«Побачила наш прапор, наш танк – і така радість взяла!»

Сховатися в тихому селі під Києвом вирішили Пивовари, коли залишатися в столиці стало небезпечно. Не думали, що сюди увійдуть на танках росіяни…

Минулого тижня подружжя побувало в Кропивницькому. Поки Анатолій Пивовар – наш земляк, відомий історик, заслужений економіст України – спілкувався з місцевими краєзнавцями в бібліотеці імені Чижевського, його дружина розповіла кореспондентові «УЦ» про пережите в окупованому Мокреці, про важкий шлях додому.

За словами Катерини Олександрівни, вони не сприйняли перші обстріли Києва як катастрофу:

– Ми були впевнені, що за два-три дні наші розіб’ють росіян, і нам не треба кудись втікати. А вибухи все гучніші. Значить, ближчі. Телефонують родичі з Черкащини: «Збирайтеся». «Дівчата, не переживайте, ми на дачі переховаємося», – кажу. Дача наша – в тихому селі. Думалося: хто туди сунеться? Знала б я… Але люди, які відповідальніше ставляться до свого життя, уже кинулися на захід. На міських дорогах – затори. Машини стояли без руху по кілька годин. Потім у нас на Оболоні почало бахкати. За два кілометри від нас, на Мінському масиві, – страшні вибухи. Кажу чоловікові: «Дідусю, збираємося». Взяли гроші, документи, кицьку, дістали м’ясо з холодильника, відімкнули електроенергію й поїхали. Машиною кермую я. А на міських дорогах вже й автомобілі рідко проїжджали – небачена розкіш для Києва. Зате на заправках – кілометрові черги. Приїхали ми в наш Мокрець без проблем. Це село в Броварському районі, до Чернігова – 90 кілометрів. Росіяни вже знищували Чернігів, а мені думалося, що в нашому селі їм робити нічого. У нас там гарний будинок: два поверхи, гараж. Побудували, щоб було куди дітям приїжджати. Взимку ми дачею не користуємося, тож восени відключили воду, опалення. І от приїхали. Ще зима, холодно і надворі, і в будинку.

Нас помітив Женя, який працював на будівництві нашого будинку. Здивувався: «Як це ви сюди добралися? Орки ж дійшли до Броварів за сумським напрямком». «Ми їхали іншими дорогами», – кажу. Дізнавшись, що нам треба відновити водопостачання, Женя зателефонував Володі, який теж працював у нас. Володя, як мовиться, кинув печене й варене та прийшов виручати нас. Він такий – людяний, відповідальний, порядний. І розумний. Не просто будівельник – інженер. Надзвичайна людина.

З годину Володя й Женя прокуйовдилися, та все зробили як слід. Володя проінструктував нас, як треба поводитися, коли в село загляне війна. Він дуже шкодував, що не дають зброю звичайним людям, які готові захищати своє село. Тоді я бачила Володимира Мойсу востаннє.

Тиждень ми прожили в селі спокійно. Грілися електрикою. Зателефонувала сестра з Черкащини: «Ваш Мокрець евакуюють. Їдьте до мене». А я: «Та ну, не вірю». Сидимо далі. Раптом не стало електрики, а без неї – ніяк. Бо в нас електроконвектор, електроплита. Кажу: «Дідусю, тут не висидимо». А в Бервиці вже були орки. Це за шість кілометрів від нас. Очевидно, вони пошкодили лінію електропередач. Куди ж нам їхати? Вирішили: назад, в Київ. Уже знали, що наші в Києві скотів перебили, що там більш-менш тихо…

Згодом Пивовари почули від сусідки: підірвано міст, через який хотіли повертатися додому. Катерина Олександрівна пішла туди, побачила прірву. Вирішила пошукати цілого мосту. Завантажила авто найнеобхіднішим, взяла кицьку й з чоловіком та сусідкою поїхали шукати переправи.

– Намотали кілометрів з тридцять, усі мости виявилися зруйнованими. В одному місці нас зупинили люди: «Куди їдете? Міст розбитий, танки розбиті валяються». Ми опинилися як на острові. Залишалася надія на електричку. Недалеко від зупинки я висадила всіх пасажирів, крім кицьки. «Далі – самі», – сказала й поїхала на дачу. Бо машину в електричку не засунеш, треба поставити в гаражі. Прибула я на дачу. Надворі – мінус десять, у будинку – плюс п’ять. Закутуюся, кицьку закутую. Часу вистачає, тож вишиваю. А через два дні в село входять орки на танках і БТРах. Гул великий від них. Поставили БТРи біля школи, за 400 метрів від нас, а танки – по дворах. Не знаю, чи розселялися у людей. Я не дуже з ким спілкувалася, бо всі поховалися по хатах.

До мене орки явилися на другий чи третій день. Я й сама хотіла з ними поговорити, бо ще не знала, що це за істоти. А вони самі приїхали, на БТРі. Позлазили чоловік із шість і – в двір. Я до них: «Мальчики, вы что творите? Мы вам что сделали?» А один з них – пацан, дев’ятнадцять років від сили: «А мы вам что?» Я аж одхитнулася: «А вы кто?» А він з таким пафосом: «Мы русские!»

Розмова була ні про що. Один сказав: «У каждого своя правда». «Да нет, сынок, правда одна», – відповіла йому. Ще напала на них за те, що Харків бомблять, що Бучу знищили, я про це вже знала. А вони лупають очима: «Бабушка, идите домой». – «Сынок, я дома». Оглянули мій двір і не стали заганяти танка. Мабуть тому, що через поле – посадка, з якої зручно знищувати техніку.

Поки стояли орки в селі, пограбували магазини й знищили їх. Церкву, яка минулої війни вистояла, – теж. Щодня гатили зі своїх гармат. Будинок ворушився. Страшно. А ще й холоднеча вдома, бо нема електрики. Телефон вмикала, коли вкрай треба подзвонити, – економила заряд. Облаштовувала надворі пічку, бо треба ж харчуватися, жити. А місцеві люди підтримували одне одного як могли.

Згодом сусіди сказали: загинув Володя Мойса. Орки поставили в його дворі танк, оселилися в його будинку. А коли не дав телефон і відповів не так, як їм сподобалося б, – розстріляли. Чотири доби труп пролежав на городі, не давали поховати. Я як дізналася про це, забралася на другий поверх – його Володя доводив до розуму, усе чудово зробив – і плакала. Потім наші домовилися з орками, що поховають Володю. Загорнули в килимок, віднесли на кладовище, так і похоронили. Я увімкнула на хвилинку телефон, подзвонила знайомим, розказую про Володю, а вони: «Чому дивуєшся, он біля залізниці три чи чотири трупи валяється. Ішли люди до електрички, а їх – як зайців. Ми для них – не люди».

Згодом, за словами Катерини Олександрівни, росіяни зробили переправу й поїхали в бік Бобрика. Вона відважилася їхати тим же шляхом. Взяла кицьку. Побачивши військових, зупинялася. Ті націлювали на неї автомати. Зрозумівши, що це – вороги, просила: «Не надо меня убивать, еду к мужу больному».

Того разу Катерина Пивовар так і не прорвалася до Києва. Але вдячна Богові, що не вбили. Повернулася в Мокрець, там чоловіки саме відновлювали електропостачання, бо орки всі стовпи поваляли. А через день – знову в дорогу. Їхала іншим шляхом.

– Перед Калитою побачила наш прапор, наш танк – і така радість взяла! Вискочила з машини. Мабуть, світилася як сонце, бо й хлопці заусміхалися. Кажу їм, що орки там-то й там-то. «Та знаємо», – відповідають.

У Києві вже відкрили були Північний міст, на одному його боці ще залишалися «їжаки» і мішки з піском. А чоловік добрався нормально електричкою. У столиці – більш-менш спокійно. Правда, часті повітряні тривоги. Ми ні разу не бігали в сховище. Але хто знає, куди та ракета влучить. Недавно сидимо вдома, раптом – бабах. Заглядаємо у вікно, а за пів кілометра щось горить…