Спортивна реформа чи профанація?

Отже, мова – про ініційовану міністром молоді та спорту Матвієм Бідним реформу спортивної галузі.

Ось що пропонується:

– основою галузі має стати клубна система – самоврядні спортивні клуби як громадські організації;

– перехід від радянської моделі централізованого управління спортом до більш децентралізованої, де федерації та клуби отримають більше автономії. Через кілька років планується створення до 20 тисяч клубів;

– залучення дітей: лише 8% дітей у спортивних школах нині займаються спортом – це одна з проблем, яку реформа має виправити;

– планується, щоб шкільні спортивні зали стали доступні для громад через погодинну оренду. Теперішня система (особливо ДЮСШ) не дає достатнього охоплення: багато дітей не займається спортом;

– спорт не повинен бути елітарним і винятковим: у спорті потрібно ввести практики, які відповідають європейським стандартам.

Ось як фахівці, які працюють на місцях, прокоментували заплановану реформу, а також шкільні змагання «Пліч-о-пліч».

Ростислав Гринчук, голова Федерації бейсболу і софтболу Чернівецької області, президент ГО «Чернівецька мала бейсбольна ліга», головний тренер бейсбольної команди «Соколи-КЗКДЮСШ м. Чернівці», тренер-викладач з бейсболу КЗКДЮСШ м. Чернівці:

– Коли нам розповідають про закриття ДЮСШ і перетворення їх на спортивні клуби, це, на мою думку, намагання розвалу системи. Автори реформи намагаються в першу чергу всі витрати перекласти на батьків, але так це не спрацює. В командних видах є великий ризик зриву підготовки, участі в турнірах, адже не всі однаково можуть платити за дитину. Я зіткнувся з цим особисто, коли випадають гравці основного складу, а потім вони взагалі закінчують спортивну кар’єру. Коли дитину виховує сама мама, вона не може потягнути всі внески, виїзди тощо.

Нашому клубу-організації – 29 років, досвіду – хоч відбавляй. Так, є види, де збирають в місяць 1500 – 2000 – 2500 гривень з дитини (карате, панкратіон, футбол та декілька інших). Але ж є види (наприклад, легка атлетика), де не збереш навіть 500 гривень. А ще треба утримувати споруди (басейн, льодовий палац, стадіон). Замість того, щоб внести зміни до положення про ДЮСШ і дозволити залучати кошти та направити їх в першу чергу на придбання інвентаря й на заходи, пропонують створювати клуби і запевняють, що буде нам щастя. Не буде. В нинішніх умовах це – просто профанація й спроба зробити з себе реформаторів, не розуміючи сутності всіх проблем.

Тепер ще таке: чому для одних видів будують стадіони, поля, зали за бюджетні кошти, а для інших – ні? Наприклад, бейсбол на всю Україну за майже за 40 років свого розвитку навіть 10 комплексів не має, та й рівень у них різний. А нам кажуть: виходьте та конкуруйте з іншими видами самі. Це як на трасу Формули 1 вийти на «Запорожці» і намагатися обігнати «Феррарі».

Тепер подивіться, що відбувається в топових федераціях, самостійності яким хочуть дати ще більше. Візьмемо легку атлетику. Там на олімпійський 2024 рік було виділено з бюджету 65 мільйонів гривень, а на 2025 рік – 120 мільйонів. Це вам не видається дивним? У календарі заходів на 2025 рік – 214 заходів, де понавигадували всяких різних чемпіонатів, кубків, очевидно, штучно. Кількість спортсменів на деяких змаганнях – мінімальна. Чемпіонат України виграють в метанні з результатом першого дорослого розряду, а третє місце – з третім дорослим розрядом. Перемагають ветерани, а перспективної молоді й близько не видно. На міжнародних змаганнях наші зірки легкої атлетики виграють медалі не завдяки, а всупереч усьому. Ми більше пишаємося своїм представництвом. Заради статистичних цифр можуть відправити спортсмена з 50-тим рейтингом, і він пройде на вид по добору. А там уже не важливо, що йому нічого не світить.

Але міністерству не до цього. Там не існує фахового аналізу та перспективного планування. Вони свою «реформу» всім намагаються втюхати.

Вони намагаються замилити очі різними популістськими заходами типу «Активних парків» і «Плечей». Особливо прикольно, коли 5 – 9 класи разом змагаються. Якщо врахувати, що хтось на рік пішов пізніше в школу і команди не по віку, то яка мета цього двіжу? Що роблять команди, діти яких вибули із змагань на перших стадіях, чому заборонено грати у одних видах (футбол). Якась маячня, що показує рівень професіоналізму нинішніх чиновників. І за які кошти це все? Не підтримую «Пліч-о-пліч» взагалі, вважаю цей проект замилюванням очей суспільству під виглядом активної праці з молоддю в плані спорту.

Провали на Олімпійських іграх, відсутність аналітики подій і результатів, розпилювання спортивного бюджету призводять до створення таких ідей. «Спорт для всіх» – теж з тієї сфери. Не дивно, що нині замість ліквідованих в областях філіалів МОНу, які займались шкільним та студентським спортом, створюються якісь агентства, куди намагаються впхнути «невпихуєме»: «Спорт для всіх», напрямок «Пліч-о-пліч», спорт у навчальних закладах, який раніше був підпорядкований МОНу. Це якийсь нонсенс. Так що нині в нашому спорті та системі фізичного виховання відбуваються такі негативні процеси, наслідки яких можуть бути настільки руйнівними, що піднятися потім буде важко.

Вячеслав Гурський, начальник управління молоді та спорту Кропивницької міської ради, голова Кіровоградської обласної федерації гандболу, тренер-викладач із гандболу ДЮСШ-2:

– Реформа спортивної галузі безперечно потрібна і давно назріла. Але, на жаль, ті зміни, які будуть внесені в закон України про фізичну культуру і спорт, ми побачили лише на минулому тижні. Можливо після обговорення та наших зауважень щось змінеться. А поки що є декларації чиновників про зміну підходу до фізичної культури та про перехід на європейську модель спорту. Хоча при цьому забувають про те, що в першу чергу потрібно вийти на європейський рівень життя населення.

Тут потрібно зазначити, що в спортивній галузі є два основних напрямки – це спорт вищих досягнень і сприяння здоровому способу життя та руховій активності населення. Так от, нам постійно декларуються зміни і пільги в блоці сприяння та пропаганди здорового способу життя.

Пропонується створити на пільгових умовах безліч клубів – це і «Активні», і «Нестримні», і «Незламні», і «Мультиспортивні» тощо. Натомість ми нічого не чуємо, що зроблено міністерством і державою на законодавчому рівні для того, щоб випускники профільних вишів йшли на роботу в галузі, що робиться для того, щоб поліпшити умови праці і умови життя наших тренерів, які дійсно навчались в справжніх університетах і які сьогодні готують чемпіонів. А то ж нині є можливість по інтернету навчатися й за 72 години отримувати якийсь сертифікат інструктора чи ще когось там.

Ще в мене питання: що зроблено для того, щоб наші провідні спортсмени не покидали Україну? Що зроблено міністерством для того, щоб громади мали можливості на пільгових умовах розбудовувати та поліпшувати спортивну інфраструктуру? Що зроблено для залучення в спорт великих коштів на законодавчому рівні? Закон про меценатство обговорюється вже десятиріччя, але, на жаль, не рухається вперед. Зате на минулому тижні вийшов закон про спрощення процедури надання комунальних спортивних споруд в оренду.

Все чітко, перед власником спортивної споруди постає вибір: чи по спрощеній процедурі надати спортивний зал умовному заможному дядькові, який буде грати вдвох із другом в теніс, чи в цьому залі будуть тренуватися 5 груп юних футболістів, волейболістів чи баскетболістів, які тільки потребують коштів і не приносять їх, а ще й руйнують своїми ударами та кидками спортивну споруду. Велике запитання.

Стосовно спортивної інфраструктури в нашому місті, я вам скажу так, що вона заповнена на 100 відсотків. Зали ДЮСШ та в загальносвітніх навчальних закладів працюють із ранку й до пізнього вечора. Куди прийдуть новостворені клуби, на яку інфраструктуру – це головне питання.

Тобто вони не прийдуть зі своєю інфраструктурою, вони прийдуть в ті місця та споруди, де сьогодні займаються тренери з виконавцями дитячо-юнацьких спортивних шкіл.

Якщо ми беремо, наприклад, наше місто, і впевнений, що така картина і скрізь, то у нас 2024 року було відзначено 30 найкращих спортсменів, переможців світових і європейських змагань. Так от, 26 з них – вихованці дитячо-юнацьких спортивних шкіл, а четверо – вихованці клубів. Це більярдист Нікіта Гуменюк, це каратисти різних напрямків, і все. І нам потрібно визначитися, в якому напрямку рухаємося. Адже, як бачимо, саме ДЮСШ нині готують спортсменів, які згодом приносять славу Україні на міжнародній арені.

І тут головне питання: чи будуть виконувати ці функції спортивні клуби настільки ж ефективно, як дитячо-юнацькі спортивні школи, або вони зосередяться виключно на популяризації здорового способу життя? Але що ж тоді буде зі спортивними результатами? Як бачите, запитань більше, чим відповідей.

Тепер про змагання «Пліч-о-пліч». Знову ж таки, про нашу область і наше місто. Перший етап шкільний та другий етап в маленьких громадах майже не проходять. Діти вже виходять лише на районні етапи. У нас у Кропивницькому проводиться за усіма правилами міський етап, на який досить велика кількість команд реєструється. Але ж їх залучили до умовно першого їхнього етапу змагань.

Наприклад, із будь-якого виду спорту зареєструвалися 10 команд і 100 людей, а до обласного етапу виходить одна команда. Тобто 9 команд і 90 людей випадають вже після першого ж етапу. А далі ця кількість зменшується в геометричній прогресії. Так скільки з того мільйона зареєстрованих реально змагається протягом року? Виходить, одиниці. Це не розвиток рухової активності дітей протягом навчального року. Це велика бульбашка.

Тут справа в тому, що раніше ми разом із профільним управлінням Комітету фізичного виховання та спорту МОН України проводили гімназіади та універсіади з тією ж структурою. А нині – те ж саме, тільки з обраними незрозуміло як і ким видами спорту та з залученням адмінресурсу на початковій стадії.

Нинішнього року Міністерство освіти та науки від «Пліч-о-пліч» відійшло, оскільки замість управлінь на місцях, які опікувалися шкільним і студентським спортом, створили Агенцію учнівського, студентського та масового спорту та ще доєднавши її до центрів «Спорту для всіх». Ну яка зацікавленість тепер у, наприклад, обласного департаменту освіти? Та ще й коштів на розвиток цієї нової Агенції фактично не виділили. Висновки стосовно цих змін можете зробити самі.

Денис Комар, військовослужбовець ЗСУ, в недалекому минулому – вчитель фізичної культури Клинцівської філії Бережинського ліцею «Лідер»:

– Про реформу багато говорити не зможу, бо це трішки не моя парафія. Та все ж не розумію, наскільки можуть бути необхідними та ефективними такі кардинальні зміни під час війни, коли в Україні не будується, а руйнується спортивна інфраструктура, економіка більше направлена на військові потреби, а людям не дуже й до спорту. І як можна планувати такі масштабні зміни, не маючи для цього достатньо кваліфікованих кадрів?

Тому й вирішив відгукнутися на вашу пропозицію й висловити власну точку зору про нашу вчительську працю та ці так звані «Пліч-о-пліч».

В останні роки мені здавалося, що до фізичного виховання державі особливо немає діла. І мова тут не про зарплату вчителів, а про саме ставлення до нашого предмету. Ось зараз вводять чи повертають військову підготовку в школах і вишах. А, скажіть мені, чи можна бути гарним воїном без елементарних фізичних навичок? Зараз же діти, навіть у порівнянні з моїм дитинством, фізично не дуже міцні, навіть у сільській місцевості, де мені випала можливість працювати. Таке враження, що якби фізичної культури взагалі не було б у розкладі, то багатьом стало б легше. Я вже не кажу про умови для занять та інвентар, який в більшості шкіл або дуже старий, або взагалі відсутній. Та попри це колеги не тільки фахово роблять свою справу, але ще й додатково займаються з дітьми, виявляючи їх таланти. Найталановитішим пропонуємо займатися в ДЮСШ, адже самі пройшли цю школу в наших тренерів. І прикро, знаєте, було чути від міністра, що у нас чи не всі тренери ДЮСШ – п’янички. Це добре, що він ще не керує вчителями фізичного виховання, а то б удар по іміджу фізруків був би ще негативніший. Виходить, що людина таким чином, ображаючи тренерів, стріляє собі в ногу.

Я сам займався в ДЮСШ, й там, як усюди, бували негативні моменти. Але ж не настільки, щоб це виносити на загал. А де гарантія, що в спортивних клубах, за які так агітує пан міністр, ніхто не буде зловживати? Як на мене, там відповідальність навіть менша. Головне, щоб батьки дітей чи дорослі відвідувачі гроші платили. Мало того, що у нас в школах з фізкультурою не все гаразд, у вишах її взагалі немає, і тут ще ДЮСШ вони хочуть фактично знищити. На мою думку, спортклуб – це більше про гроші, ніж про результат і розвиток.

Ну а цей «Пліч-о-пліч», вважаю, ще довго буде снитися в нічних кошмарах, і не тільки мені. Якби ж це було добровільно, коли діти бажають та прагнуть брати участь і тренуватися, то одна справа. А коли це перетворилося на тотальний примус, на те, що тобі можуть погрожувати звільненням, якщо ти команду у такому-то виді спорту, який тобі незнайомий, не виставиш на те, що забирає більшу частину твого часу, й це абсолютно на аматорських засадах, то як це зветься? Звісно, що можна знімати відео та пишатися кількістю учасників, але ж потрібно знати, як ця кількість досягається й чого це вартує вчителям.

Тому вважаю, що ці змагання абсолютно нічого спільного з розвитком та популяризацією шкільного спорту не мають. Чому тоді до них допускаються вихованці тих же ДЮСШ, які вже на старті мають величезну перевагу й чому команду потрібно формувати за якимось дикуватим принципом з учнів абсолютно різного віку? І таких «чому?» можу вам ще скільки завгодно віднайти.

Можливо, вони на початку й хотіли як краще, а вийшло як завжди. Це такий собі показовий примус в найкращих совкових традиціях, про які ми чули від батьків, а тепер побачили самі. Знаєте, прикро, що наш спорт рухається саме в цьому напрямку, де за яскравою картинкою для начальства на виході немає нічого гарного.