Залізниця, вокзал, міліція…

Кропивничанин Василь Плетень – давній шанувальник «України-Центр». Тому зрадів, коли ми зателефонували йому, і запевнив, що розкаже все як на духу, про що питатимемо. Василеві Михайловичу й справді є що розповісти – про злодіїв, які промишляли на залізничному вокзалі, про вагонних провідників, які возили в Сибір кіровоградське вино, про «Біле братство», яке лякало пасажирів кінцем світу і, звісно ж, про глухонімих, які торгували в потягах порнографією. Спасибі спільним знайомим, які порадили звернутися до Плетеня, колишнього працівника лінійної міліції – вже неіснуючого підрозділу в органах внутрішніх справ України.

На прохання коротко сформулювати суть діяльності лінійної міліції він відповідає цитатою з якоїсь інструкції кількадесятирічної давнини:

– «Обслуживание железной дороги и строений на ней».

Далі розповідає, що в кіровоградський лінійний відділ міліції влаштувався в грудні 1974 року, молодий та бравий, у недалекому минулому – солдат-десантник.

– В Кіровограді саме організували «ЛОВД» – «линейный отдел внутренних дел». Розташовувався він на залізничному вокзалі. До того був лінійний пункт міліції – з чотирьох міліціонерів, які чергували на вокзалі по одному, а пістолети носили додому, на ніч клали під подушку. У відділі міліції нас було дев’ятнадцятеро, плюс секретарка-машиністка. Зі зброї – дев’ятнадцять ПМ, два АКМС, ПСМ – маленький пістолет, ніби дитячий, для начальника, та ракетниця, та два ящики з патронами. Все це зберігалося в сейфі. Наша ділянка – від Новаківки, це перед Новоукраїнкою, і аж до Чорноліської.

Робота була багатогранна.  Наприклад, телефонують нам уночі : «Труп на Шостаківці. Людину поїзд переїхав». Беру на пошті мішки, іду до чергової по станції,  прошу зупинити перший електровоз у напрямку Шостаківки. Недалеко від вокзалу жив капітан Прокопенко Микола Гордійович, старший інспектор карного розшуку. Стукаю до нього: «Підіймайся, труп у Шостаківці». Сідаємо в електровоз, шуруємо до Шостаківки. Темно. Світимо ліхтариком. Треба свідків опитати, задокументувати все. А моє завдання – ще й зібрати частини тіла. Потім веземо ті мішки в морг. Якщо хто помирав у поїзді, ми, міліціонери, теж виносили трупи.

На запитання, чи важко було призвичаїтися до такої роботи, Плетень запевняє, що «привик сходу». А один водій, каже, дуже боявся мертвих і в морг заходити не наважувався.

Василь Михайлович пам’ятає всі трагедії, які сталися в часи його служби на довіреній ділянці.  В тому числі випадок, коли з мосту біля аеропорту кинулася дівчина і впала на електричку.

– Потім приходили родичі загиблої, казали, що зникли сережки. У морзі хтось із працівників зняв з мертвої…

Та головним завданням лінійної міліції було ловити злочинців. Залізничний вокзал приваблював злодіїв.

– З травня по серпень – період відпусток – здоровенні черги до кас стояли. В підвалі – автовокзал, там теж людей набивалося. Мабуть, до 1985 року там автовокзал був, поки біля аеропорту не відкрили новий. Людина поставить додолу речі й жде поїзда чи автобуса. Підбігає злодій, хапає валізу чи сумку і – бігти. З бувалих злочинців пам’ятаю Алісова і Мельника, вони усіх з нашого відділу знали. Щоб їх взяти, ми із Знам’янки колег залучали. Особисто я затримав Романова, теж рецидивіста. Офіцери казали: «Вася, ти заохочення заробив». Так і не дочекався…

Згадався Плетеню й такий випадок: якось у військового офіцера, який в плацкартному вагоні їхав в Одесу, поцупили пістолет. Він перед сном добре повечеряв, чарку перехилив, от і не помітив, як витягли з кобури зброю. Уранці в лінійну міліцію в Кіровограді кинувся: «Знайдіть!» Міліціонери попросили допомоги в особливому відділі військової частини, де служив офіцер. «Особісти» й з’ясували, що провідник вагону, де сталася крадіжка, – раніше судимий, «на хімії» в Черкасах відбував покарання, тож цілком може бути причетним. Невдовзі його затримали в Одесі, з пістолетом.

Серед провідників були й добросовісні, й не дуже.

– Бувало, люди нас просили зняти провідника, який напився. І ми знімали. Брали понятих, складали акти.

Василь Плетень зауважив, що деякі провідники ще й займалися спекуляцією – возили в Сибір вино кіровоградського виробництва. Тут воно коштувало карбованець дві копійки, там продавалося дорожче. «Башмачники», які на станції сортували вагони, вимагали у провідників, щоб ті ділилися винцем. Провідники давали по пляшці, бо «башмачники» могли пустити вагон на такій швидкості, що пляшки побилися б. Від провідників Плетень й довідався, що в Сибіру у благополучні вісімдесяті роки діяла карткова система: ковбаса, горілка, цукор продавалися за талонами.

– Якось нам дали вказівку затримати  глухонімого, який в електричках продавав порнографічні картинки. Іде вагонами, кладе товар на столики. Потім повертається, бере гроші в тих, кому сподобалося. Я його й спіймав. Зачинив у купе провідника, в Кіровограді віддав нашим. Пройшов якийсь час, до мене приходить глухонімий хлопець, на мигах показує, що я його батька на три роки в тюрму запроторив. А як я міг по-іншому? Закон такий. А пам’ятаєте «Біле братство»? Вони в електричках розвішували свою агітацію, попереджували про близький кінець світу. Була вказівка їх ловити. Та вони проворні були.

Довелося Василеві Плетеню виконувати й явно ідіотські розпорядження. Наприклад, перевірити вміст мішків людей, які їздили в Польщу (був такий бізнес наприкінці вісімдесятих – на початку дев’яностих: продати в Польщі, наприклад, радянську електродриль і купити там кілька джинсів).

– Начальнику стало цікаво: що вони пруть? Я й попросив одну пасажирку показати, що в мішку. Вона потім скаргу прокурору написала. Приходив слідчий, брав у мене пояснення. Казав: «Вы ж не имели права!» А хіба я міг не послухатися начальника? А йому якраз і нічого.

За словами Василя Плетеня, не всі й витримували таку роботу.

– Був у нас Федя Каблука, інспектор розшуку. Начальство стало до нього чіплятися: показники погані. Нерви йому витріпали. Він взяв й послав начальство на три букви і посвідчення на стіл поклав прямо на нараді в Знам’янці. Потім переїхав у Херсонську область. Там, бідний, і помер. Федя дев’ятнадцять років в міліції одбухкав. Завжди казав, що підеш з міліції, а люди навздогін пальцями показуватимуть: вигнали.

1986 року, невдовзі після аварії на ЧАЕС, Василь Плетень був у місячному відрядженні – лінійна міліція супроводжувала дітей з Київщини до оздоровчих таборів. На кожній залізничній станції попросив чергового, щоб поставив йому в блокноті станційний штамп на пам’ять.

Василь Михайлович демонструє той записник з фіолетовими відтисками: «Шепетовка I Ю-Зап.», «Петр Кривонос – 34000», «Бахчисарай Придн. ж. д.», «Керчь порт.», «ст. Геническ», «Евпатория». Там же каліграфічним почерком переписано міністерську директиву, якою «всем начальникам линейных отделов внутренних дел» наказано «организовать безопасную перевозку детей».

– А ось почесна грамота, отримав 1982 року, – показує серпасто-молоткастий папір, підписаний начальником транспортної міліції МВС СРСР Чистяковим. – Бережу документи. Може, пригодяться. Може, згадає хто й лінійну міліцію незлим тихим словом.

На площі, прилеглій до кіровоградського залізничного вокзалу, розташовувалося декілька забігайлівок, і їхні клієнти не завжди знали міру в споживанні міцних напоїв, деякі хуліганили. За словами Плетеня, у лінійному відділі міліції тримати їх не було де, тому він з колегами телефонували у витверезник (він на вулиці Дзержинського розташовувався), просили забрати.

– З десятої ранку до дванадцятої ночі працював вокзальний ресторан. Вся Ковалівка, кишенькові злодії і тому подібне, туди злазилася. А готували там дуже смачно. Я брав комплексні обіди. Ні разу не отруївся. Офіціантки хороші були.  Одна постраждала – купила в циганів кільце. Казали, золоте, а то мідь відполірована.

Працівники лінійної міліції виконували службові обов’язки тільки на тверезу голову, стверджує Василь Плетень.

– У нас із цим строго було, бо повен сейф зброї. А незаряджена рушниця теж раз у рік стріляє. Якось поранився міліціонер з міськ­відділу. Він попросив «вохрівця», який на станції працював, показати наган 1895 року: «Яке ж воно?» Міліціонер вийняв патрони, а один залишився. Натиснув на спусковий гачок і поранив себе в ногу.

А ще було «чепе» зі зброєю на балашівському мосту. Там несли службу «вохрівці». Зброя в них допотопна: ППШ, трилінійки, нагани, кулемет Дегтярьова. Я саме був на зміні з майором Горшколєповим Анатолієм Яковичем, як виклик на міст: порушника поранено. Ми – туди, маневровим тепловозом добралися. Що ж виявилося? Якийсь п’яний ішов залізницею додому на Балашівку. На мосту спрацювала сигналізація. «Вохрівці» вискочили: «Стій!» Показали йому іншу дорогу, через місточок понтонний. «Вохрівці» пішли собі спати, крім однієї жінки з ППШ. А п’яний – знову на міст, на ту жінку біжить. Вона йому одиночним і вистрілила прямо в груди. Ми її одразу – в медпункт: чи не п’яна? Виявилося, твереза. Вона через два дні розрахувалася. Не знаю, чи вижив чоловік, якого поранила…

Про те, як у вересні 1974-го зійшов з колії поїзд Одеса – Новосибірськ, Плетень (який поступив на службу в грудні) дізнався від співробітників.

– Зійшов з рейок, бо машиніст перевищив швидкість. Мабуть, не вкладався в графік і поспішав. Новосибірський поїзд і при мені часто запізнювався – і на 12 годин, і на більше. Люди до нас приходили і пред’являли претензії: «Ви ж – власть!» А до чого тут міліція? І на балашівському переїзді трагедія сталася до мене. Поїзд врізався в ПАЗик, люди загинули. А найбільша катастрофа трапилася восени 1986-го на ділянці Користівка – Олександрія. Лоб у лоб зіткнулися пасажирські поїзди. Бо машиніст заснув, а помічник проморгав сигнал семафора. Сорок чотири трупи. А калік стільки… На станції Цвіткове теж у вісімдесяті трагедія сталася. Пасажирський поїзд на пероні стояв, а в нього вантажний поїзд на повному ходу врубається. Жертви були. Якось у Канатовому винищувач упав. Пілот катапультувався, а літак – в залізничний насип, порушив контактну мережу, від якої електровози живляться. Поїхали туди наші, а там – військові «особісти»: «Ребята, едьте назад, сами разберемся». – «Так треба ж задокументувати, що трапилося». – «Военная тайна. Напишите, что изделие М-20 упало». Наші й написали ту нісетницю.

Серед підлітків тоді не було моди фотографуватися на дахах електричок. Хоча якось Плетеню з товаришами трапився відчайдух – хотів їхати на даху, бо не було грошей на квиток.

– Він п’яненький був. Присів там і сидить. А над головою – двадцять сім тисяч вольт. Ми як побачили, до чергового: «Відключи!» Зняли його. А один провідник, молодий, заліз на дах, чистив димар буржуйки. Зачепив контакт. Гахнуло на всю станцію. Згорів хлопець.

Василь Михайлович показує фотографії.

– Ось я молодий. А ось 1982 року Прокопенка проводжаємо на пенсію, він починав службу після війни, посада називалася «вахтер МГБ». Ось на фотографії Кульмяєв. Старжинський, Киселевський, Каблука, Вітя Приймак, Вітя Чалий, Олефіренко, Штаненко… Служба сниться до цих пір. Двадцять п’ять років одбухкав.