Для багатьох поціновувачів театрального мистецтва вона – безумовна прима театру ім. Кропивницького. Більше двадцяти головних ролей – і кожна ставала подією в житті міста. На жаль, останнім часом скандали нищать стіни театру корифеїв, та й головна новина цього інтерв’ю не додасть настрою місцевим глядачам – примадонна Інна Дорошенко йде з театру! Наша відверта розмова відбулася буквально напередодні її від’їзду.
– Примадонна, прима – це відома актриса, яка грає головні ролі в театрі, чи щось більше?
– Ну, по-перше, я себе до прими чи примадонни не відношу, бо я гадаю так, що прима – це визнання глядача. І це зазвичай вище, ніж звання заслужений артист, народний артист.
– Розкажіть про свої ролі – головні й не дуже, вдалі й не дуже, найдорожчі та які хочеться забути?
– Уявіть, що у вас є п’ятеро – семеро дітей.
– Не уявляю…
– А ви включіть свою фантазію і уявіть. Так от, ми ж любимо своїх дітей однаково. І свої ролі я люблю абсолютно однаково. Просто є ролі, які важче даються. Я пам’ятаю, так було з Дуеньєй («Севільські заручини»). Я кажу: «Євген Васильович (Курман, головний режисер – Прим. ред.), мені здається, це провал буде…» А він мені: «Та почекай, все буде добре». І він мене таки запевнив. Я кажу: «Я просто… мені здається, я граю знов Проню…» І він так мені: «Інно, ховай Проню, ховай Проню!». Дуенья важко давалась, але потім вона дуже легко гралась. Це, мабуть, та роль, яку я не забуду ніколи.
Таких ролей, які б я хотіла забути, в мене немає, просто є менш цікаві, скажемо так. Серед казок є моя улюблена роль, це Мачуха з «Попелюшки». Це мрія дитинства, завжди хотіла її зіграти, у цю роль я просто пірнаю, пірнаю у щастя, і якби б там під водою знаходилась довго, не задихнулась би. Звісно, є ролі, які з юності я пам’ятаю, це Розаліна в «Чума обом родинам вашим», це, мабуть, най-най-най. І взагалі ми, актори, чомусь такі дивні люди, ми любимо займатись самокатуванням, і драми ми любимо більше. Чому так? Мабуть, тому, що в драмі ти вивертаєш свою душу. І так, нам, акторам, це подобається робити. І тому Мати у виставі «Ціна життя» дуже для мене важлива роль, і вона мені цінна, як і роль Іродіади із «Ночі семи покривал», бо вони драматичні.
– Коли розмовляєш з провідною актрисою, не можна обійтися без таких запитань. Як склалося особисте життя примадонни?
– Відповідаю, не задумуючись: моїм особистим життям завжди був театр. За нього я пішла заміж, з ним я жила і з ним проводила весь час. Це й було моє особисте життя. На жаль, навіть діти, вони дуже для мене важливі, але так виходило, що я менше їм приділяла часу, ніж театру. На жаль, театр мені так не приділяв увагу, як я йому (сміється).
– Зрозумів. Давайте не будемо тягнути інтригу, наша зустріч пов’язана з вашим дуже несподіваним прощанням з рідним театром та від’їздом з України. Розкажіть, будь ласка, про це самі.
– Я йду з театру, і щоб не велись плітки, що це все виключно через якісь політичні справи – це рішення було прийняте ще до відпустки. Звісно всі ці конфлікти, які відбувалися навколо театру і всередині нього, прискорили моє рішення. Але отут якраз йде мова про особисте життя, яке, на жаль, буде відбуватись не в нашій країні. Так, я жінка і маю право на особисте життя. Я хочу дати собі шанс, і я його собі даю. Як вийде, не знаю, не задумуюсь наперед. Не вийде – повернусь. Складеться так, що буду щасливою… буду щасливою, я обіцяю.
– Дай Бог. А чи зможете ви прожити без своєї улюбленої професії, без своїх глядачів? І хто підхопить ваші ролі в театрі Кропивницького?
– Почнемо з ролей. Вони всі розподілені вже. Деякі вже в процесі репетиції. Усі актриси щасливі, отримали ролі. Я їх благословляю. Кожній я дам якусь деталь свого костюму. Це я просто собі так вирішила зробити і це зроблю, щоб часточка мого благословення була з кожною актрисою, і я за кожну радію.
По-друге, чи зможу без театру? Хто сказав, що я буду без нього? Щось придумаю. Я дуже енергійна людина. Я придумаю, не буде це тамтешній театр, звісно, бо я не знаю мови, значить, буде якась студія для українських дітей, значить, будуть якісь онлайн-уроки, а далі час покаже, тобто я не збираюсь там впасти в депресію. Як я без театру?! Я буду з театром так чи інакше. От кого мені не буде вистачати…Так, мені буде дуже важко без глядача, бо такого глядача, як тут…
Я – щаслива актриса, бо справді глядач мене балував своєю любов’ю, увагою, у мене жодної вистави, я клянуся, жодної не пройшло так, щоб я не прийшла додому й мені в месенджер не прийшло якесь повідомлення від фейсбучного друга або знайомого, і це чудово, коли тобі пишуть слова вдячності, що «ця вистава мене підкорила», чи «я про щось важливе задумався». Після «Свідоцтва про шлюб» мені одна жінка написала, що «ми з чоловіком були на виставі, збиралися розлучатись, а після вистави прийшли і вперше поговорили. Мабуть, таки будемо разом». Я розридалася після цього.
– Не можу не спитати: хто буде Дуенью грати?
– От якраз вона поки ще під питанням. Тут треба, щоб була актриса і досвідчена, і не боялася бути смішною і некрасивою. Можливо, щось придумається, але поки що вона заморожена.
– Тепер про наболіле. Про ваш рідний театр Кропивницького, починаючи з періоду Євгена Курмана й закінчуючи днем сьогоднішнім. Кажуть, що вік творчого колективу недовгий (7-10 років), це стосується і театру, і газети, і танцювального колективу. Потім неминуча криза, і потрібне радикальне оновлення – можливо, справа в цьому?
– Я не знаю. Як я спостерігаю за роки свого служіння в театрі, у нас є люди, які весь час полюбляють колотити колектив. Це правда. Я не хочу говорити погано про колектив. Все одно я його люблю, бо це колектив, з яким ми робили спільні продукти, вистави. Але є люди, яким не йметься весь час… Краще б творчістю займались. Але вони лізуть в політику, вони продаються, як, знаєте, як казав Свирид Петрович Голохвастов: «Пардон, как кріси». І відбувається те, що відбувається.
У мене були щасливі часи з режисером Дейнекіним. У мене були щасливі часи з Курманом. Була щаслива робота з Павлюком. У мене були щасливі часи з будь-яким режисером, хто б не прийшов. А є люди, яким некомфортно з будь-яким режисером. То, може, питання до актора, а не до того, хто стоїть за кермом театру? Мені хочеться сказати: «Люди, а от би ви на себе в дзеркало глянули й запитали: “Може, в мені якась причина?”».
Люди займаються не творчістю, а тим, що колотять оці конфлікти. А я насамперед актриса і хочу залишитись актрисою. Я не хочу лізти в політику, але мені боляче те, що відбувається. Більшість колективу все ж таки підтримують теперішнього директора (В’ячеслава Вандрашека. – Прим. ред.). З ним мені було комфортно, прогресивно, цікаво. Що буде далі? Я не хочу прогнозувати, але мені прикро. Мені прикро й боляче сьогодні, коли я прочитала повідомлення, що вже підписали розпорядження про звільнення В’ячеслава Павловича. Це боляче, бо я знаю, що страждає колектив. Я тільки хочу сказати: «Господи, допоможи, щоб колектив зберігся».
– І все ж ви дуже коректні… У вас не виникає бажання голосно грюкнути дверима й висловити все, що ви думаєте про ситуацію в театрі?
– Знову ж таки, мені інколи дуже хочеться висказатись, але я ж актриса, ви ж знаєте, ми живемо з оголеними нервами. Але для свого глядача я хочу залишитися все-таки Актрисою. Бо якщо вже людина відкрила рот і з нього сиплються якісь неприємні слова, як деякі в нас собі дозволяють, тоді втрачається магія театру. Все-таки я стримаюсь і грюкати дверима не буду, але я скажу, що в нас дуже корупційна влада. Ось це єдине, що я скажу наостанок. Шкода, що у воєнний час не можна таких керівників, як вам сказати, ну не покарати, а якесь правильне слово треба підібрати для цього…
– Переобрати, може?
– Ну хоча б так, хоча б переобрати, але це злочин. Це злочин – те, що робиться з театром, як на мене.
І чомусь у нас весь час так відбувається. Чи то з нами, чи то з лікарнями, чи ще десь. Бо якщо людина руйнує театр, а театр – для мене святе… Ім’ям нашого патрона назване місто. Це перлина нашого міста. У нас не так багато того, чим можна захоплюватись, пишатись. Театр – один з діамантів, які прославляють наше місто, і отак просто його нищити… А ті люди, які сиділи в конкурсній комісії, для мене просто померли. І в мене до них нуль поваги залишилось. Те, що я чула, що вони говорили про репертуар наш. Класика – це, виявляється, соромно, це не модно. Ці критики можуть собі таке дозволити. Але ви приїхали з Києва, і ви вважаєте, що ви такі божки, а ми тут ніхто. Панове, ви дуже помиляєтесь. Це дуже прикро.
– Давайте закінчимо наше інтерв’ю театрально.
– Так. Зараз зберусь, хвилинку… Чомусь на думку спали рядки моєї улюбленої Ліни Костенко:
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
Це моєму глядачу, моєму театру й місту. Дякую.
«Роботи вистачить кожному»