Весела жінка з сумним ім’ям

13:56
4175
views

У кінці 40-х чи то на початку 50-х років у Кіровоград приїхали дві жіночки – сестри Олена Котова та Катерина Вишницька. Обидві вчительки, обидві начебто вдові, оселилися удвох на вулиці Фонтанній, у маленькому будиночку без зручностей, працювали, любили ходити до театру.

Через пару років працівник обласного відділу культури, журналіст, краєзнавець Віктор Петрович Ярош признав у одній із сестер досить відому українську поетесу 20-30-х років, оперну діву, «фатальну жінку» Олену Журливу. З’їздив до сестер і переконався: вчителька російської мови з кіровоградської школи № 3, немолода вже та тяжко хвора, то й справді Журлива – жінка, яка добре знала Олександра Олеся, Миколу Бажана, Володимира Сосюру, усе життя близько дружила з Павлом Тичиною. Жінка, про яку в 20-ті роки в український письменницькій тусовці ходили легенди…

До Журливої

Олена Костянтинівна Котова померла в 1971 році в Кіровограді. Вже після її смерті її сестра Катерина Вишницька написала мемуари, у яких розповіла чимало інтимних подробиць. А опублікував їх у 1998 році голова Кіровоградського літоб’єднання «Степ» Віктор Погрібний – опублікував «без купюр», щоправда зазначаючи в коментарях, що в мемуарах присутня плутанина щодо деяких дат і подій – писала їх людина вже немолода й вочевидь переписувала окремі фрагменти багато разів.

З мемуарів Вишницької дізнаємося, що в родині Пашинківських було семеро дітей, проте всі вони помирали в дитинстві, вижили та виросли тільки дві дівчинки – Олена та Катруся. У селі говорили, що діти мруть, бо батько з матір’ю живуть невінчані. Вони й правда були неодружені. З розказу Вишницької зрозуміло, що вчитель церковно-приходської школи Костянтин Пашинківський був не просто атеїстом, а войовничим атеїстом – і це в XIX столітті! «Виводив попів на чисту воду», тож родина постійно мусила переїжджати.

«Батько наш був дуже розумною та освіченою людиною, - пише Вишницька, - деякий час навчався в Київському університеті “вольнослушателем”, був начитаним, добрим і чулим, дуже любив дітей, одна вада була в нього: любив хильнути чарку. Селяни його любили. (…) Мати наша, за національністю полька, тиха, лагідна, в усьому визнавала авторитет батька, сама малограмотна, ходила до людей шити білизну, була білошвійкою. У неї рано почало хворіти серце, скаржилась на нього й на

51-му році життя померла.

(…)

Народилася моя сестра 24 червня 1898 року в м.Смілій Черкаської області. Жили ми тоді в маминого брата Романа Красовського, який працював лісничим у якогось графа, хворів на ревматизм і ходив на милицях. Високий на зріст, рудуватий, дуже-дуже добрий».

Дівчат батько навчав сам і навчав дуже добре, як для питущого вчителя приходської школи, - Олена, а потім Катерина щороку здавали екстерном екзамени в Уманській гімназії і завжди на відмінно. Після шостого класу Олена вступила до Печерської гімназії в Києві, вона хотіла закінчити там 7 і 8 педагогічний клас, щоб отримати диплом вчительки.

Але влітку 1914 року, коли Олена Пашинківська вже збиралася до Києва, сталася ще одна подія. «Наш батько дуже любив сам заварювати чай, ніхто в цьому не міг йому догодити, це було його “хобі”. Одного разу, коли ми жили в Тальному і батько вчителював там у двокласній школі, він глянув у коробку, де завжди був чай, і здивовано помітивши, що чаю насподі дуже мало, гукнув на сестру: “Побіжи до Луки Кіндратовича та попроси позичити чаю”. Цей антихрист був раніше артистом, співав в опереті; щось там сталося з його голосом, і він почав вчителювати, йому було 29 років (…) Прийшла сестра від того вчителя, прізвище якого було Будніченко, дуже бліда і подала батькові півпачки китайського чаю».

Сусід згвалтував дівчинку, скоро з’ясувалося, що вона вагітна. Будніченко попросив її руки.

Уявіть собі вдачу цієї шістнадцятирічної гімназистки та стосунки, які були в родині Пашинківських. Дівчина відмовилася виходити заміж за гвалтівника, а замість того поїхала в Київ раніше та попросила дружину свого двоюрідного брата допомогти їй знайти жінку, яка зробить аборт. І батьки підтримали її!

«Тілько один-єдиний раз сестра розповіла мені про все, що вона тоді пережила. Бабка жила в кухні та спала на ослоні. А в маленькій темній кімнатці, де було лише одне невеличке вікно, ліжка не було, а в кутку лежало якесь чорне лахміття без подушки. От у таких умовах опинилась моя красуня сестра. Кошмарно-брутально бабка позбавила її материнства на все життя. І от, розбита, знівечена морально й фізично, сестра на четвертий день все ж таки піднялася з лахміття та пішла додому. Молодість і воля взяли над усім верх».

Катерина Костівна згадує, що Будніченко ще кілька раз просив руки Олени в батька, їздив до Києва й намагався побачитися з нею самою. Мати, малограмотна полька-білошвійка, плакала й плакала щоночі, поки в тому ж році не померла… А дівчині стало сил все це пережити. У тому ж 1914 році її вірші з’являються в часописі «Українська хата», підписані псевдонімом Олена Журлива.

«Золотой сон в серое утро»

Усі біографи Олени Журливої вслід за її сестрою пишуть про те, що коли вона в 14 років гостила у двоюрідного брата в Києві, то самостійно знайшла помешкання Косачів. Двері їй, мовляв, відчинила Олена Пчілка, провела її до кімнати, де у кріслі сиділа Леся Українка. Та послухала вірші дівчинки, порадила більше працювати та приходити ще.

Щось тут не дуже клеїться з датами (про що й писав Погрібний). Якщо зважити на офіційну біографію Лесі Українки, то побачитися з нею в Києві майбутня поетеса могла тільки в 1907 році, коли їй самій було вісім-дев’ять років. Можливо, хвора поетеса дійсно перед смертю змогла приїхати до батьків у Київ, можливо, вірші слухала насправді Олена Пчілка, а, можливо, ця історія народилася набагато пізніше, коли, сама прикута до ліжка, Олена Журлива листувалася з іншою хворою дівчинкою-підлітком, переконувала її, що попри всі негаразди треба жити та радіти життю…

Елеонора Блажко в книзі «Судьбы и время» пише, що найбільший вплив на молоду поетесу мав Олександр Олесь. Журлива писала: «Поет несподівано підійшов до мене, привітався, спитав: «Ви читаєте “Літературно-науковий вісник”»? І в ту ж мить на одній із сторінок журналу показав мені вірш, який я присвятила пам’яті Лесі Українки. З цього почалося наше знайомство».

Елеонора Блажко, переказуючи спогади Олени Журливої, пише, що і сам Олександр Олесь, і його дружина, і його батьки опікувалися сестрами Пашинківськими (у 1918 році Олена забрала молодшу Катрусю до Києва та навіть утримувала сестру-гімназистку, заробляючи приватними уроками та співами в церковному й костьольному хорах). Дружба була настільки міцною, що в 30-ті роки Катерина Вишницька стала хрещеною племінниці Олеся, а потім, вже після війни, допомагала хрещениці повернути архів дядька в Україну. Олена Журлива писала: «До мене як молодої поетеси він ставився дуже ніжно і уважно, якось подарував мені книжку і зробив напис (чомусь російською мовою): “Золотому сну в серое утро. Улетающим звукам песни лебединой. Весеннему цветку зимой”. А на книжці, яку ми з сестрою посилаємо до сумського музею, також написав “Вдохновляющей меня”».

Письменниця Галина Журба, згадуючи київську літературну тусовку 1917-1920 років пише: «… Головна героїня цих романів, пантера від мужських сердець, була поетка Олена Журлива (Пашинківська), яку особисто я тоді не стрічала, не бачила навіть, але через подібність імен та псевдонімів (Журба, Журлива) раз у раз мене плутали з нею. Вона відоміша за мене поетка, ще й героїня на еросовім полі, мене ж мало хто знав і з писань, і з обличчя, тож частина її романів ішла на мій рахунок. Раз у раз доводилося мені спростовувати цю помилку при першім знайомстві. «То це ви поетеса наша, що той “ікс” чи “ігрек” хотів через вас вішатись? Дуже приємно пізнати», – і відповідна посмішечка…

Аж питаю колись Богацького (мається на увазі незмінний редактор часопису “Українська хата” Павло Богацький. – О.С.): “Що воно таке?” – “Та це було щось неймовірне, - всі наші хлопці, включно зі мною, мусили перейти справжню чуму від Олени Журливої”, - каже він, зітхнувши».

Ці «ікси» та «ігрики» справді існували. І не тільки хотіли, але й стрілялися, вішалися. Катерина Вишницька пише, що на початку 20-х років навколо сестер Пашинківських склалася молодіжна компанія: читали вірші, співали пісень, каталися на човнах по Дніпру. Олена на той час вчителювала в робочій школі, писала вірші й чудово співала. Палко закохані в неї були всі. Проте ситуація загострилася, коли вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – інженером Петром Котовим. Катерина Костівна згадує, що один хлопчик, 24-річний студент Ваня Бохонько, призначив Олені побачення в Ботанічному саду, приставив їй до грудей револьвер і запитав: «Любиш Котова?» Олена підтвердила, відвернулася та пішла додому, а на ранок отримала від Вані прощального листа – він застрелився…

Сосюра чи Тичина?

«Мовчи, мовчи… Не треба слів,

старих, одноманітних, -

злякаєш перший срібний спів

бажань моїх розквітлих…»

Це, мабуть, єдиний загальновідомий сьогодні «дорослий» вірш Олени Журливої. І те тільки тому, що пісні на цей вірш співають сьогодні групи «С.К.А.Й» та «Pianoбой». Ми більше знаємо її як дитячу поетесу, хоча вірші для дітей вона почала писати вже тут, у Кіровограді. Справа в тому, що «дорослі» вірші Журливої хороші, але не вражають…

Таке собі наслідувально-лермонтовське:

«Дитина, граючись, взяла

й дрогоцінну річ розбила,

й потім встала й однесла

шматки до няньки. Та сиділа

й не ждала лиха. В пелені

дитина скло своє підносить,

в долоні ляскає свої,

а нянька бідная голосить…

Отак із серцем ти моїм,

неначе та дитина, грався,

і вже з розбитого втішався

і бив долонями по нім.

Та й сучасників не вражали. Майк Йогансен, пишучи передмову до її першої збірки «Металом горно» (1926), похвалив Журливу, яка виростає на очах «на самостійного революційного поета», але примудрився вставити кілька строк про те, що в українській жіночій літературі, на жаль, немає постатей, які б дорівнювали Зінаїді Гіпіус, Анні Ахматовій і Марині Цвєтаєвій.

А от біографія вражає! Зазвичай, коли пишуть про Журливу, то згадують її бурні романи з Володимиром Сосюрою та Павлом Тичиною. Віталій Жежера в статті «Володимир Сосюра малим боявся кавунів» пише: «Він одружився з Вірою Берзіною, колишнім політруком червоного ескадрону. Саме їй присвятив оте знамените “Так ніхто не кохав”. Сосюра був трохи містиком. Перше побачення Вірі призначив на цвинтарі. Коли вони цілувалися, поруч гробарі почали копати могилу. І любов таки вмерла, через кілька літ у нього з’явилася інша жінка, поетеса Олена Журлива». Але Журлива обрала чоловіка. Це, власне, й все…

А Катерина Вишницька взагалі пише, що це в неї, Катерини, був роман із Сосюрою. Це їй він писав пронизливі листи. І це вона мусила відмовити йому, тому що була заміжня. Можливо, звичайно, ці історії розвивалися послідовно.

«Сосюра приходив дуже часто до нас, - пише Вишницька. - Починаючи з 1926 року, ми з ним дружили до 1932, поки ми з чоловіком не поїхали в Москву. За цей час Сосюра змужнів, почав подобатися жінкам, бо був таки гарний, і вони його попсували, хоч він і залишився “ніжно-тривожним”, але був уже зовсім не той, що в перші роки нашого знайомства.

(…)

Особисте життя склалося в сестри нещасливо: після трьох років спільного життя чоловік її почав зраджувати, часто приходив на світанку, а то й зовсім не приходив.

(…)

“Їду до Харкова”, - сказала вона мені. - “А Петро?” – “Що ж, йому без мене буде краще і вільніше”.

У Харкові сестра працювала разом з П. Г. Тичиною в ДВУ (Державне видавництво України), бачились вони, звичайно, щодня, і дружба міцніла між ними. Розмовляли здебільшого про поезію. Тичина допомагав сестрі, звертав найбільшу увагу на чистоту мови та збагачення лексикону. А як напише нового вірша, то зараз же прибіжить прочитати. (…) Коли сестра жила на Конторському провулку, там у неї часто збиралися поети: Сосюра, Тичина, Дніпровський, Копиленко та інші.

(…)

А через деякий час вночі (тут мова йде вже про 1967 рік. – О.С.) телеграма: “Помер наш Павло Тичина”. До самого ранку ми не спали, я сестру поїла валер’янкою та бромом і сама пила (…) Вночі вона сказала мені: “Я любила Павла Тичину, і він мене любив”. Я запитала: “Так як і мене він любив?” Вона ледь посміхнулась і сказала: “Трохи сильніше”. А я про те й не знала».

А потім, вже після смерті Тичини, Журлива напише «Спомин»

І пригадалося далеке:

відгомін хвиль

в старім Дніпрі,

і в небі журавлиний клекіт

о весняній моїй порі.

Під сонцем обрії сміялись,

сміялись очі молоді,

і юна постать відбивалась

у віддзеркаленій воді.

Кларнетами жагу життя

ви так натхненно виливали,

красу землі, красу буття

ви разом з сонцем оспівали.

Прийшло кохання на поріг,

душа знялась у творчім злеті,

вели нас в далечінь доріг

прозорі «Сонячні кларнети»…

У Харкові в повній мірі розкрився ще один талант Журливої. Вона й до цього співала, навіть виступала в київському клубі «Родина», де їй акомпанував сам Микола Лисенко. Але в оперному театрі Харкова вона спробувала себе як професійна оперна співачка – виконала партію Кончаківни в опері О. Бородіна «Князь Ігор».

Письменниця Марія Романівська згадувала: «Незабаром мені доводиться познайомитися іще з одним музичним явищем, неповторним, своєрідним. Це Олена Журлива – красуня, співачка, поетеса. (…) У невеликій кімнаті, де стоїть піаніно, зібралося чимало люду. Вибране товариство. Ось у колі вона – я бачила її колись в редакції – висока, вродлива, добре зодягнена, вона тут як богиня краси й музики. У неї мелодійний голос. Брови, надзвичайні брови злетіли над бистрими очима. Вона просить мене зіграти десятий вальс Шопена. Я соромлюся. Адже тут надзвичайне товариство – Тичина, Сосюра, Дніпровський, композитор Богуславський, навіть Толстяков, мій неперевершений учитель! Журлива співає кілька арій із різних опер. Акомпанує сама».

У першій половині 30-х років Петро Котов отримав призначення в Москву на роботу й вмовив дружину (вже майже колишню) їхати з ним. Незабаром до Москви переїхала й Катерина Вишницька з чоловіком – сестри були нерозлучні.

«Працювала не за спеціальністю»

На початку 1938-го Вишницькі вирішили поїхати на Далекий Схід – заробити грошей. Котови залишалися в Москві. Олена викладала російську мову дітям і дорослим, перекладала на російську Лесю Українку, Павла Тичину, Володимира Сосюру. В Україні вона теж залишалася відомою поетесою – в неї вийшло вже кілька збірок.

«П’ятого жовтня 1938 року в другій годині ночі прийшли і заарештували, - пише Вишницька. - Повезли на Луб’янку, де до ранку робили допит, а потім відвезли в Бутирську тюрму. Це були часи “єжовщини”, коли людей брали навіть за рознарядкою, але сестру взяли саме як українську поетесу, на цьому найбільше наполягали слідчі під час допитів. (…) Сестру було засуджено на 5 років заслання до далекого Алтаю… Сестра етапом прибула в Барнаул, де почалися її справжні муки. Її, молоду, вродливу, таку тендітну жінку, призначили (на поселенні) конюхом на конюшню диких киргизьких коней».

Різні біографи Журливої називають різні терміни заслання – від трьох до десяти років (пишуть, що термін було зменшено завдяки заступництву Тичини). У списках репресованих осіб ми не знайшли Олени Костянтинівни Котової. А сама поетеса написала в автобіографії: «З 1939 по 1944 рік жила на Уралі, працювала не за спеціальністю».

Елеонора Блажко розшукала в архівах довідку, видану громадянці Котовій НКВС СРСР у 1946 році. У довідці йдеться, що громадянка Котова 29 квітня 1939 року була засуджена за статтею 58/10 Карного кодексу («за пропаганду чи агітацію, яка містить заклик до повалення, підриву чи послаблення радянської влади»). У ВТТ (Виправно-трудовий табір) строком на три роки. Відповідно до цієї довідки, Котова відбула покарання 23 листопада 1942 року, а судимість (разом з усіма обмеженнями) знята з неї постановою особливої наради при Народному комісаріаті внутрішніх справ Союзу РСР від 4 березня 1946 року.

Після арешту дружини Петро Котов поїхав з Москви, повернувся до Києва, де, як пише Катерина, почав нове життя з тою самою жінкою, у якої ночував ще кілька років тому. Проте дружині слав посилки, дуже щедрі. Навіть встиг до війни один раз з’їздити до неї в табір.

Котова (а в таборі вона, звичайно, була Котова) постійно хворіла, лікарка, яка особисто перейнялася долею цієї жінки, виходжувала її, ставила на ноги. Але завжди не надовго – вона знову й знову падала з ніг. І коли її щось вкусило за ногу, а потім вона знову злягла, то ці події навіть не зв’язали між собою. Ну, вкусив хтось. Тільки місцеві стурбовано питали: «Чи не кліщ?» Мабуть, справа була вже в 1942 році, бо директор місцевого радгоспу забрав її з табору та привіз на молочну ферму, де вона потроху одужала, а потім почала працювати.

Олені було за сорок, вона була дуже хвора, була засуджена. Але як тільки почала одужувати, почала співати. І стільки радості, стільки сили, стільки таланту було в цій жінці, що навіть тут у неї, точніше в її неперевершений голос, закохався молодий лейтенант!

У 1944 році Петро Котов привіз дружину до Києва, спочатку до Жовтневої лікарні, де її лікував знаменитий невропатолог Маньковський. «Я хотіла поговорити з професором, - пише Вишницька, - але в його кабінет завжди були такі черги, що годі й думати попасти до нього, але випадково я помітила, що він іде до машини. Я швидко побігла, догнала його та запитала про сестру, чи є хоча б маленька надія на поправку. Він взяв мене під руку і стишив ходу. “Котова, Котова, - сказав він. - Помню, молодая, стихи пишет. (…) Я прописал ей тропацин. Это сильный яд, но он на некоторое время развяжет движения. Ненадолго. Потом ее ждет полный паралич”».

Не хочеться фантазувати щодо діагнозу Журливої (ніхто з її біографів не пише, на що конкретно вона була хвора), проте зв’язавши кліща, тропацин, ураження нервової системи, яке поступово призводить до повного паралічу, можна все ж припустити, що мова йде про хронічну стадію хвороби Лайма.

 

Потім Котов відвіз дружину до своєї матері в Дніпропетровськ, а сам, як пише Вишницька, повернувся в Київ, до коханої. «Я не подала йому руки», - пише Катерина. Проте згодом сестри пробачили Котова і, здається, навіть дружили з ним. Під останнім фото Олени Журливої з чоловіком, яке вміщено у книзі «Я одна…», що була видана в Кіровограді до 100-ліття поетеси, підпис: «Київ, 1958 рік».

Шкода, що Катерина Костівна так мало пише про себе (взагалі шкода, що вона написала так мало – стиль у неї чудовий, і вона цілком могла б стати «українською Одоєвцевою»). З її мемуарів виходить, що вона поховала чоловіка в Таганрозі десь у 1953-54 роках. Проте сама вона в 1944-му оселилася з сестрою в Дніпропетровську.

Саме Катерина Костівна є творцем міфу про те, що її сестру засудили на п’ять років ув’язнення, а депутат Верховної Ради УРСР добився її дострокового звільнення. Катерина Вишницька взагалі, здається, схильна була перебільшувати допомогу, яку їм з сестрою хтось надавав. Це дуже імпонує в ній, як в людині, проте через цю перебільшену вдячність за будь-яке добре слово, в її розповіді багато неточностей, з якими складно розібратися.

Адже, якщо вірити документам, не було ані п’яти років, ані дострокового звільнення, ані визначної ролі старого друга, який у 1942 році знаходився в евакуації в Уфі, керував літературним інститутом і навіть членом партії ще не був. Зате був лист Тичини. У 1945 році Олена Журлива дійсно звернулася по допомогу до старого друга (тоді вже дійсно депутата). Елеонора Блажко пише, що Тичина відповів сухим офіційним листом, надрукованим на машинці й підписаним «Депутат Верховної Ради УРСР П. Г. Тичина». Тичина злякався.

Потім йому було соромно. Дуже. Він не просто відновив стосунки з сестрами, а влаштовував стару подругу в найкращі клініки країни, запрошував сестер до себе в Київ і постійно передавав їм гроші – астрономічні суми. «Одного разу передав 900 карбованців», - пише Вишницька.

Але тоді, в 1946-му, допоміг інший поет – Микола Бажан, заступник голови Ради народних комісарів. Адже головна проблема була не в тому, що сестри не мали ані житла, ані грошей, ані їжі. Головною проблемою була відсутність у Олени Журливої паспорту – сестер постійно намагалися виселити навіть з підвалу, який вони зняли в Дніпропетровську.

Дніпропетровськ-Кіровоград

«У Дніпропетровську ми зняли в лікарні підвальну кімнату, вікна якої були врівень з землею, - пише Вишницька. - Там було вогко й холодно. Я працювала тоді у військовому шпиталі старшим медстатистом, сестра поїхала привезти вугілля, щоб топити нашу буржуйку, застудилась і заслабла на запалення легенів. Тоді було дуже важко з медикаментами, але я пішла в кабінет до начмеда і, розплакавшись, розповіла їй все про сестру. Начмед Шор, єврейка, виявилася з чулим серцем, дала мені дефіцитні ліки і послала на квартиру кращого лікаря, який згодом врятував життя сестри. Роки були голодні, 1946-1947, я купувала на базарі кукурудзу, перекручувала її на котлетній машинці, пекла оладки і йшла на базар торгувати ними. Від продажу залишались, як виручка, чотири оладки, які я несла додому, давала сестрі та їла сама. І так щодня».

Коли Олена Журлива отримала паспорт, сестри переїхали в Харків. «Виручив нас Харків: сестра зі своїм дипломом одержала роботу в двох школах, а я влаштувалась бухгалтером у музеї образотворчого мистецтва, де директором був В. Ф. Яценко, надзвичайно чесна і чула людина. Він поставився до нашого становища чуйно, дав мені в музеї кімнату, за яку я нічого не платила, сестра була зі мною.

Я й сестра стояли за хлібом у черзі, давали тоді по 300 грамів по карточці на душу, сестра була голодна і знепритомніла в крамниці. Так хранитель музею Л. В. Смолянський віддав мені пропуск в їдальню Будинку вчених, куди я на другий день повела сестру. Ми були такі щасливі, що бачили нарізаний хліб на тарілці, який можна було брати скільки хочеш, що почали нервово сміятися…»

А в 1951-му сестри приїхали в Кіровоград, де жила їхня двоюрідна сестра. «Зять її, Мельников, був директором театру імені Кропивницького. Життя наше покращало, і ми почали навіть ходити до театру, правда, безкоштовно, у ложу директора». Олена Котова спочатку недовго працювала в Інституті вдосконалення вчителів, а потім влаштувалася в школу № 3.

«Сестра нікому не казала, що вона Олена Журлива. Котова – і по документах, і по одруженню. Отак пройшло років два, а потім якось-таки дізналися. Приїхали машиною до нашого маленького будиночка. Приїжджали з відділу культури. Був тоді у нас тов. В. Ярош, письменник М. Смоленчук і ще хтось третій, не пам’ятаю. Приїхали з магнітофоном, і сестра читала свій вірш “Україна”.

У Кіровограді поставились до сестри дуже добре. Завдяки першому секретарю міськкому партії тов. І. П. Валявському нам провели воду у двір, бо доводилось щодня носити воду з колонки, яка була коло клубу імені Крючкова. Якось Іван Пилипович, будучи в нас, запитав: “Скажіть, чим я можу допомогти вам?” Ми сказали, що нам нічого не треба, тоді він сам почав перераховувати, чого в нас немає: наприклад, газу, який треба обов’язково провести, бо Катрусі (так він просив дозволу називати мене) трудно готувати все на керогазі, далі він подав думку комсомольцям, аби вони на цегельному заводі зробили цегли і розчину, аби обкласти нашу невеличку мазанку».

У 1956 році Олену Журливу поновили в спілці письменників. У тому ж році вона мусили залишити роботу в школі через стан здоров’я. «Пролежала вона нерухомо 16 років і п’ять місяців (вже звичні проблеми з датами. – О.С.),  - пише її сестра. - Дуже любила сутінки і в цих сутінках складала вірші. Писати сама вона не могла, отож говорила, а я записувала. Як коли вона будила мене вночі: “Давай, Тусенька, запишемо чотири рядочки…” Я, змучена за день, кажу їй: “Та ти що? Вже третя година ночі…” Вона замовкне, а мене такий жаль обхопить, що я негайно з зошитом і олівцем сідаю біля ліжка. І так замість чотирьох рядочків виходить цілий вірш. Часто ми з нею зустрічали світанки…»

Хоча Олена Костянтинівна пропрацювала в школі недовго, її встигли полюбити. Ще багато років і вчителі, і учні, ідучи додому, затримувалися біля відкритого вікна будиночка на Фонтанній – спочатку поговорити, потім, коли вона говорити вже не могла, просто розповісти новини. А ще до неї ходили молоді поети.

Анатолій Саржевській в статті «Олені Журливій я читав свої вірші ще школярем…» пише: «На той час мій батько працював старшим редактором книжкового видавництва “Промінь” (середина 60-х років) і допомагав Катерині Костівні – молодшій сестрі Олени Журливої упорядковувати до виходу з друку збірку поезій “Червоне листя”.

Одним словом, я взяв свої вір­ші – і ми пішли до оселі людини, поезії якої вже читав в альманасі “Степ” і в збірочці “Земля в цвіту”, яку батько взяв у бібліотеці. (…) І ось зустріч, яка закарбувалася в моєму серці назавжди. Олена Журлива лежала в крихітній кімнатці з таким же віконцем, у яке дивилася на вулицю, в акуратно зав’язаній хусточці, висушена невиліковною хворобою. Згадую про це – і в пам’яті зринають її рядки:

Хочу сміху, хочу світла,

Щоб залити душу вкрай…

(…)

Про що я передумав за ті кілька хвилин, упродовж яких знаходився в оселі української поетеси, вже й не пам’ятаю, як і те, які з своїх перших віршів почав читати враз здавленим і стишеним голосом – адже писав для себе, а в школі тільки й знали про мене, що “вдарився” в поезію…

Вже не пам’ятаю, які зі своїх перших віршів читав, однак хвилювався страшенно, спостерігаючи за її нерухомим обличчям, синіми, мов у дитини, очима, від яких йшло тепло. І здавалося тоді мені, що десь яснішало нерухоме обличчя поетеси, якщо подобався їй якийсь поетичний рядок, епітет чи там метафора».

До неї ходили читати свої вірші Леонід Народовий, Валерій Гончаренко, Галина Шпудейко. І, мабуть, теж орієнтувалися по очах: оце добре, а це погано.

Я зараз тримаю в руках маленьку книжечку «Вибране», яку готувала сама поетеса, але вона побачила світ вже після її смерті… Журливій вона далася дуже нелегко. Редактори раз за разом бракували збірку. «Одним розчерком пера було зіпсовано всю працю, - скаржилася вона Бажану. – Я маю 35 років літературного стажу (у сестер, мабуть у обох були проблеми з числами. – О.С.). Поезія становила зміст мого життя. І такої кривди я ніколи в житті не зазнавала»…

Припущу, що книга вийшла-таки після того, як до неї додався розділ «Останні акорди» (1966-1971 р. р.): вірші «Нескорений В’єтнам», «Слава КПРС!», «Йдемо за ним» (про товариша Леніна), «З Леніним» і т. п. І деякі з цих віршів настільки жахливі, що хочеться вірити, що то не Олена Журлива, а Катерина Вишницька понавигадувала їх з відчаю, щоб «просунути» збірку…

Запах чабрець осіннім пахом,

омитий вранішнім дощем,

і промінь сонячний над дахом

упав пощербленим ножем.

Яка краса! Краса вмирання,

щоб навесні в бруньках ожить,

коли цвістиме вишня рання

і знов струмок загомонить…