Звіримо годинники!

Коли востаннє на вулиці вас запитував перехожий, котра година? Мабуть, дуже давно, адже зараз час можна подивитися на мобільному телефоні. Невже через гаджети люди відмовилися від зручної та корисної прикраси? Судячи з того, що все ще існують майстерні з ремонту годинників, ні. В одній з таких, що розташована на муніципальному ринку, працює Анатолій Вліненко.

Анатолій Андрійович народився в 1958 році. Жив на Старій Балашівці. Навчався в двох школах: восьмирічній 21-й та у 23-й. Після закінчення спробував вступити до морехідного училища в Одесі, але не вдалося. Повернувся додому, почав шукати, де вчитися, адже залишався рік до армії.

– Наш сусід закінчив училище облпобут­управління, і батько мені порадив також туди вступити. Контора була навпроти автовокзалу, за рестораном «Червона рута». Я прийшов, набір вже закінчився, але мене записали. Коли я прийшов на співбесіду, викликати почали з останнього за списком. Так я зайшов першим і мене прийняли, – згадує годинникар.

Училище мало два корпуси: теоретичний на Київській, практичний в районі обласної лікарні. Навчали фотографів, годинникарів, швачок, майстрів ремонту холодильників, телевізорів, тобто все, що стосувалося побуту. Рік провчилися, і всіх хлопців, що були після десятого класу, забрали в армію.

Після армії Анатолій Вліненко повернувся до свого училища, воно вже було в Театральному провулку. Його відправили на практику у Ремпобуттехніку. В 1979 році отримав четвертий розряд майстра з ремонту годинників і почав працювати.

Анатолій Андрійович розповів, що весь четвертий поверх Ремпобуттехніки займав годинниковий цех. Годинники там ремонтували поточним методом: один розбирає корпус, наступний миє, ще один збирає коліщатка, наступний – маятники, наприкінці ставлять стрілки та збирають корпус. Каже, що то була дурість. Краще, коли все робить один майстер.

 – В нашому місті раніше було сто годинникарів. Зараз нас, з тієї гвардії, залишилося семеро на всю область, – каже майстер.

Ремонт годинника у Вліненка відбувається таким чином. Приносять йому годинник, він перевіряє його на приладі, схожому на медичний ЕКГ. Діагностує, ремонтує, віддає замовнику з гарантією. Без гарантії лише коли дрібний ремонт – заміна батарейки або ремонт браслета. Це робиться швидко, часто в присутності клієнта. Якщо годинник треба залишити на певний час, видається квитанція, обмінюються телефонами, людина отримує справний годинник і гарантію на пів року.

До Анатолія Вліненка везуть годинники з районів області. Буває, що шлють навіть з інших областей. Це завдячуючи доньці майстра, яка зробила батькові рекламу в інтернеті. Люди телефонують, розповідають, що сталося з годинником, висилають «Новою поштою», годинникар діагностує, каже, яка поломка, озвучує вартість роботи, якщо згодні, згодом отримують відремонтований годинник з гарантією.

Анатолій Андрійович ремонтує механіку – будильники, настінні, настільні, наручні годинники. Знає все це досконало. Може взяти будь-яку деталь і сказати, від якої марки годинника вона. Пояснює це тим, що у вісімдесятих роках в майстерні «Новинка», що була навпроти УТО, працював бригадиром. В нього була бригада з десятьох чоловік, на всіх отримував запчастини, в усьому розбирався сам. Каже, що досі пам’ятає той радянський прейскурант. До речі, кварц та електроніку не ремонтує, це не його. Хіба що батарейку замінить.

Коли ми розмовляли, до майстерні зайшов чоловік, який попросив саме замінити батарейку в годиннику. Анатолій Андрійович не просто замінив, а розповів клієнту все про його годинник: хороший, японський, батарейку треба ставити таку ж, не китайську, яка окислюється через короткий термін, навчив, як правильно виставляти точний час та дату. Каже, що з усіма розмовляє, пояснює, радить.

В ремонт здають годинники ще радянського зразка. Де брати запчастини? Виявляється, їх у Вліненка достатньо. Є свої запаси, а ще колеги, які вже не працюють, просто віддають свої скарби Анатолію Андрійовичу. Згадав, що кілька ящиків з деталями йому віддав син Ольги Манойленко після її смерті. Ще одна майстриня Людмила Терещенко, як відчувала, минулого літа попросила колегу приїхати до неї додому, але машиною. Завантажили авто ящиками. Невдовзі Людмила померла.

Але все-таки доводиться багато чого купувати. Навіть для радянських годинників можна купити нові запчастини, але вони китайського виробництва. Годинникар каже, що люди часто торгуються, просять знизити ціну за ремонт. Пояснює, що має заплатити оренду, податок, військовий збір, за електроенергію. Не розуміють, кажуть, що, оскільки це ринок, треба торгуватися.

У Анатолія Вліненка на руці японський «Орієнт». Носить його з дев’яностого року. Механіка на автопідзаводі. Декілька разів його просили, щоб продав, але відмовляється. Каже, що коли захоче їх поміняти на щось інше, подарує комусь із онуків – буде пам’ять від діда.

Онуків у майстра троє: двоє хлопців, які навчалися в ліцеї «Сокіл» й хочуть присвятити себе військовій службі. Онука, якій сім років, цікавиться тим, чим займається дід. Анатолій Андрійович мріє навчити її, щоб передати свою справу.