«Лягаєш спати і думаєш: як завтра з новими силами зробити іще»

Про цих чудових сільських жінок, які, об’єднавшись в команду «Веселі козачки», не знаючи втоми трудяться біля казанів і печей – виготовляють домашню їжу для захисників, автор дізнався від Оксани Усатюк, жительки села Мощеного, підпорядкованого Гайворонській міській раді Голованівського району.

З Оксаною познайомився декілька місяців тому, і привід був сумний: готував статтю про її брата Івана Усатюка, який, захищаючи Україну, загинув 34-річним 15 січня 2023-го. Про те, щоб Ворона (військове псевдо Івана Усатюка) пам’ятали, дбає сестра – створила в Мощеному музей «Ворон», пише книжку, публікує в Facebook. А ще Оксана – волонтерка. Допомагає армії, знає багатьох волонтерів Гайворонщини, у тому числі – «Веселих козачок», які мешкають у селі Покровському. Порадивши поспілкуватися з Тетяною Райчук, Оксана Усатюк зауважила, що єдиний спосіб поговорити з цією веселою козачкою – з допомогою Messenger’а, бо телефонного зв’язку з Покровським немає абсолютно. І Messenger не підвів.

На початку розмови з Тетяною намагаюся випитати бодай трохи про Покровське: скільки людей проживає, чи багато воює, чому село обділене, здавалося б, загальнодоступним мобільним зв’язком.

– Зареєстровано у нас 315 чи 317 душ. Мобільного зв’язку не маємо. Приїздили представники оператора. Подивилися і кажуть: смислу немає антену ставити – село у виямці. На щастя, в село провели кабельний інтернет, тепер можемо спілкуватися з ким хочемо.

Наших дуже багато служить. До сорока душ. Чотирнадцятого року в село прийшли повістки, всім чоловікам наказали пройти комісію. Душ із шістдесят поїхало в Гайворон. А на комісії – той сліпий, той глухий. Першим мого чоловіка, Райчука Валерія Дмитровича, сорокачотирирічного, призвали. Восьмого серпня чотирнадцятого року. Відправили на Десну, далі на Мелітополь, звідти на Волноваху. Тоді з Покровського душ із двадцять мобілізували. Тільки з нашої невеликої вулиці пішло шестеро. Крім мого чоловіка, Олег Гавлієвський, Славик Костинюк, Сергій Волошенко, тато і син Диченки. Дехто залишився в армії, за контрактом. Коли повномасштабна війна почалася, теж призвали хлопців з нашого села. Двоє загинуло – Олександр Диченко й Андрій Однороженко. Диченко мешкав по сусідству зі мною, загинув молодесеньким, у 24 роки. Обох поховано в Покровському. Ще двоє з нашого села – безвісти зниклі. Сподіваємося, живі.

Далі – про волонтерство.

– Двадцять другого року почалася війна, і я прочитала в Інтернеті, що Могильне просить допомоги. Могильне – кілометрів з двадцять від нас, набагато більше від нашого села. Волонтерка Надія Долинська попросила випічку. Пиріжки, рогалики. Я з дівчатами й організувала. Подзвонила до свого директора ПСП «Гурьєво» Пасєки Сергія Володимировича. Дав нам приміщення. Звезли туди балони газові, духовки. Утрьох починали. Назвати людей?

– Аякже, називайте.

– Райчук Тетяна – це я. Повстянко Ольга. Печерога Наташа. Звезли свої варення́, картошки́, капусти́, в кого що є. Випічку відправляли на Могильне. Могильне відправляло хлопцям. Не думали тоді, що війна так затягнеться.

– Односельці, мабуть, зносили вам продовольство.

– І по цю пору зносять. В тому числі фермери-одноосібники: Прилуцький Михайло, Веризуб Анатолій, Кулинич Сергій, Хмарук Галя, Шаповал Серьожа, Чепкий Юра, Повстянко Василь, Стародуб Людмила. Борошно, цукор, крупи. Дуже поміг і помагає Пасєка Сергій Володимирович. Платить за світло, за газ. Олію, крупи, капусту дає, до десятка поросят дав – в нього свинокомплекс. Від свого господарства, окремо від нас, двадцять п’ять машин завантажив харчами для військових. Перший вантаж відправив Вані Усатюку, Ксюшиному братові. Сергій Володимирович волонтерить з чотирнадцятого року. Моєму чоловікові дуже поміг і всій 72-ій бригаді. Купив каски, рації, біноклі, тепловізори. Ліками допомагав. Село теж помагало. Головою сільської ради була Людмила Стародуб, організувала все. Мого чоловіка на базар повезла, військову форму купила. І не тільки моєму чоловікові.

– Розкажіть, Тетяно, про ваше виробництво.

– Спочатку виготовляли консерви в скляних банках. Дівчатка хліб вдома у печах випікали, навіть зі свого борошна. Відзначте їх: Гавлієвська Юля, Ремушенко Віта, Піліпішина Валя, Стародуб Оля, Хмарук Галина. Випікали по п’ятнадцять хлібів за раз. Хлопці дякували.

У скляних банках консервували, поки не купили машинку для запаювання реторт-пакетів. Гроші на неї, п’ять тисяч гривень, дав односелець Вадим Хмарук, він нині служить. Тепер закриваємо в реторт-пакетах. Борщі, голубці, перець фаршований, каші – перлові, горохові, булгур. До кожної кашки – своя приправа, щоб не на один смак усе було. Буває, нам рибу передають, робимо «сніданок туриста». Недавно отримали печінку курячу, закриваємо печінку з капустою. За три дні закрили тисячу пакетів. На пакетах пишемо: «Смакуйте на здоров’я» або «Каша від “Веселих козачок” нашим козакам». Відколи у нас машинка, закрили більше десяти тисяч пакетів по 550 грамів.

– Це ж понад п’ять тонн! Розкажіть про вашу команду. Здається, тепер вас більше, ніж на початку великої війни.

– Так, до нас додалися жінки. Малярчук Юлії – вісімдесят один рік. Колюці Валентині – сімдесят п’ять. Грабчак Насті – сімдесят три. Кондратюк Тамілі – шістдесят п’ять. Людмилі Цвігун – п’ятдесят один. Мені – п’ятдесят. Глотовій Олі – п’ятдесят сім. Оля – переселенка з Вугледара. Наймолодша з нас – Костинюк Свєта, їй сорок п’ять. Її чоловік, Борис, третій рік воює.

– Часто збираєтеся, щоб попрацювати для війська?

– Кожного місяця – днів з п’ятнадцять. Моя мама – після інсульту, їй – 81 рік. Татові – 88. Чоловік лишається з ними, коли я зайнята цією роботою. На ніч чоловік іде на свою роботу, повертається вранці, а я йду до своїх козачок. Майже не бачимося з чоловіком. І ні разу не сказав: «Таня, я охляв».

– Мабуть, цікаво куховарити з бабусями.

– Ой, якби ви знали, як цікаво. Вони про своє розказують. Буває, насміємося так, що животи болять. От попрацюєш удома і втомлюєшся. А там – втоми нема. Бо знаєш: на добру справу.

Коли нема світла, запалюємо свічки, вмикаємо ледстрічки – є акумулятори, співаємо «Червону калину». Більше розмовляємо за хлопців. Готуємо з любов’ю до них. Питаємо їх: може, треба вдосконалити ту кашу? Може, гірка, дуже солона чи перчена? Все смачно, кажуть. Ніяких претензій.

– Молодші односельчанки не приєднуються до вас?

– Це ж треба відриватися від сім’ї. Та ми знаємо, навіщо цим займаємося. Хлопцям дуже важко на війні. Дякують нам. Кажуть, попоївши наших харчів, як удома побували. Зараз найбільше просять горохової каші. Бо густа, в кожному пакеті – м’яско, три гарненьких шматочки. Додаєш води – утрьох наїстися можна. Ситний горох.

– Розібрати і переробити свиню – важка робота.

– Ми призвичаїлися. Наприклад, Пасєка дає нам порося чи із села привозять. У нас є чоловік, який коле свиню. Закололи, пошкребли, розібрали, кістки – окремо, м’якоть – окремо. За два – три дні стараємося все переробити, щоб свіженьке було. Спочатку було важко, тепер – легко.

– А є в селі люди, для яких війни ніби нема?

– Є деякі фермерки-одноосібники. Підійшов до мене один і каже: «Оце ви робите, а воно хоч туди попадає?» А я йому й кажу: «Не переживай, твоє не попаде, бо ти нічого не дав». Отака моя відповідь. Хто на початку війни допомагав, допомагає й нині. Старі люди відривають від пенсії, приносять гроші. Хто сто гривень, хто двісті. Копієчка до копієчки – купуємо м’ясо, приправи. Односельчанка Оля Бабчук нині в Англії, звідти переказала півтори тисячі, Олена Бойко – з Німеччини дві тисячі. Помагають волонтери – Ксюша Усатюк, Тоня Бобік, Піліпішина Марина, Постоловський Павло. Допомагає Чорна Наташа з Гайворона. Де яке продовольство дістануть, нам передають. Данилова Балка дала дев’ять поросят минулого року, дуже виручила. Давали поросят люди з нашого села – Дейнеги Паша і Вася, Новицький Серьожа. Церква українська не стоїть осторонь, отець Андрій дає тушонку, борошно, олію. Ну а про Сергія Володимировича Пасєку я вже вам розповідала. Недавно знову зверталися до Пасєки: «Сергію Володимировичу, не могли б дати фаршу на голубчики». – «Скільки вам треба?» – «Скільки не буде жалко». – «Добре, свиню дам». – «Будемо вдячні за свиню». А в понеділок привозять три свині. Відзначте, будь ласка, Пасєку.

– Яким чином передаєте продукцію військовим?

– Буває, вони нас самі знаходять. Наприклад, звернулися ракетники: «Дівчатка, прочитали про вас. Хочемо, щоб ви й нам відправили». І ми їм посилки відправляли. Сьогодні поїхали дві посилки на харківський і донецький напрямки. «Нова пошта» в селі є. Земляки-військові приїздять у відпустки додому, а назад – з нашими харчами. Жіночка одна сьогодні взяла шістдесят пакетів, синові відправити. Ксюша Усатюк відправляє. У неї й відео є, як нашу продукцію хлопцям на передову доставляють. До дрона чіпляють пляшку води й реторт-пакет, скидають на позицію.

– Спасибі, Тетяно, хай вашій команді Бог помагає. Мабуть, вам оті реторт-пакети й сняться.

– Не сняться. Але лягаєш спати і думаєш: як завтра з новими силами піти й зробити іще.