Земля наче відчувала лихо

12:11
1447
views

Кілька років тому, коли країна була в розпачі в зв’язку з АТО, ми звернулися до людей, про яких кажуть «сіль землі». Питали про те, де беруть сили жити, просили порад. Серед них була Ольга Голобородько, голова ПСП «Синюха», що в селі Синюха біля Новоархангельська.

Ті розмови були до повномасштабної війни. Але вже два роки повномасштабно воюємо, втрачаємо, гинемо. Особисті доводи і висновки вичерпалися – обговорили їх між собою на кухнях. Хочеться чути мудру людину. Ольга Пантелеймонівна мудра завжди, весела – під ситуацію, конструктивна і зважена, якою ми її знаємо.

– Два роки тому 24 лютого я рано прокинулася, замісила тісто на хліб. Отримала повідомлення від племінниці з Білорусі: «Тьотя Оля, у вас війна?» Потім пішли дзвінки від рідних та знайомих. Діти повідомили, що їдуть з Києва до нас. Інші родичі поїхали, також до нас. Було в хаті двоє, згодом стало п’ятнадцять.

Того ж ранку поїхали з чоловіком в господарство. Працівники якраз на току сушили кукурудзу. Перелякані, розгублені, питають, що робити. Я кажу: «Продовжуємо сушити кукурудзу». Я чомусь не злякалася, не було паніки, раптово мобілізувала свою волю, сили. Гостро відчула відповідальність за оточуючих.

Ми разом з колективом вирішили, що продовжуємо працювати. Наш завгар Василь Васильович сказав, що треба облаштовувати блокпост. Зробили. Організувалися мисливці, стали там чергувати, перевіряти машини, документи. Ну, так всюди тоді було.

Коли трошки оговталися, почали продуктами допомагати військовим. Зазначу, що представники влади нас не збирали, не закликали це робити. Ми самі організувалися. І самі поїхали до воєнкома (щойно нового призначили), сказали, що він не сам, що є команда, якщо щось треба – нехай звертається. Була потреба в борошні для Києва – ми дали пшеницю, машин три. Звісно, безкоштовно. І ніхто не думав, що це треба обліковувати, вимагати документи звідти, куди доставили. Возили продукти до Кропивницького, у волонтерський штаб, що був організований у технікумі сільгоспмашинобудування. Казали, що людей треба годувати. Яких – ніхто не питав, просто везли тоннами картоплю й інші продукти. Всі відгукувалися на перше прохання про допомогу.

Ми в «Синюсі» весь транспорт, який був у наших працівників, заправили пальним. Не знали, що буде завтра або через годину, тому на всяк випадок підготувалися таким чином. А ще всю техніку господарства хлопці розтягли по своїх дворах, щоб не було скупчення тракторів, машин та комбайнів. Боялися, щоб не вдарив ворог, бо приклади в Україні вже були.

Так, біда прийшла. Але я радію з того, що наші люди зосередилися, об’єдналися, допомагали одне одному, ділилися. В кого були корови, кози, молоко роздавали по селу, особливо переселенцям, родинам, де були діти.

Весна прийшла, треба в поля виїжджати. А весна була ранньою, в березні посіяли ярий ячмінь. Що робити? Народ йде на роботу, бо хотілося згуртуватися, роботою відволіктися від того, що відбувається. Тобто треба було народ чимось зайняти. Ми вирішили розбити сад. Була вільна ділянка, ми насадили, мабуть, з двісті яблунь. Я запропонувала назвати це «Сад Перемоги». Всі погодилися. Вже потім Україною пішла така акція. Вкрали нашу назву. Шуткую. Нехай таких садів буде більше. А коли дівчата висадили квіти, я сказала, що це буде «Клумба Миру». Дарую ідею!

Польові роботи. Раніше хлопці могли каверзувати: «Я не сяду на цю машину, бо її не знаю. Це не моя, не буду виїжджати». Я сказала: «Війна. Ми не дивимося, хто закріплений за тією чи іншою машиною. Все має бути справним, готовим вийти в поле. Головне – результат нашої роботи».

В сільському господарстві немає такого, що чекаєш, поки війна закінчиться. Землю треба обробляти. І мої хлопці працювали і працюють, як годинниковий механізм. Вважаю, що в якійсь мірі завдяки тому, що наша родина не залишила Синюху, Новоархангельськ, Україну. І ми з чоловіком, і наші діти, і онуки.

До речі, про онуків. Пропав в дітей апетит, нічого вдома не хочуть їсти. А наші дівчата в їдальні господарства завжди готують і годують працівників. Коли малечу туди звуть поїсти, радісно кричать: «Ура! Ми до баби Олі в ресторан їдемо!» І все наші горобці з апетитом там їдять.

Ну, це був ліричний відступ. Ми протягом двох років страшної війни сіяли все, що було заплановано, враховуючи сівозміну. Щоправда, в 23-му багато хто відмовився від кукурудзи, бо ціни занизькі. Але ми від своїх планів, від сівозміни не відступаємо. Пшениця, ячмінь, соя, гречка, просо, соняшник… Навіть випробували нову для нас культуру – червона сочевиця. Нормально зібрали. Тепер питання продати.

Ми завжди платили людям за паї і продовжуємо платити. З грошима в господарстві погано, кредити треба гасити, кілька контрактів, що зрозуміло, зірвалися. Але людей треба підтримувати. Кому треба натурою – даємо зерно. Працівникам платимо раз на два тижні. Не зійшли до «мінімалки», а продовжуємо платити за розцінками.

Знаєте, я працюю в ПСП «Синюха» більше двадцяти років. Мої колеги з усієї України мене підтримають: такого врожаю, таких цін на нього, як в 2021 році, ніколи не було. Врожай був на все. І ціна була капітальна. До прикладу: тоді за тонну соняшнику пропонували 23 тисячі гривень, зараз – 14. В нас тоді з’явилася можливість поліпшити матеріально-технічну базу, а не лише в землю вкладати кошти. Це був наш зірковий час, коли мало розквітнути сільське господарство. Земля наче відчувала лихо. І воно сталося.

Ми давно допомагаємо військовим. Але не фіксуємо свої дії. Вважали, що це зайве, бо від щирого серця. Мені радили виставляти в соцмережах кожну дію, навіть коли, умовно, олівець купив. Я до цього скептично ставилася. В нашому господарстві 1600 гектарів землі. На велику допомогу ми слабуваті. Але допомагаємо.

Ви побачили фото на фоні автомобіля для фронту. Це, мабуть, сьомий чи восьмий вже. Скидаємося фермерськими господарствами, самі щось робимо. Машини з-за кордону були дешевшими. Тепер купуємо в Україні значно дорожчі. Я, коли звертаються по допомогу, радше сама це зроблю, не вмію просити. Але колеги згуртовуються, ми придбаємо авто для фронту. Було таке, що приїздить хлопець з фронту, каже, що потрібна машина, і ми даємо йому гроші. Ми не перевіряємо, не вимагаємо підтверджень. А як ти підтвердиш? Ти ж воюєш.

Було таке, що їдемо на майданчик вибирати машину, а там стоїть така ж сама з пошкодженнями від уламків. Питання: звідки прибула ця машина? Це ми по другому колу її купуємо? Віддаємо, а потім купуємо її ж? Щось не розумію.

І ще така неприємна деталь. Ми допомагали і будемо допомагати. Тепер від нас вимагають документально довести, як і скільки ми допомагали. Це пов’язано з бронюванням працівників. З нашого підприємства п’ятеро хлопців в лавах ЗСУ – захищають нас. Головне, що живі-здорові. Маємо право на «бронь» від служби для п’ятдесяти відсотків працівників призовного віку. В нас переважно молоді працівники, без броні буде дуже важко або взагалі неможливо. Я також звертаюся до військових: ми маємо обробляти землю, збирати зернові, щоб було що їсти, поповнювати бюджет країни, що надважливо.

Виникає питання: чому ми маємо занапастити свою землю? Чому вона має зарости бур’янами? Можливо, ворог хоче цього досягти? Але не ми, не українці. Нас не має паралізувати страх. Ми не маємо бути бездієвими. Штучний голодомор наша країна вже вистраждала. Не треба повторювати. Нас хтось назвав бійцями аграрного фронту, такими ми і є. Ми думаємо про день наступний, про майбутнє України.

Зверну увагу на ще один момент. Коли в мас-медіа чуємо, хто з чиновників скільки вкрав під час війни, отут руки опускаються. Захисникам допомагає вся країна, весь світ. і при цьому махінації всередині країни, яка воює, захищається від окупанта! Не знаю, що сказати. Обурює.

Життя стало важчим. Всі підтвердять. Ті, хто продає, і ті, хто купують, здається, живуть в різних світах. І підприємствам, економіці теж важко. Аграріям в тому числі: засоби виробництва суттєво подорожчали. Якщо до війни селітра була 8 тисяч, карбамід до 10-ти, то тепер 30-40! Виникає багато питань, які нас, аграріїв, дивують. Можна це все врегулювати? Ми можемо і маємо відповідати за свої дії, вчинки? А чому не всі так відповідають?

Знаючи своїх колег-аграріїв, розумію, що кожен на своєму місці робить корисні справи для країни тихо. Не кричать про це, не виставляються. Вважаю, що це меценатство, волонтерство – стан душі кожного. Інше питання: хто як до цього ставиться, хто наскільки може допомогти. Буває, допомогти не може, але розуміє, підтримує. Це також важливо. Кожен з нас врешті-решт відповідатиме за свої дії і навіть думки.

Я завжди казала, що найстрашніша людина – байдужа. Байдужа до всього: до того, що відбувається навколо тебе, до чужого горя, навіть проблеми. Я знаю багато людей у багатьох куточках країни, які не байдужі. Кажуть, що все буде Україна!

Наостанок. Мій колега-фермер зі сходу, де бої за десять кілометрів, де проходив фронт, планує сіяти. Не чекав державного розмінування. Купив за немалі кошти обладнання для розмінування для ХТЗ, щоб людиною не ризикувати, і самі розмінували 600 гектарів землі. І засіяли. Чи це не наша аграрна перемога?!