Кожна нова зустріч з військовим відчувається, як перша. Тому що всі вони – особливі, кожен зі своєю унікальною історією і зі своїми побажаннями до інтерв’ю. Олег Кротов – яскраве підтвердження цих слів. Він – музикант, справжній професіонал, але не грає в президентському оркестрі (хоча, напевно, міг би), а воює. При цьому єдиною і категоричною умовою для нашого спілкування було нічого не писати про його місце служби. Заборонено. Про музику – можна.
– Пане Олеже, почнемо з вашої life story.
– Народився у 1978 році в місті Кіровограді. Закінчив Кіровоградське музичне училище, клас контрабаса Валерія Терновця. Потім Львівську музичну академію імені Лисенка, клас контрабаса Олега Лучанка. Ще до того, як від’їхав у Львів, працював у Єременка, який тоді створив молодіжний камерний оркестр. Потім його назвали «Єлисавет» і взяли в Кіровоградську обласну філармонію.
У Львові я прожив більше десяти років, працюючи в різних оркестрах, у різних гуртах, в тому числі у гурті «Бурдон», який заснувала моя однокурсниця по КМУ Оленка Єременко у 2002 році. Потім – я артист Австрійсько-українського симфонічного оркестру К&К, філармоній Керетау, львівської філармонії та Камерного оркестру під орудою Мирослава Скорика.
Потім у Києві ще десять років – оркестр хору Верьовки, паралельно – Національна філармонія України, тобто в філармонії – це опери, а в хорі Верьовки – виключно українська програма. І у 2019 році, перед COVIDом, повернувся у Кропивницький і з тих пір працюю в Кіровоградській обласній філармонії.
– Музика – це ваш вибір чи, як у багатьох, батьківський?
– Це мій свідомий вибір, але є маленьке «але», тому що мій дід Кротов грав на баяні. Вони самі з Донецької області, місто Сніжне, є таке. І ось цей самий дід в якийсь момент вирішив відвести мене на баян, бо треба ж дати музичну освіту дитині. Відвів на баян в Третю музичну школу. П’ять років я навчався на баяні, але це не був мій інструмент. В цей же час у дворі я подружився-познайомився з братами Дорошами. Вони були футболісти, я грав у бейсбол. Але в якийсь момент вони вирішили створити свою групу «Іхтіандр один у папи дельфін». І це була така цілком афера, тобто ми всі не дуже добре володіли інструментами, але дуже хотіли грати. Дорош сказав, що йому потрібен басист, і він мене запросив як басиста, притому, що я грав на баяні. І я почав грати з ними в КІСМівському клубі. Скоро я зрозумів, що мені не вистачає музичної грамотності, не вистачає навичок, і пішов в музичне училище.
Моя мати медик і досі працює в дитячому садочку, а батько працював на заводі «Червона зірка». Тобто ніякого стосунку до музики батьки не мали.
– У вас солідна і шанована музикальна спеціальність. Які особливі вміння потрібні класному контрабасисту?
– Особливі вміння? По-перше, мабуть, почуття ритму. Це має бути, тому що оркестр без баса – що борщ без м’яса. Тому це основа, насправді це найважливіший інструмент в будь-якому колективі, чи це оркестр, чи це невеликий гурт. А потім вже досконале знання свого інструменту і всіх інструментів, на яких ти граєш. Басери зазвичай грають на двох інструментах, це може бути, наприклад, як у мене: перше – це була бас-гітара. Це окремий інструмент, вона ближче до гітари, і потім другий інструмент – це контрабас, де зовсім інше звуковидобуття. Потім знання особливостей виконання різних жанрів і різних стилів музики. Тому що в кожній музиці є свої особливості, які, на жаль, знають не всі музиканти.
Мені пощастило, тому що cпочатку мене навчав Валерій Всеєволодович Терновець, який закінчив Одеську консерваторію, тобто в мене Одеська школа контрабасова присутня. Потім у Львові Олег Михайлович Лучанко, який закінчив в 1939 році Празьку консерваторію. Тобто у мене дуже грунтовна була підготовка.
– Повертаючись до вашої біографії, які основні віхи життя пов’язані у вас з чотирма містами – Кіровоград, Львів, Київ, Кропивницький? І що було між ними?
– Кіровоград – це музучилище, це перші кроки на професійній сцені у філармонії в 16 років під орудою Генадія Єременка. Це гра в «Іхтіандрах», тому що це повна свобода. Це, можна сказати, початок.
Потім Львів, я поступав у консерваторію: сам, ніяких блатів, вийде – вийде, не вийде – не вийде. Вийшло, взяли, побачили, все-таки чомусь Всеєволодович встиг навчити. І там же одразу гра в гурті «Бурдон», тобто завжди були два паралельні шляхи, перший – це класична музика, це навчання, це класичні оркестри, це симфонічні оркестри, це камерні оркестри. Другий шлях – це гурт «Іхтіандри», якщо ми говоримо про Кіровоград, це гурт «Бурдон», якщо ми говоримо про Львів. Уже далі було багато гастролей, одразу такий тобі квіток в Європу, можна сказати.
А далі – Київ і чудовий хор Верьовки, де на той час працював диригентом Анатолій Авдієвський, наш земляк, а керівником оркестру на той час був той самий Геннадій Єременко, теж наш земляк, тобто наша кіровоградська мафія, як-то кажуть. Вони мене забирають до себе. Тобто дійсно працювати з такими професіоналами на одній сцені – це було дуже цікаво, відповідально, і я багато чому у них навчився. Працюючи в хорі Верьовки, я навчився диригуванню у Авдієвського, навчився сценічній культурі – як потрібно поводитися на сцені. Це те, чому не навчають, наприклад, в консерваторіях.
Крім хору Верьовки ще працював у Національній філармонії України. Розумієте, у нас музичні зарплати у всіх не дуже високі. Зазвичай у кожного музиканта 3, 4, 5, 6 робіт, і це нормально, ми до цього звикли, ми всі живемо в такому ритмі. Тому так, Національна філармонія, всі опери, оперна музика назавжди лягла в моє серце, я дуже люблю оперу і переграв дуже багато опер, до сих пір багато партій знаю напам’ять.
– І потім повернення до Кропивницького?
– Потім повернення до Кропивницького, так, це був 2018-й, перед COVIDом, тому що тут батьки, вони люди похилого віку і потребують допомоги. Приїхав в Кропивницький, і Олена Фурманова та Наталія Агапеєва майже одразу запросили мене в «Єлисавет ретро» контрабасистом. А тоді вже були заплановані гастролі, тур по Західній Україні, треба було одразу встати в колектив і їхати на гастролі, що я і зробив.
– Трохи подовжимо тему гастролей. Скільки країн ви відвідали, які міста, в яких залах грали, з ким грали, що залишилось в пам’яті?
– Слухайте, 84 країни! Я не можу перерахувати всі, але це були всі найкращі майданчики – Берлінська філармонія, «Карнегі-Холл», Лондонська філармонія, Австрія уся, само собою, багато разів. Перерахувати дуже складно, бо 84 країни – це весь світ. З відомих музикантів, по-перше, це Мирослав Скорик, з яким ще у Львові багато часу проводили. Він був вже достатньо літньою людиною, але молодий душею, багато часу проводив з нами, молоддю. Наш оркестр камерний, це була його така музична лабораторія, тобто він особливо під цей камерний оркестр писав музику, ми були першими виконавцями його останніх творів.
– Переходимо до сьогодення. Кіровоградська обласна філармонія, ансамбль «Єлисавет ретро». Це ж не класика і не фолк?
– У нас є кілька пластів музики. Найдавніший пласт музики «Єлисавет ретро» створив у свій час баяніст Попов. Тобто це, перш за все, була композиції для баяна та інструментів, які акомпанують баяну. Потім прийшла більш приджазована музика. Крім того, дуже багато українських пісень в нас, тобто розумієте, це такий компот, навіть жанру в нас як такого немає, тому що ми, інструменталісти, насправді всі суперпрофі і можемо грати абсолютно будь-яку музику. Якось так.
– Зрозуміло. Як давно ви в ЗСУ?
– Другий рік.
– Чи слухаєте ви музику на війні і яку саме?
– Я тільки завдяки музиці і виживаю насправді. У мене дуже багато музики загружено в телефон, і якщо там немає зв’язку, то навушники завжди на мені. Музики дуже багато, можу перерахувати окремо за жанрами. По-перше, це фолк, група «Брацарі». Це наша українська фолк-група з Івано-Франківська. Неймовірна. Вони грають дуже класно фолк-джаз. Потім – «Бурдон», у якому грав, також чистий фолк. А найголовніше – дуже багато балканської музики. Трансильванія, Румунія, Молдова. Далі йде love number 2. Це класична музика, без якої просто не дихаєш, і саме зараз у мене період Генделя. Ну і потім, love number 3 – фанк і все, що з цим повязане. Музичний гурт Jamiroquai, я просто фанат цієї групи, це всі концерти, всі альбоми. І крім того, звичайно ж, важкий рок, такі групи як Faith No More, Metallica само собой.
– А класичний джазовий стандарт?
– Звісно, Оскар Пітерсон, але джаз не на першому місці. На першому місці оця балканська музичка, на другому класика, а фанк – на третьому.
– Трохи не про музику. Практично всі воїни кажуть, що у них на фронті відбуваюється переоцінка цінностей, і на багато речей, особливо тих, що відбувається в тилу, вони дивляться по-іншому. А як у вас це?
– Так само і в мене, дуже велика переоцінка цінностей відбулась, але я би не хотів про це говорити. Всі кажуть, що я змінився, і я знаю, що змінився.
– Ви іноді буваєте в коротких відпустках і завжди відвідуєте філармонію. Якось ви приїхали прямо під час концерту, коли ваші колеги грали на сцені. Що ви відчували в цей момент?
– Розумієте, є така фраза «не буває колишніх членів музичного колективу». Навіть якщо ти не граєш фізично, ти кожну ноту проживаєш, і ти знаєш кожну партію. І це дуже складні відчуття, тому що ти весь час і немов би за них, і немов би перевіряєш. Отак от (сміється).
– Бажаєте після війни повернутися до професії?
– Війна ще не закінчилась…
Редакція висловлює велику вдячність Олені Смотренко та Наталії Агапеєвій, без їх допомоги це їнтерв’ю просто не відбулось би. Сценічні світлини відомого фотомайстра Олександра Майорова, який теж зараз служить у ЗСУ.
Як ви дістали!