Щоденник біженця

Продовження.

Ми продовжуємо спілкування з сім’єю з Кропивницького, яка виїхала до Німеччини. Причина усім відома – війна. Ось іще одна сторінка щоденника, в якому безпосередні живі емоції та враження, що виникли в іншій країні.

Понеділок

Натрапив в Інтернеті на українську статтю за січень цього року про ціни в Німеччині. В супермаркеті низьких цін Lidl, який і ми відвідуємо, хліб в середньому 2,99 євро. Я якось здивувався, бо ми беремо хоч і найдешевший, але за 99 центів, а за 2,99 такого навіть і не пригадую. Пішов в Lidl, справді такого і не знайшов, два з хвостиком – максимум, а в середньому приблизно 1 євро 30 центів.

Спостерігав за дітьми. Маленькі діти різних народів з різних куточків світу спокійно грають і спілкуються разом, не знаючи бар’єрів. На відміну від їх батьків, що ледь здатні привітатися один з одним. Маленькі діти дуже швидко засвоюють німецьку мову. Це їхня мова інтернаціонального спілкування.

Пройдуть роки спілкування німецькою, і хтозна, чи всі вони будуть вважати себе арабами, в’єтнамцями, українцями? Чи збережуть хоч якусь пам’ять чи спогади про Батьківщину? Чи добре будуть розуміти мову батьківського спілкування?

Вівторок

Сусіди по кімнаті відправили маму в лікарню. Вони сюди і приїхали з Єревану лікуватись. Їхня дитина маму, видно, боялася, а татка ні – влаштувала в кімнаті безлад.

Ніяк не зберуся в душ. Там в кабінці холодно, люк у стелі, на кшталт як в автобусі. До того ж ще зіпсований, а я його ще в перший раз якось намагався закрити і поламав, здається, остаточно.

Стою перед душовими, курю. Тут відчиняються двері однієї з душових і звідти, наче щупака з перекинутого відра з водою, потужним потоком води виносить голого араба.

Ну, води там було мабуть вище ніж по коліно. Він потім забіг назад, і я подумав, що це він, мабуть, відкривав двері, щоб воду злити.

Середа

Біженці з Маріуполя запросили на безкоштовний суп у їдальню однієї з церков. Ми спізнилися. І хоча за розкладом цей благодійний обід мав відбуватись ще півгодини, але вони вже зачинилися. Але зустріли одну з цих біженок, доньку. Вона ще в Маріуполі почала навчатися на поліцейську, і я подумав, чи нема в цьому зв’язку з тим, що вони досить швидко отримали у цьому місті квартиру. У цьому місті, де, як кажуть, квартир нема взагалі і люди або їдуть в інше місто, або сидять роками в гуртожитку.

Дорогою наробив цілу купу фоток німців без шапок. Сніг іде, мороз, а вони без шапок.

Щоправда, деякі в капюшонах. Вони тут, здається, не дуже знають, що таке сніг і мороз. І треба було їх ще з парасольками пофоткати – вони у відповідь на сніг повідкривали парасольки.

Четвер

Сьогодні знову ходили у Тафель, набрали продуктів. Бачив там в черзі кацапів і білорусів, які голосно обговорювали політику: «От вони кажуть, що хочуть, щоб все було добре, а потім кажуть, щоб було добре, треба тих посадити, а тих розстріляти…»

Зранку був мороз, а коли повертались, десь об одинадцятій, все почало танути.

Знову, як і кілька днів тому, на пустирі за гуртожитком пасуться барани. Хотів зробити фото, що і тут два барана, і там два барана, але ті барани, що живі, сховались у кущі, і я дарма промочив шкарпетки, лазячи у тапках по снігу.

П’ятниця

Зранку заходили в гуртожиток дві німкені, білявки середнього віку, які, схоже, зловживають штучною засмагою. Шукали індіанку 73 років на ім’я Дейзі. У списку мешканців ніякої Дейзі не було, хаусмайстра теж не було, щоб спитати, пару жильців, що бігли на роботу, теж ніякої Дейзі не знали. Потім ці жінки спитали: «Так це тут той будинок, де біженці сплять?» Я кажу: «Так». Вони: «Чудово!» Вибігли на вулицю, сіли в жовту автівку з написом «Winkels» на червоному тлі і поїхали.

Сьогодні знову йшли крізь ринок на центральній площі. Тут майже такі ж, як у нас на Центральному, овочеві ряди, а також сирні, хлібні і м’ясні, з кількома видами кров’янки.