«Психолог працює зі здоровими людьми»

На сторінках «УЦ» доволі часто публікуються матеріали або про психологів, або щодо порад та рекомендацій цих спеціалістів. Ми намагаємося довести до читача, що звернення по допомогу до психолога – не данина моді, не нав’язаний тренд, а необхідність, викликана реаліями сьогодення.

Цього разу ми поспілкувалися з досвідченою клінічною психологинею, травмотерапевтом Катериною Конопко. Свого часу закінчила Одеський державний університет імені Мечнікова, здобула спеціальність «практичний психолог». Проводила тренінги ососбистого розвитку, з продажів, спілкування. Продовжувала навчання з різних напрямків. Протягом останніх трьох років працює з військовими, які проходять реабілітацію в одній з лікарень Кропивницького.

Ймовірно, саме таким має бути психолог: красива, привітна, говорить м’яко і зрозуміло. Перепитує, чи зрозуміло, коли використала термін. Якщо обмовилася, що про це пізніше, то обов’язково згадає. Слухати її – задоволення. Саме така наша героїня.

– Пані Катерино, ви почали працювати за спеціальністю одразу після закінчення університету? Була затребуваність в таких фахівцях?

 – Так, я почала працювати за спеціальністю досить рано. Одним із перших місць моєї роботи була телекомпанія «УТ-1» у Києві. Це був цікавий і водночас показовий досвід. На той момент у суспільстві ще існувала значна плутанина між професіями психолога і психіатра. Дехто з колег побоювався, що психолог може «поставити діагноз» або передати інформацію керівництву, що нібито могло вплинути на кар’єру. Це був прояв загального страху перед психологічною допомогою, який тоді був досить поширеним.

Я швидко зрозуміла, що в такому форматі не зможу ефективно працювати, і вирішила рухатися далі. Зайнялася приватним підприємництвом і почала надавати інформаційно-консультативні послуги. Спочатку в моїй роботі було багато тренінгів – освітніх, психологічних, для різних груп. Через тренінги люди знайомилися зі мною як з фахівцем, і з часом дедалі частіше почали звертатися вже за індивідуальними консультаціями.

Такий формат роботи зберігся і до сьогодні: поєднання консультування, навчання і практичної психологічної допомоги.

– Як ви потрапили до військових? Випадково чи свідомо?

 – Це був свідомий вибір. Коли я приїхала до Кропивницького, певний час працювала в команді ЮНІСЕФ – у проєкті, спрямованому на підтримку громад і роботу з темою домашнього насильства. Була психологом для фахівців на місцях.

Коли проєкт завершився, опинилася перед запитанням: де мої знання і досвід зараз потрібні найбільше? Для мене було важливо не просто працювати за фахом, а служити українській спільноті в час війни.

Так із серпня 2023 року я почала працювати в лікарні з військовими. Це стало логічним продовженням мого професійного шляху і відповіддю на внутрішній запит – бути поруч із тими, хто захищає країну, і підтримувати їх на шляху відновлення.

– Як змінилися ваші підходи щодо спілкування з військовими у 22-му році і тепер?

 – Я б сказала, що мої підходи не змінилися принципово, але суттєво поглибилися. Основні професійні опори залишилися тими самими, проте з’явилося більше розуміння контексту і потреб військових саме під час війни.

Одним із ключових моментів у роботі є не просто розмова, а можливість для військового бути почутим у безпечному просторі. Я знаю, що захисники часто неохоче діляться пережитим навіть із найближчими – і це нормально. У такий спосіб вони нерідко намагаються уберегти родину від власного болю та важких спогадів.

Коли я прийшла працювати в лікарню, у мене, як і в будь-якої людини, були внутрішні переживання: страх сказати щось не так, ненароком образити або зашкодити. Велику підтримку надали колеги – вони поділилися своїм досвідом і допомогли зорієнтуватися. Крок за кроком я увійшла в цю роботу і змогла надавати допомогу так, як цього потребували військові.

– Є методика, за якої ви визначаєте, що з цією людиною треба працювати психологу?

– Моя робота базується на суворій відповідності міжнародним протоколам та доказових методах психотерапії. Це фундамент, який гарантує безпеку та ефективність. Проте протокол – це карта, а кожна людина – це унікальний шлях. Тому я поєдную наукову базу з індивідуальним підходом.

​На що я звертаю увагу насамперед? Є «червоні прапорці», які сигналізують про необхідність втручання.

​Фізичний стан: Я завжди питаю про соматичні прояви, наприклад, головні болі, що можуть бути наслідком контузії чи сильного стресу.

​Режим сну: Сон – це база відновлення психіки. Якщо людина спить менше ніж 5 годин, її нервова система виснажена, і тут потрібна термінова підтримка.

​Характер сновидінь: Сни – це механізм переробки досвіду. Якщо людині постійно сниться одна й та сама травматична подія («зациклений» сон), це свідчить про те, що психіка не може самостійно «перетравити» цей досвід. Це прямий запит на професійну роботу з травмою.

​Отже, я використовую науково обґрунтовані діагностичні маркери, щоб зрозуміти, де саме потрібна допомога, і дію згідно з протоколом, зберігаючи при цьому людяність та увагу до деталей кожної окремої долі.

– Коли військовий каже, що йому не потрібен психолог, ви переконуєте?

– Психологічна допомога – це завжди територія вільної волі. Я нікого не переконую силоміць, адже без запиту самої людини робота не буде ефективною. Натомість я використовую професійний скринінг (анкетування), який допомагає побачити об’єктивну картину.

 Що я роблю, якщо чую «мені це не потрібно»?

 Діагностую зміни: звертаю увагу на маркери, які сама людина може не пов’язувати з психологією: підвищена тривожність, спалахи гніву, уникання побратимів, зміни в поведінці, проблеми зі сном або зловживання шкідливими звичками.

 Даю зворотний зв’язок: просто ділюся результатами: «Дивись, твої показники кажуть про те, що твоя нервова система зараз працює на межі виснаження». Це не тиск, це надання фактів.

 Залишаю двері відчиненими: якщо військовий каже «я впораюся сам», я поважаю цю позицію. Це прояв сили. Я лише додаю: «Добре, це твоє право. Але знай, що я тут, і якщо ти відчуєш, що твої методи перестають працювати – ти знаєш, де мене знайти».

 Моя задача – не «полагодити» того, хто не вважає себе зламаним, а бути поруч тоді, коли людина сама вирішить, що їй потрібен додатковий ресурс для відновлення.

– З якими запитами ви найчастіше зустрічаєтеся?

– Я працюю з емоційним станом людини: тривожністю, роздратованістю, емоційною нестабільністю. Важливо розрізняти нормальну реакцію та психологічні зміни. Якщо людина завжди емоційно реагувала на події і продовжує реагувати подібним чином – це варіант норми. Але якщо раніше вона була спокійною, а згодом почала різко, надмірно реагувати, або, навпаки, була активною, а тепер уникає спілкування, замикається в собі – це вже свідчить про зміни в психоемоційному стані. Саме з такими змінами я і працюю.

Окремий напрям моєї роботи – почуття провини, зокрема так звана «провина вцілілого». У моїй практиці був випадок, коли військовий евакуював дев’ятьох побратимів, але десятого врятувати не зміг. Попри те, що об’єктивно він зробив усе можливе, людина продовжує внутрішньо себе карати й жити з постійним відчуттям провини. Це складний, але дуже поширений стан, з яким ми поступово працюємо в терапії.

Пояснюю це так: одна й та сама подія може по-різному впливати на різних людей. Уявімо ситуацію, в якій беруть участь десятеро осіб – різного віку, статі, фізичних особливостей, життєвого досвіду. Для когось ця подія стане психологічною травмою, для когось – важким, але керованим досвідом, а для когось – просто епізодом життя. Вирішальне значення має те, як мозок людини інтерпретував подію в той момент і які висновки були зроблені на рівні психіки.

У роботі з військовими я дуже обережно і поетапно допомагаю людині повернутися до того моменту, де сталася травматична подія. Я перебуваю поруч у цьому процесі, допомагаю відновити цілісну картину подій і пояснити власну поведінку. У більшості випадків людина діяла максимально правильно в тих умовах, у яких опинилася. Усвідомлення цього є важливим кроком до зниження почуття провини та внутрішнього відновлення.

– Що вас найбільше вразило з почутого?

 – Не можу говорити про конкретні історії, але мене найбільше вражає те, наскільки попередній життєвий досвід впливає на реакцію людини на війну. Якщо людина вже мала травматичний досвід до повномасштабних подій, нинішні стреси часто посилюють її внутрішню вразливість.

Водночас люди, які до війни були більш адаптованими, мали досвід відповідальності за своє життя, реалістичне бачення світу і розуміння, що він не є безпечним та справедливим, зазвичай краще витримують екстремальні умови. Це не означає, що вони не травмуються, але рівень дезадаптації у них часто є нижчим, адже вони більше спираються на власні ресурси, ніж на очікування від зовнішнього світу.

– Ви багато страшного, жахливого чуєте. Як це переживаєте? Звертаєтеся до психолога?

– Так, у мене є свій психолог. Вважаю, що у кожного психолога, по-перше, має бути свій супервізор. Це та людина, яка допомагає зі складними кейсами. Вона дає можливість подивитися на ситуацію «додатковими» очима.

По-друге, у кожного психолога має бути свій психолог. Я також людина. Мені треба комфортно себе почувати, рухатися, досягати цілей, допомагати. Якщо ти виснажений, не зможеш допомагати іншим. Я намагаюся тримати себе в нормальному стані і стабілізувати його, щоб допомагати тим, хто потребує допомоги.

– Чи допомагаєте ви рідним військових, які перебувають на реабілітації чи у відпустці? Як їм себе поводити?

 – Так, я працюю і з рідними військових. Важливо розуміти: людина змінюється під впливом екстремального досвіду, і війна – один із найпотужніших чинників таких змін.

Коли військовий перебуває в зоні бойових дій, його психіка функціонує в режимі виживання. Активуються базові захисні механізми: постійна настороженість, швидка реакція на загрозу, готовність до дії. Це не патологія, а адаптаційна реакція організму.

Повертаючись у тил, навіть у відносно безпечне середовище, людині потрібен час, щоб «переключитися». Психіці необхідно адаптуватися до того, що є тепло, вода, тиша, можливість спати й відпочивати. Цей процес не відбувається миттєво.

Часто родичі помічають підвищену чутливість до звуків або скупчень людей – наприклад, у супермаркетах чи громадських місцях. Різкі або хаотичні звуки можуть викликати тривожну реакцію, так звані тригери. У такі моменти важливо не тиснути на людину, а дати їй час для стабілізації та поступового звикання до мирного середовища.

Підтримка родини тут має ключове значення: терпіння, прийняття змін і розуміння того, що адаптація – це процес, а не миттєвий результат.

– Як ви дізнаєтеся про результат своєї роботи?

 – Результат у психологічній роботі визначається кількома рівнями. По-перше, ми використовуємо стандартизовані психодіагностичні тести – вони дають орієнтир динаміки стану. Але я не спираюся лише на цифри.

Найважливішим показником для мене є зміни в самопочутті та поведінці людини: зниження рівня тривоги, поліпшення сну, зменшення реакцій на тригери, повернення здатності контактувати з близькими і планувати майбутнє. Коли військовий говорить, що йому стало легше жити і функціонувати – це і є реальний результат.

Часто на початку людина каже, що психологічна допомога їй не потрібна. Це пов’язано з поширеними міфами: що звернення до психолога означає «визнати себе хворим», що людину можуть примусово госпіталізувати або що це вплине на військову кар’єру. Насправді психолог не має таких повноважень.

Психолог працює зі здоровими людьми, які пережили складні або травматичні події, і допомагає їм адаптуватися до життя після цього досвіду. Діагностика психічних розладів і медикаментозне лікування – це компетенція психіатра. Розуміння цієї різниці часто знімає напругу і страх перед зверненням по допомогу.

– Очевидно, що вам подобається ваша робота.

 – Так, ця робота для мене справді важлива. Зараз я багато працюю з військовими, і для мене це форма служіння – бути поруч із тими, хто тримає країну, і допомагати їм повертатися до життя після війни.

Водночас я відкрита для всіх, хто потребує психологічної підтримки. Інколи достатньо просто безпечної розмови, щоб людині стало трохи легше. З цього часто і починаються зміни.

Основні рекомендації для родин військових

1. Не вимагати «швидко стати як раніше».

Людина повертається іншою – з новим досвідом і зміненими реакціями. Очікування, що за кілька днів чи тижнів усе буде «як було», створює додаткову напругу і почуття провини.

2. Зменшити кількість стимулів у перші дні.

Гучні звуки, скупчення людей, активні зустрічі, поїздки торговими центрами можуть перевантажувати нервову систему. Краще починати з коротких, контрольованих виходів у простір.

3. Давати відчуття контролю.

Запитувати: «Тобі зараз комфортно?», «Хочеш піти чи залишитись?» Контроль над дрібними рішеннями знижує тривогу і допомагає психіці виходити з режиму бойової готовності.

4. Не знецінювати реакції.

Фрази на кшталт «усі через це проходять», «вже ж безпечно» або «ти ж сильний» можуть погіршувати стан. Краще визнавати переживання: «Я бачу, що тобі зараз складно».

5. Бути уважними до сну і відпочинку.

Порушення сну – одна з найчастіших скарг. Важливо не критикувати за пізні підйоми чи денну втому, а створити можливість для відновлення.

6. Не змушувати говорити про пережите.

Говорити – це вибір людини. Питання «розкажи, що там було» можуть бути ретравматизуючими. Краще дати зрозуміти: «Я поруч, коли ти захочеш поділитися».

7. Підтримувати тілесну регуляцію.

Прогулянки, фізична активність у комфортному темпі, теплий душ, їжа за режимом – прості речі, які допомагають нервовій системі повертатися до відчуття безпеки.

8. Заохочувати, але не примушувати до допомоги спеціаліста.

Психолог чи психотерапевт – це не ознака слабкості, а спосіб адаптації. Важливо говорити про це спокійно і без тиску.

9. Пам’ятати про себе.

Родина також виснажується. Підтримка військового не означає повне ігнорування власних потреб. Турбота про себе – це частина допомоги іншому.