятдесят років тому. Мій батько Дмитро Миколайович Козаченко за фахом електрик, мати Катерина Станіславівна на той час працювала листоношею. Я не єдина дитина. Маю старшу сестру Зою та молодшу Юлю. Усі ми отримали гарну освіту.
– Знаю, що ви здобували освіту не за типовим сценарієм…
– Так. Спочатку, за сімейними обставинами, довелося закінчити лише дев’ять класів. Згодом поступила до Дніпропетровського (на той час) ПТУ №64. Здобула професію швачки. Пішла працювати на взуттєву фабрику. 2004 року одружилася і змінила прізвище Козаченко на Морковську. Завдяки підтримці чоловіка Сергія отримала повну загальну освіту і поступила до вищого навчального закладу. А 2012 року здобула омріяну професію за спеціальністю «Народна художня творчість». Маю кваліфікацію організатора культурно-дозвіллевої діяльності та режисера театралізованих народних свят і обрядів.
– З чого почався ваш трудовий шлях на цьому терені?
– У Липнязькому будинку культури працювала спочатку як техпрацівниця. А за спеціальністю почала працювати з 2013 року, на посаді художнього керівника дитячого театрального і лялькового гуртків. Нині, після об’єднання громад, я режисер – художній керівник народного театрального колективу Липнязького сільського клубу, що є філією Добровеличківського Центру культури і дозвілля.
Але був ще один період в моїй кар’єрі. Коли розпочалася АТО, мене запросили на роботу на швейне підприємство в селі Лиса Гора. Я порадилась з сім’єю, і ми вирішили, що краще допомагати армії. Два з половиною роки я шила військову форму для ЗСУ.
Нині так само не можу стояти осторонь і просто спостерігати за подіями, як деякі. Отак ми стаємо волонтерами. І у кожного вдома з’являється своя майстерня, своя кухня чи фабрика.
Ми ж притомні громадяни. І у ці нелегкі часи розуміємо, що треба допомагати країні хто чим може. І в цьому ми знаходимо сенс життя.
– Ви безкоштовно ремонтуєте військовим одяг. А ще виготовляєте ляльок, кошти за яких жертвуєте на потреби ЗСУ. З чого почалося це захоплення – створення ляльок?
– Щоб згадати, чи гралася я в дитинстві ляльками? Так, звісно. Як усі дівчатка. Я їх годувала, вкладала спати, співала їм, вигадувала якийсь одяг… Вони були різні, але магазинні. Думаю, саме у дитинстві мене зацікавив процес створення ляльок. Мама мені показувала, як можна, наприклад, із кукурудзи зробити ляльку. Мої руки самі завжди щось вигадували. Варто було мені тільки захотіти. А коли зробила, сама дивуюся, як я це зробила. Повернулася до цього вже після вторгнення рашистів.
Якось я собі сказала: «Якщо сонечка на небі немає, створюй його для себе в душі». Щоб утримати рівновагу в душі, починаєш шукати заняття для спокою, для радості і для користі. Тому найпершого гнома я пошила для себе. Щоб підняти настрій. Потім дарувала рідним, друзям і знайомим. А вони своїм друзям …
– Зрозуміло. Історія вашого волонтерство бере початок у 2014 році. А нині воно набуло такого резонансу, що про вас знають уже й за кордоном.
– Так. Завдяки Інтернету мої ляльки роз’їхалися за межі нашої країни – Польща, Німеччина, Італія, Фінляндія… Коли почала продавати і робити на замовлення.
Та спочатку отримала віртуальний майстер-клас однієї з майстринь, замовила викрійки. Не одразу з цим розібралася… Згодом, коли події розгорталися все стрімкіше, вирішила їх продавати, а виручені кошти передавати на допомогу військовим. І почалися гноми. Багато гномів. Потім взялася за забуту виписану коробку. Так почалися патріотичні ляльки. Спочатку одна, дві, три…Нині уже їх стільки, що й не перелічити. Завдяки цим лялькам було зроблено дуже багато корисних і добрих справ. Наприклад, за допомогою розіграшів ляльок на аукціонах вдалося зібрати 10 тисяч гривень на виготовлення сухих борщів. Також збирали кошти та відправляли на госпіталі подушки і спідню білизну.
– Певно, у цих справах у вас є добрі друзі та помічники?
– Так, першою стала Олена Шиян, яка теж займалася волонтерською діяльністю.
Виготовляла вдома розпалювачі, суміші , варила, сушила, пекла випічку… багато іншого, що було необхідно, відправляла на фронт. Я побачила в Інтернеті, як вона намагається зібрати кошти для закупки необхідних матеріалів для виготовлення розпалювачів. І запропонувала їй свої вироби, щоб виручити кошти на це.
Потім Олена запропонувала мої гноми і ляльки відправляти до блогерів, котрі проводять розіграші на підтримку ЗСУ. Найпершу іменну ляльку я подарувала їй. Так через соціальні мережі ми вийшли на більш широку аудиторію. Наприклад, пані з «Розпаковки» зробила нам невеличку рекламу. За що теж була обдарована ляльками. А загалом за цей час у мене з’явилося чотири помічниці-волонтерки. І всі Олени. Якось так складається, що чужі люди стають як рідні. Особливо їх об’єднує спільна біда, яка дає сигнал про допомогу. І саме у ці тривожні роки з початку повномасштабної війни у нас зявилося дуже багато знайомих.
– А як почалася співпраця з актором театру і кіно Михайлом Жоніним?
– Михайла Жоніна я знала тільки з кіно. Більшість його пам’ятають як капітана Гнєзділова з серіалу «Пес». На даний час він іще й волонтер і співак.
Але тоді ще за стріми ніхто і не думав. А коли він із Яною Артеменко, своєю помічницею, почали вести свої перші ефіри і організовувати різні розіграші, щоб допомогти зібрати на донати, ми теж запропонували спробувати свої гноми і ляльки у якості призів. На наше велике здивування наші гноми і ляльки були теж корисні. Найперша лялька військовика зібрала 17 тисяч гривень!
І ми почали й надалі з ними підтримувати зв’язок і надавати свою маленьку допомогу.
Вона примножується завдяки розіграшам. На їхній Тік-Ток сторінці проводяться онлайн-трансляції. Вони допомагають закрити збір бригадам, які до них звертаються. А їх дуже багато. І нам за честь було ділитися з ними нашими виробами, за які нам дякували і залишали позитивні відгуки.
А згодом і «Вікінг», блогерка Марина Мордвинова, почала розігрувати мої ляльки. І так далі, зв’язуючись через соцмережі, ми зробили ланцюжок. Дізнавались, де і що було вкрай потрібно. І дійшли вже до сьогоднішнього дня. Тож не зупиняємося.
– Про що ви думаєте, коли маєте вільний час і спокій в душі?
– Сьогодні ми живемо в самому епіцентрі подій та історій. Час іде настільки швидко, що не встигаємо огорнути всі масштаби. Запам’ятати усі події одного дня тижня. Не встигаємо за цим насолодитися чашкою ранкової кави. Привітатися із сусідами. Зателефонувати друзям, знайомим. Перечитати усі повідомлення в телеграмах, месенджерах і фейсбуках. Обійняти рідних, які поруч, сказати їм щось важливе. І саме в цій круговерті ми шукаємо головні відповіді на важливі запитання. Хочемо встигнути жити, любити і радіти. Засинати і прокидатися з відчуттям, що настав ранок, а значить, новий день, який дає нам віру і надію, нові можливості працювати. Знаходити сенс життя.
– Що ви відчуваєте, коли починаєте шити нову ляльку?
– Коли починаю шити, знаю, що мені не потрібно кудись бігти чи спішити. У цю мить я в своєму власному світі… І це моє, яке я сама собі створюю. До того ж, якщо ти майстер і займаєшся рукоділлям, то задоволені повинні бути всі. Я в кожну ляльку вкладаю свою любов, своє тепло і навіть частинку душі, які у подальшому приносять радість і неабияку користь.
А ще я думаю, що власною працею можна показати, як маленький струмочок допомоги втікає в одну велику річку. І допомагає нам у наближенні нашої перемоги.
– А про що мрієте ось у цю мить?
– Я мрію не захворіти до старості на амнезію… А ще хочу, щоб онуки навчили мене стрибати із парашутом. Або на банджі з високого мосту.
“єОселя” стала доступніша для ВПО та мешканців прифронтових громад