«Не розумію, як можна веселитися»

– Сплю при світлі. На душі радості нема. Люди веселяться, дискотеки. А для мене немає свят, крім Дня захисників. Вирвуся, поїду на Далекосхідне, там і хлопці з нашої бригади лежать, – каже ветеран війни, учасник бойових дій Микола Сорокопуд. Наприкінці минулого року йому виповнилося шістдесят, демобілізувався і приїхав жити в Кропивницький, бо рідний Скадовськ – окуповано. У Кропивницькому ми й зустрілися.

Насамперед прошу Миколу розповісти, чим займався до військової служби, як опинився в армії.

– Призвали в березні 2015 року. Перед мобілізацією працював в охороні. А ще раніше протягом десяти років – моряком на риболовецьких суднах.

– Це ж вам тоді трохи за п’ятдесят було. Мабуть, не хотілося в армію.

– Але треба батьківщину захищати. Це обов’язок кожного мужчини.

Микола Сорокопуд розповідає, що після підготовки на полігоні «Широкий Лан» (Миколаївщина) його відправили на Донеччину.

– Спочатку в Бахмут, який тоді ще Артемівськом називався. Після комплектації – на передову. Другий взвод, третій батальйон, тридцята механізована бригада. Дебальцеве, Єнакієве, Вуглегірськ.

Завдання – відбиватися від орків, які лізли на нас. А що робити? Не вб’єш орка – він тебе. Ми знали, що воюємо проти росіян, які прикривалися деенером. Там я здобув статус учасника бойових дій.

– Ви найстарший в підрозділі були, Миколо?

– Найстарший був Дєд. А я – Батя. У квітні 2016-го я звільнився. Повернувся додому, в Скадовськ. Побув трохи вдома, поки не покликав до себе товариш, який служив під Мелітополем. Пройшов я ВЛК, підписав контракт, чотири місяці служив з товаришем під Мелітополем. Звідти нас відправили в Авдіївку, це вже 2017 року було. Дев’ять місяців воював в Авдіївці. Звідти перевели на полігон в Олешках, Херсонщина. Конт­ракт продовжував п’ять разів.

– Звісно, пам’ятаєте початок великої війни.

– Тоді я служив уже в 57-й мотопіхотній бригаді. Стояли в селі Бобровому Сєвєродонецького району Луганської області. У ніч на 24 лютого орки прорвалися на танках, обстріляли наш підрозділ. Ми заходилися копати окопи, облаштовувати бліндажі. Жити хочеться. Наступного дня командування наказало нам евакуюватися, бо орки прорвалися в Луганську область. Ми, залишки 57-ї бригади, евакуювалися в Лисичанськ. Прибуло поповнення – новобранці з Кіровоградської області. Переважно немолоді селяни. До військової служби не підготовлені. Я, старшина роти, забезпечував їх амуніцією. Бронежилетами, касками. У травні кількох наших хлопців із інженерно-саперної роти відправили мінувати територію. Старший групи – Костя Нелюбов, з Мелітополя родом. Загинув, виконуючи завдання. Інших орки захопили в полон. Максим Сиромят уже повернувся з полону, я йому телефонував, розмовляли. Саша – я забув його прізвище, він із Соколівської громади під Кропивницьким – теж повернувся, на День незалежності цього року. Я до нього поки що не додзвонився. Можливо, він ще на реабілітації. Можливо, не хоче відповідати на незнайомі номери, і я його розумію. Полон – це жах.

З допомогою Google з’ясовуємо прізвище того чоловіка – Павліченко. Про його повернення додому повідомляли ЗМІ.

Сорокопуд пояснює, що через контузію йому іноді складно пригадати прізвища знайомих. Про бахмутський напрямок, куди відправили з Лисичанська, Миколі особливо важко говорити.

– Наша бригада зазнала багато втрат. Важко згадувати. Ти, старшина, відправляєш у військкомат речі хлопців загиблих. У мене й самого з початку війни – вісім бойових виходів. П’ять медалей.

– Минулого року мені виповнилося шістдесят, – продовжує Сорокопуд. – Дванадцятого числа дванадцятого місяця двадцять четвертого року. Демобілізувався. Були на вовчанському напрямку, Харківщина. Культурно посидів з хлопцями, солодкий стіл. Хлопці подарували мені електробритву. Зв’язок з ними підтримую. В різних місцях воюють.

– Чому саме в Кропивницький прибули жити?

– Побратими порадили. Вітя Стоянов, мій земляк, сюди відправив свою родину. Сам тепер – на херсонському напрямку. Я спочатку винаймав будинок в Обознівці, під Кропивницьким. Спасибі волонтерці Аллі, фельдшеру Поліні Маркідовій, іншим обознівцям, які допомогли облаштуватися. Спасибі сімейному лікареві Ірині Пенкіній, з якою уклав декларацію. Потім будинок в Обознівці продали, і я перебрався в місто. Спасибі побратимові Олегові Нестерову і його дружині, які поділилися зі мною житловою площею, – три тижні мешкав у них. Тепер винаймаю однокімнатну квартиру на вулиці Героїв-рятувальників.

Микола показує знімки, зроблені в орендованому житлі. На стіні – фото дочки і прапор із символікою 57-ї бригади, підписами побратимів.

– З побратимами, буває, зустрічаємося в кафе на старому автовокзалі. Якось їздив до побратима Вані в Братськ Миколаївської області. Ваня теж демобілізувався.

За словами Миколи, Кропивницький став йому другою домівкою. Тут ним опікується держава в особі спеціаліста із супроводу ветеранів Наталії (прізвища не пам’ятає), яка дбає про те, щоб не почувався самотнім.

– Завдяки Наталії долучаюся до громадського життя. Зустрічаюся з ветеранами в будівлі ДонДУВС. Там для нас – і психологічна допомога, і масаж. В драмтеатрі недавно був. В кропивницькому центрі допомоги херсонцям «Вільні разом» буваю, отримую там гуманітарну допомогу. Харчі, ліки. Мені як учаснику бойових дій належить не одна коробка з продовольством, а дві. Це ще й нагода поспілкуватися із земляками. В Скадовську не був шість років. Зв’язку із окупованим містом – ніякого. У Кропивницькому мене поставили на квартирну чергу. Ось, дивіться, повідомлення від ЦНАПу: «28.08.2025 Вас взято на облік. Чекайте на повідомлення від міської ради». Виконком уже прийняв рішення. Справа – за депутатами. А я тим часом купив дещо з посуду в орендовану квартиру. Хоча хазяйка майже всім забезпечила.

На запитання, чи дратує щось у тиловому Кропивницькому, Сорокопуд каже:

– Дратує, коли люди веселяться. Не розумію, як можна веселитися нині. Я був там, бачив війну. А хто не бачив війни, має поводитися скромніше. Кожен має думати, для чого живе. Кожен чоловік має захищати країну. От і все.