У журналістів «УЦ» слух налаштований так гостро, що коли хтось із знайомих у приватній розмові згадує друга, який воює, ми одразу просимо нас із ним зв’язати, щоб поставити запитання, які всіх хвилюють. Так було після спілкування з В’ячеславом Бєловим: обмовився, що давно на фронті його друг юності; домовилися, що повідомить, коли той буде у відпустці; прохання виконав – Андрій зараз в Кропивницькому, може відповісти на запитання.
З Андрієм Бойком, як виявилося, ми вже спілкувалися – у січні 2016 року в «УЦ» було опубліковано велике інтерв’ю. Тим більше захотілося поговорити з командиром на військове псевдо Ятрань сьогодні. Знайшли час тільки в останній день його відпустки. Говорив, як і тоді: мудро, стримано, зрозуміло.
Довелося проводити паралелі зі словами Ятраня, сказаними майже десять років тому. З того і почали.
– Пане Андрію, яка зараз ваша посада, звання?
– Старший офіцер управління підготовки оперативного командування, підполковник.
– В 2016 році в нашому інтерв’ю ви АТО називали війною. І на запитання, коли ви повернетеся додому, відповіли: якщо ми підемо, а залишаться лише прикордонники, ворог попре на Київ…
– Так і сталося. І це було очевидним для всіх, хто здатний аналізувати, робити висновки. Я, до речі, і тоді говорив, що війна неминуча. Історично, економічно, географічно, ментально росія на нас би напала. Так сталося, що їхній багаторічний керівник на це спромігся.
– У вашій особистій війні була перерва?
– Так. Я звільнився у 2017 році. Одружився, народилася перша дитина. Я вступив до вищого навчального закладу. Весь цей час щосуботи ми проводили вишкіл на Козачому острові. Закликали брати участь всіх, хто розуміє, що війна буде. Долучали спеціалістів третього полку. Спочатку ходило близько ста чоловік, а потім всього дюжина. Для такого міста, як наше, це ні про що.
– Як ви взнали про повномасштабне вторгнення?
– Із засобів масової інформації. Одразу пішов до військкомату. Тоді було проблемою туди потрапити через великі черги. Спочатку мені запропонували посаду в ТрО. Я побачив повну розгубленість, командири не знали, що робити. Через три дні я отримав пропозицію очолити 9-й окремий стрілецький батальйон. Я погодився і долучився до його формування.
Після підготовки поїхали в Луганську область. Перше завдання було дуже болючим для батальйону, тому що ми потрапили в найгарячішу точку. Батальйон ще був «сирим», озброєння мінімальним, людям було важко. А потім оговтались і брали участь у звільненні Херсонщини. На жаль, були втрати, але і здобутки – по трофеях, знищеній техніці, по полонених. Потім був Бахмут, Синьківка й інші гарячі точки.
На початку 24-го року я перейшов до вищого командування. Зараз моя відповідальність – індивідуальна підготовка особового складу. Це навички, які має набути кожен військовослужбовець. Це не тільки стрільба, це і тактика, і як він повинен переміщатися, одягатися, їсти, сидіти, лежати і навіть в туалет ходити. Крім цього беремо участь в початкових діях на фронті підготовлених батальйонів. Якщо батальйон чи бригада щойно створені, навчаємо, як вести управління, як воювати на початкових етапах.
– В 2016-му ви казали, що вас як командира цінять за те, що втрати особового складу мінімальні.
– Так було. На жаль, ця війна інша. Як не тренуй, як не готуй, як не маневруй, ця війна повномасштабна, і та зброя, яка використовується, не йде ні в яке порівняння з тим, що було до 22-го року. І ми втрачаємо кращих з кращих. Тим не менш хлопці, які залишилися в строю, дякують за те, що був поруч. Зрозуміло, що командир не повинен бути в окопі. Якщо він в окопі, то ситуація вже критична. Але коли були складні умови, оточення чи позиція тримається на краю, я виходив з хлопцями і приймав бій. Телефонують і говорять дуже приємні слова подяки.
– Про «бусифікованих». З них немає толку? Чи можна налаштувати?
– Певну частину можна. Але ця частина невелика. Зрозуміло, що якщо людину силою запхали в автобус, то коли даси їй автомат, вона не зміниться. Вона завжди буде шукати, де сховатися, як збігти, відмовитися. На жаль, ми програємо ще й інформаційно. Соцмережі наповнені відео, на яких скручують, заштовхують в авто. Це ніяк не сприяє мотивації нового складу.
Є хлопці, з яких можна зробити військового. Але ви, мабуть, чули, що в минулому місяці було більше двадцяти тисяч відмовників. Це величезна кількість, декілька укомплектованих бригад. Ситуація зараз вкрай важка.
– В нашому попередньому інтерв’ю ви розповідали про місцевих жителів Донбасу, їхнє ставлення до військових. Спочатку насторожено, згодом дружньо. А зараз навіть всередині країни багато зрадників. Що з людьми?
– Це люди, які виховані пропагандою, які сумують за Радянським Союзом, за пломбіром по 20 копійок. Але є приклад Харкова. До 22-го року це було проросійське місто. А потім люди побачили, хто є хто, і сьогодні Харків – дуже патріотичне місто.
А ще з’явилося багато псевдопатріотів, які одягли вишиванки, причепили жовто-блакитні стрічки, а в розмові питають: чого ви домоглися? Кладовища повні прапорів. Працювати нема кому і таке інше. Або якась жінка наче патріотка, але каже, що її чоловік не для війни. Моя дружина чомусь не вважає, що я не для війни. Вона знає, що я виконую обов’язок. Має бути розуміння, що це наша земля, земля наших предків. І ми зобов’язані не залишити цю війну нашим дітям.
– Чи не доречним би було, якби зібралися такі досвідчені військові, як ви, практики, і створили раду для вищого військового керівництва?
– Є багато речей, яким ми намагаємося протистояти. Іноді виходить. І мені, буває, вдається доводити свою правоту на високому рівні і міняти ситуацію. Але це можливо лише завдяки посаді, яку я зараз займаю, тому що, на жаль, голос з окопів мало хто чує. Я, пройшовши не тільки через командні пункти, а й через окопи, розумію солдата і командира роти або взводу.
Ми намагаємося впливати. А щодо ради… Вона була доречна під час АТО. І ми створювали. А сьогоднішня війна дуже динамічна. Якщо ще пів року тому я командував в одному стилі, зараз тактика бою зовсім інша, і через пів року вона знову зміниться. Щось радити буде не на користь.
– Вам майже 55 років. На війні багато ваших ровесників? Що це за покоління?
– Я застав руйнування Радянського Союзу і початок вільного доступу до інформації. Хоча він в мене був набагато більшим, ніж у ровесників, тому що моя мама була директором центральної бібліотечної системи міста, і я мав доступ до літератури, до якої мало хто з керівників міста мав доступ. Я багато читав, мене цікавила історія. В армії мене цікавила військова тематика, я вивчав літературу, яка була під грифом «обмежений доступ».
Покоління, яке старше нас, було заражене комуністичною ідеологією. Ті, що трішки молодші, більше цікавляться бізнесом. А сьогоднішня молодь – це діти, які в 2014-му надсилали нам на фронт малюнки. Це покоління нових українців, вмотивованих патріотів. Мій похресник, якому 18 років, підписав контракт. Два роки до цього він проходив вишкіл, ретельно готувався. До слова про «бусифікованих», які кажуть, що не готові. Шановні, ми вам дали три роки, стримували ворога, щоб ви підготувалися.
– Наше традиційне запитання військовим: що тут дратує?
– Напускний патріотизм. Співають гімн, поклавши руку на серце, а щирості в цьому мало. Це ріже очі. А щодо того, що тут сміються, радіють життю, то задля цього ми воюємо. Хоча дратують люди чоловічої статі, які кажуть, що тримають економічний фронт. Заробляючи на дорогі автівки, великі будинки, сплачуючи мінімальний податок, вважають, що їхня місія виконана. Це цинічно.
А бісить те, що люди віддають останнє, щоб підтримати військових, бабусі в’яжуть шкарпетки, жінки передають на фронт консервацію, а можновладці сплять на матрацах з грошима. Я впевнений, що ніхто з тих, кого спіймали на корупції, не понесе заслужене покарання.
– Ми переможемо?
– В нас немає іншого вибору. Хоча є: або ми переможемо, або росія програє.
Як ви дістали!