«Обов’язково помстимося за нашого Зайчика»

Ще донедавна не дозволялося публічно називати його прізвище, оприлюднювати знімки. І тепер, після загибелі Зайця (військове псевдо Сергія Шматька), його товариші з Третього полку ССО імені князя Святослава Хороброго не можуть розповісти про нього всього, що знають. Але запевняють: Заєць був найкращим з них. Звісно, побратими підтримають клопотання рідних загиблого про присвоєння йому звання Герой України. «Така петиція буде неодмінно», – запевняє Ірина Гайдар, яка була Сергієві і дружиною, і товаришем, і помічником у боротьбі з російською навалою.

Ми зустрілися в редакції «УЦ» через тиждень після похорону. Прийшли Ірина, Сергієві побратими Рудя, Ворон та Механік.

Запитання до Ірини: як познайомилася із Сергієм, чим її привабив, з якої він родини?

– Познайомилися 2007 року. Працювали в одній компанії. Він – експедитором, я – бухгалтером. Чим привабив, питаєте? Не такий, як усі. Швидкий, непосидючий. Завантажити машину – завиграшки. Його називали Шматом або Спортсменом.

Сергій займався гандболом, тягав штанги. Батьки його – прості люди. Батька вже немає. З матір’ю спілкуюся. Важко переживає втрату.

Із ним було цікаво, легко. Приймав мої ідеї, навіть дуже несподівані. Наприклад, просто розмовляємо, і раптом пропоную податися до моря. Збираємося і їдемо. Ми й за кордон їздили. А син наш – копія батька. Обидва – Водолії. Сергій хотів, щоб син теж був сильним. Привчав до спорту, до фізичних навантажень. Гантелі, штанги.

За словами Ірини, мобілізували чоловіка на початку так званої антитерористичної операції, коли він приїхав із із-за кордону, де був на заробітках.

– Сергій сприйняв виклик у військкомат спокійно. І вже не поїхав за кордон, як планував. Почалася його служба в Третьому полку. Відправили в Донецьк, обороняти аеропорт. 242 доби вони тримали оборону. Недарма їх назвали кіборгами. Сергій телефонував додому. Не жалівся, обіцяв обов’язково повернутися. Він і під час повномасштабної війни не жалівся, кожного ранку писав мені: «Привіт, норм». Після року в АТО демобілізувався. Чи змінився? Ні, такий самий залишився, як і до служби. Але до своїх хлопців сильно прив’язався. Підтримував з ними зв’язки.

Звісно, Ірина пам’ятає початок великої війни.

– Зранку 24 лютого Сергієві зателефонував командир частини. Під час АТО він командував батальйоном, в якому служив Сергій. Почувши, що потрібен у війську, Сергій зібрався і пішов. Невдовзі у складі групи спецпризначенців розбив під Баштанкою ворожу колону, яка рухалася на Кропивницький. Сергій пізніше, коли разом їздили в Одесу, показував мені ту місцину.

На запитання, де воював Сергій Шматько далі, Ірина каже:

– Ви спитайте, де він не був. Воював у Києві, Сєвєродонецьку, Мар’їнці, Краcногорівці, Авдіївці. Тільки на херсонському напрямку не був. І скрізь брався за найскладніші завдання. Хлопці підтвердять.

Починає Рудя:

– Ми знайомі з лютого 2024 року. Випало мені служити в групі, яку Заєць очолював. Я таких досвідчених, як він, не бачив. Усе він умів, все знав, постійно навчався. Поступили в частину нові дрони чи стрілецька зброя – Заєць вивчає.

Додає Ворон:

– Заєць умів водити і Hummer’и, і БТРи, і не тільки. Багато уваги приділяв хлопцям, які починали служити. Я до знайомства з ним уже послужив деякий час і як друг спілкувався з ним. А молодим хлопцям він був за батька.

 Пам’ятаю свій перший тиждень в групі Зайця. Це було наприкінці 2023 року. Ми виконували завдання в Авдіївці. Були втрати. Ми із Зайцем кинулися на допомогу хлопцям. Біжимо, місцина – незнайома, прилетіла поряд сто двадцята міна. Близько вибухнуло. Я впав, Заєць – теж. Я підвівся, біжу, хапаю трьохсотого побратима, а Заєць – уже тут, ніби й не падав. Кричить: «Ворон, тягнемо його». Витягли.

Ірина пропонує Ворону, щоб розповів про пригоду із загубленим дроном. Той розказує:

– Це було на запорізькому напрямку. Заєць захотів навчитися керувати мавіком. І той дрон упав в пшеничне поле. Самому знайти в пшениці – нереально. Заєць покликав нас, ми чотирма машинами приїхали туди. Спека, а ми нишпоримо по полю, сміємося: а якщо фермер приїде й побачить! Ледве знайшли дрона. Заєць – радий! Навчився керувати дронами, великий наліт мав. А коли ми потребували його допомоги, він виручав. Ми – як сім’я.

Бере слово Механік:

– Я із Сергієм познайомився 2024 року. Треба було відремонтувати машину військових. А я ж цим займаюся з 2014 року. Отже, телефонують мені о другій ночі з 56-ї бригади: «Прижене тобі машину маленька дівчинка. Подивися, відремонтуй». Уранці Іринка приїхала на Santa Fe, стан авто – жахливий. Згодом вона познайомила зі своїм Сергієм. Подружилися, він мені як брат став. А Santa Fe я відремонтував. Спасибі добрим людям, які відгукнулися на оголошення про збір грошей. Потім я ремонтував пікап Isuzu для Третього полку, й інші машини. Останній рік часто бачився із Сергієм. У мене в майстерні 24-кілограмова гиря лежить, прямокутна, незручна. Сергію подобалося з нею вправлятися, поки я ремонтом займався. Міцний був.

Ворон і Рудя підверджують. Кажуть, Заєць і на позиції брав свої гантелі.

– Поки відпочиваємо, він або віджимається, або гантелі тягає. Коли перебиралися в інше місце і Зайця не було з нами, він телефонував: «Хлопці, не забудьте взяти мої гантелі». Заєць і під ворожим кулеметним вогнем свої гантелі виносив.

– Їздила до нього на запорізький напрямок, до фронту – чотири кілометри, – знову розповідає Ірина. – Хотіла і в Мар’їнку, але він не дозволив. Чим їздила? Своєю машиною. Можу й тисячу кілометрів проїхати. З початку війни взялася декільком частинам допомагати – дронами, павербанками, харчами, одягом, засобами тактичної медицини. Останніх пів року допомагала тільки групі Сергія. До них мене пропускали, бо маю волонтерські документи. Брала дозвіл у військовій адміністрації, щоб побути з хлопцями сорок хвилин. Як приїду, Сергій – радий. Особливо радів, коли привозила хлопцям Кока-колу, йому солодке подобалося. Торти заморожені теж возила.

– Заєць любив поласувати морозивом. Коли купував, то дві порції, – пам’ятає Ворон.

– Я жила з ним одним життям, – продовжує Ірина. – Знала, коли вирушає на завдання. Одразу дізнавалася, коли повертався. Зв’язок – якщо не з ним безпосередньо, то через побратимів.

Наступне запитання – про Сергієві ордени «За мужність» усіх трьох ступенів: за що саме нагороджено, як він до цього ставився. Відповідає Ірина:

– Перший орден – за Сєвєродонецьк, двадцять другого року. Другий орден – двадцять третього року, не пам’ятаю за що. Третій – за Покровськ, двадцять п’ятого року. Є й інші нагороди. Сергій покійно до цього ставився. Та ви ж розумієте, просто так орденами не нагороджують. Двічі зазнавав поранень. Не долікувавшись, повертався в стрій.

Ірина розповідає, що Сергій дратувався, коли бачив в соцмережах фото щасливих співвітчизників під час війни.

– Знайомих просив не викладати таких знімків. Казав, це – неповага до тих, хто воює.

Сергій Шматько загинув удосвіта 24 січня нинішнього року поблизу селища Шевченко Донецької області. Ірина каже,що дізналася про це близько восьмої того ж дня.

– Хлопці сказали, що після поранення він 15 – 20 хвилин ще був живий. Навіть намагався допомогти іншому пораненому. Він – герой. Все зроблю, щоб про нього дізналося якомога більше людей. І бігборди будуть, і петицію подаватиму про присвоєння звання Герой України. Ось його друзі, теж кажуть: заслужив.

Тих, хто воює, не залишу. Як допомагала, так і допомагатиму. Обов’язково помстимося за нашого Зайчика. Невдовзі прибудуть дрони з Фінляндії. Павербанки їдуть. Аби тільки наші зусилля були не марні. Сергій останніх пів року казав: «Треба передишка, нас мало, їх багато, нам треба відновитися».

Останнє запитання до Ірини: про що мріяв, які плани складав Сергій?

– Мріяв про власний спортзал, який був би відчинений постійно, хотів поєднати його з реабілітаційним центром для військових. Хотів відпочити із нами, рідними, біля моря. А ще мріяв про мотоцикл. Знався з місцевими байкерами, і вони теж приїхали на прощання з ним.