Пам’яті Анатолія Кохана

Непересічне й харизматичне місто Олександрія дало світові чимало цікавих неординарних людей. Але й серед усього загалу можна виокремити Анатолія Кохана. Класний педіатр, письменник, поет, журналіст, краєзнавець, викладач і просто чудова людина. Майже десять років його немає з нами, але ми пам’ятаємо Анатолія Ілліча. 14 лютого йому б виповнилося 85 років. Разом з вдовою Кохана Розою Соломонівною ми згадували добру людину.

– Ми прожили разом 53 роки. У нас мало бути смарагдове весілля у 55 років шлюбу, але… Познайомились ми в Харкові, де і я, і Толя навчалися в медичному інституті. І не просто десь у коридорі, а на турнірі з шахів, ми обидва грали. І… Ми їхали з парку імені Горького до центру й на кожній зупинці виходили, аби наговоритись. Після першого курсу Толя поїхав до Олександрії на канікули й, мабуть, тоді полюбив це місто.

Анатолій був такий сором’язливий… Він навіть букет квітів колись мені приніс у рукаві, ховав, щоб ніхто нічого не подумав. А я йому за цей перший букет зварила какао, як зараз пам’ятаю.

Коли Анатолію надали звання Почесного громадянина Олександрії, він сказав, що вважає це нескромним, адже в місті є багато людей, які більше заслужили таке звання. І, звісно, він не клопотав, аби йому це звання присвоїли…

Ми прожили разом довге щасливе життя. Діти, онуки, правнуки. Правнучка живе в Одесі, правнук у Дніпрі. «Вождь червоношкірих» О’Генрі читали? Так це про нашого правнука. Нещодавно, для прикладу, він, граючись, розбив плазмовий телевізор. На жаль, Толя правнуків не дочекався.

Внуки успішні в нас. Один став капітаном далекого плавання в 36 років, що взагалі майже нереально в цій професії. До того жив і працював в Ізраїлі, Японії, Норвегії, Кореї – проходив практику. В Ізраїлі отримав найпрестижнішу президентську стипендію! Зараз вивчає вже бог знає яку за ліком мову, тепер це хорватська.

По закінченні інституту ми жили й працювали в Близнюках, це райцентр Харківської області, попали туди по розподілу. 5 років ми там прожили. Мені пропонували роботу в туберкульозній службі при Харківському тракторному заводі, зараз це протитуберкульозний диспансер, але я мала бути поруч з чоловіком. Вже тоді моя мама жила з нами, я її перевезла до нас.

Але ви уявляєте, як це 4 людини жили в одній кімнаті в гуртожитку? І тому, коли нам запропонували переїхати до Олександрії, де нам дадуть окрему квартиру, ми одразу погодились.

І я жодного разу не пожалкувала, що ми перебралися в Олександрію. Нам подобалось місто. Анатолій раніше в ньому бував, він хоч і народився у Житомирській області, та виріс у нашій Новгородці, відстань між цими райцентрами не така вже й велика.

Колись Анатолію запропонували переїхати до Тернополя, очолити кафедру педіатрії місцевого медичного тоді інституту, зараз університету. Але він відмовився. На той час він вже захистив дисертацію по історії педіатрії, був відомий в Україні фахівець. А кандидатську дисертацію він захистив по історії земської медицини в наших краях.

Колись він написав:

«На світі є Олександрій багато,

Але найкраща на землі – моя,

Де сивий Інгулець

         і материнська хата,

Де я в дитинстві слухав солов’я».

Мало хто знає, але у побуті з ним було важко. Анатолій цвяха не міг забити, нічого по дому з хазяйських робіт не робив. Це було не його. Так, жити з ним було важко, але так цікаво!

Ми цілий день були на роботі, я не помітила, як діти виросли. За 15 хвилин до сьомої я виходила з дому на роботу. Були постійні нічні чергування… Дякувати мамі, яка звільнила нас від хатніх справ і більшою мірою виховання дітей.

А ще Анатолій щиро вірив… у комуністичну ідею! І це не пов’язано з тим, що він був партійний, мав квиток, він реально був прихильником комунізму й сподівався, що колись цей суспільний лад прийде. З його статей чи книжок це не помітно, але так було. Бо він жив з ідеалами відсутності класового поділу, «Кожен – за здібностями, кожному – за потребами!»

Він помер у ніч з понеділка на вівторок, я пам’ятаю… Мені так його не вистачає. Але пам’ять живе. Я зараз залишилась в Олександрії одна. Та досі багато з тих, хто його знав, з ним товаришував, допомагають. Толю дуже поважали і поважають.

Анатолій Кохан писав статті для десятків видань, «Україна-Центр» серед них. А одна з перших його робіт вийшла друком у Польщі, у газеті Nasze słowo. Вона була присвячена пам’яті Сергія Подолинського, українця польського походження, який працював медиком на території нинішніх Черкаської та Кіровоградської областей.

Анатолій Кохан написав чимало книжок, путівник по Олександрії, книжку «Стара Олександрія в листівках і фотографіях», дослідження «Євреї Олександрії», «Театральна Олександрія», «Штрихи до портрету Василя Сухомлинського». Потім про нього самого напишуть книгу «Анатолій Кохан. Лікар. Краєзнавець. Журналіст». У 2010-му році йому надали звання Почесного громадянина Олександрії.

На честь Кохана названа вулиця в Олександрії, заснована місцева журналістська премія його імені.

Хоча сам Анатолій Ілліч завжди казав, що він у першу чергу дитячий лікар, а краєзнавство, журналістика, книжки – це просто захоплення.

Хоча прочитайте, з якою любов’ю він писав про вулиці рідного міста: «Коли б вулиця могла говорити, вона б розповіла про своє минуле, про людей, що жили на ній, ходили на роботу, до школи, про події, що відбувалися в різні часи, про іноземних ворогів, що топтали нашу землю, про героїв, що її визволяли… Вулиця мовчить. Та придивіться уважним, небайдужим, допитливим поглядом до старих будівель, покрівель, ганків, дверей, вікон, металевих навісів над вхідними дверима. Вони можуть розповісти багато про минуле, давнє. Забуте…

Сучасна вул. Шевченка була до революції Центральною, а вул. Пролетарська – Миколаївською. Вулиця 6-го Грудня до революції мала назву Казначейської. Пройдіться повільно цією вулицею, уважно придивіться до будинків. Починаючи від колишнього театру, на ній збереглося ще кілька дореволюційних будинків, і, незважаючи на добудову та ремонти, їх можна впізнати. А центральна вулиця сучасної Олександрії до революції мала назву Соборної, у радянські часи спочатку була Жовтневою, а згодом отримала ім’я Леніна, що збереглося й по цей день. Вулиця Калініна мала назву Ганнібалівська. На ній жив актор Г.П.Юра та автор книги “Записки суфлера” Левко Білоцерківський. Вулиця Свердлова мала назву Бульварна, бо вела вона до бульвару, що був улюбленим місцем відпочинку олександрійців і знаходився там, де зараз сквер між будинком театру і вулицею Шевченка. Якраз на розі вулиць Бульварної і Центральної з 1904 року проживала родина Чижевських, та відомий вчений Д.І.Чижевський у цьому будинку не народився, як свідчить меморіальна дошка, бо на час переїзду йому виповнилося 10 років. А неподалік зберігся двоповерховий будинок колишньої земської управи. Будинок земської управи та більшість шкіл міста споруджено за проєктами олександрійського інженера-архітектора Е.Крауза. Він був талановитим архітектором, переможцем багатьох губернських конкурсів. За його проєктами на початку ХІХ сторіччя в Херсоні та багатьох містах губернії споруджено багато шкіл та інших приміщень громадського призначення. Вони витримали випробування часом і збереглися до наших днів. Вулиця Першотравнева мала назву Поштової. Прикрасою вулиці був казковий будинок голови земської управи С.Г.Піщевича. У нього неповторні, оригінальні вікна, стилізовані під масті карт, а дах прикрашав ажурний шпиль. За народними переказами, кошти на цей будинок С.Г.Піщевич виграв у карти. На щастя, будинок зберігся до наших часів. Зберігся на Першотравневій будинок №23 з невеличкою баштою колишнього власника гастрономічного магазину Штромберга. Впродовж багатьох років тут був онкологічний диспансер. А на тому місці, де зараз сквер на розі пр.Леніна та Першотравневої, був двоповерховий готель “Брістоль”…»

Анатолія Кохана люблять і поважають, незважаючи на роки. У 2019 році в Центральній міській бібліотеці другого за величиною міста області провели так зване «Краєзнавче ревю “Гордість Олександрії – Анатолій Кохан”». Мало про кого після відходу у вічність у наших містах і селах проводять такі заходи.