«Якщо чесно, двадцять другого року було набагато легше»

Додому, у Кропивницький, Олексій Дєдков приїхав з фронту на кілька днів. Доброзичливий, гарний, з модною бородою, яка робить його, 22-річного, не набагато старшим. Не знаючи Олексія, і не здогадаєшся, що він – досвідчений воїн, брав участь у тяжких боях, двічі зазнав контузії.

Діставши номер Олексія, автор цих рядків зателефонував йому й запропонував зустрітися. Через пів години ми вже спілкувалися віч-на-віч. Виявляється, Олексій народився у Кропивницькому, дитинство і юність пройшли на вулиці Бєляєва (з минулого року – Віктора Френчка), закінчив  13-ту школу, в 9-му професійному училищі вивчився на радіомеханіка. І тепер підтримує стосунки з однолітками зі свого мікрорайону.

– Усі друзі дитинства пішли воювати. Деякі повернулися, списані через поранення. А Ілля Циганенко, старший брат мого друга Івана, загинув на війні. У березні минулого року я приїздив у Кропивницький на похорон.

Олексій каже, що залюбки працював би за спеціальністю, здобутою у професійному училищі, але бажання стати військовим взяло верх. У лютому 2021 року уклав контракт із Збройними силами. Мати була не в захваті від цього, але відмовити Олексія не змогла. Знайомі хлопці із 42-го окремого мотопіхотного батальйону «Рух опору» порадили Дєдкову приєднатися до них, він так і вчинив. Після тримісячного навчання опинився в зоні АТО, як тоді називали війну.

– Наші позиції були за кілька кілометрів від Слов’яносербська, це селище в Луганській області. Ворог час від часу вдавався до обстрілів, але то був спокій порівняно з тим, що тепер. 18 лютого 2022 року ворожа артилерія почала потужно обстрілювати  наші позиції. 24 числа командир сказав, що росіяни пішли повномасштабним наступом. З годину відчувався переляк, потім минув, бо треба виконувати завдання.

25 лютого вранці нам у тил зайшла ворожа колона. Я з хлопцями був на вогневій точці, ми чули, що десь позаду рухається важка техніка. Думали, наша. О п’ятій ранку на нашу позицію прилетів снаряд. Як потім ми дізналися, росіяни вистрілили по нас із танка. У мене задзвеніло у вухах, нудило, боліла голова – контузія. Відійшли в центр селища, туди під’їхали наші на «Богдані», евакуювали мене й інших поранених. О десятій ранку я був у госпіталі в Сєвєродонецьку. Згодом перевезли в госпіталь у Дніпрі. Звідти й зателефонував додому: «Мамо, живий, в госпіталі…» Після лікування  вирушив сюди, в Кропивницький, в свою частину, де повним ходом йшла мобілізація. Добровольці, резервісти поповнювали наші лави. Звідси мене відправили під Сєвєродонецьк, у Воронове, куди відступив наш підрозділ. На жаль, з оточення вийшли не всі. 8 березня 2022 року я вже був у строю. У Вороновому ми теж зазнали втрат, але не таких великих, як у Тошківці, куди потрапили 11 травня.

Наш підрозділ розташувався на в’їзді в Тошківку. Там – лісопосадка в яру, ми сиділи в окопах. Харчувалися консервами. Нічого не варили, бо ворог був зовсім поряд, за кілометр, помітив би дим. Мобільний зв’язок на Луганщині зник 9 травня, і моя мати сильно занепокоїлася, пішла по інстанціях: «Син зник безвісти». Зраділа, дізнавшись, що я живий і цілий. Вночі ми невеликими групами  ходили в Тошківку, щоб скористатися Starlink’ом. Магазини там не працювали, з жителів залишилися переважно жінки у віці за шістдесят. Ми ділилися з ними продовольством. Іноді наш старшина їздив у Лисичанськ, щоб забрати посилки, привезені волонтерами. Я теж отримував посилки від мами. Ласощі. Приємно було.

Росіяни, виявивши наші позиції  в посадці,  стріляли з танків, артилерії, мінометів. Було багато стрілецьких боїв. Я – кулеметник. Більш досвідчені хлопці навчили стріляти з протитанкових засобів, зокрема з «Джавеліна». Вчився на льоту. Виносили поранених, вбитих.

На жаль, не всіх забрали 6 червня. Того дня росіяни пішли на нас штурмом. Сергій Кравченко, кропивничанин, позивний – «Козак», саме був на вогневій позиції. Його поранило в голову. Я і ще п’ятеро хлопців кинулися на допомогу. Я Сергія виносив звідти. Сергій – мужня людина, тримався. Помер у листопаді 2022 року у тилу – далося взнаки поранення.  А Ян Байло, позивний – «Красавчик», родом з Вільшанщини, загинув під час штурму 6 червня 2022 року. Ми не встигли надати йому першу допомогу, прилетіла ворожа міна. (У жовтні 2022 року матері загиблого молодшого сержанта Яна Байла Любові вручили орден «За мужність» ІІІ ступеня. – В.К.) Оборонятися нам було неймовірно складно,  снарядів мали обмаль. До нашої позиції під’їхали ворожі танки, БМП, їхня піхота спішилася. Почався стрілецький бій. Біля мене вибухнуло. Не знаю, скільки був непритомний. Прийшов до тями, помацав себе. Руки і ноги – цілі, але з рота і вух – кров. Хлопці підбігли, затягнули за дерево. «Ти як?» – «Нормально». – «Можеш щось робити?» –  «Можу». Узяв кулемет, ми таки відбили той штурм власними силами. Зі стрілецької  зброї, з протитанкової. Але зазнали великих втрат. Серед загиблих – Максим Черняк, командир відділення розрахунку протитанкового ракетного комплексу. Завдяки йому десятки наших солдат врятовано. Евакуювали ми «трьохсотих», винесли «двохсотих». Мене теж евакуювали, хоч і не хотів. Повезли в Лисичанськ, звідти – в Бахмут, звідти – в Олександрівку Донецької області. Я лікувався, а ворог продовжив штурм наших позицій у Тошківці. Сили були нерівні, і хлопці отримали наказ відступити. З Тошківки вийшли, здається, 11 червня.

Уже понад рік Олексій – в іншій частині. Тепер він – навідник-оператор БМП, його зброя – гармата 2А28.  Пройшов навчання за кордоном,  з травня 2023 року – на бойових позиціях.

– Є тут хлопці, з якими починав служити. Наприклад, Анатолій Писаренко з Копанів Кропивницького району. Ми – побратими. Я підписав контракт 9 лютого, він – 11 лютого 2021 року.  Він теж поранень зазнав. Тепер ми – на Донеччині. Дуже важкий напрямок. На Луганщині нам було де самим сховатися і сховати машини. На теперішніх позиціях такої можливості немає. Посадок немає, ворог нас активно обстрілює. Якщо чесно, двадцять другого року було набагато легше.  Ворог суне, його багато. Стоїмо.

На запитання, чи попередив матір про приїзд додому, Олексій відповідає:

– Хотів зробити сюрприз. Постукав у двері, мама відкриває, плаче від радості. Нагодувала. Вдома хочеться відпочити, виспатися. А ще в Кропивницькому мешкає моя  дівчина, Анна. Ми з нею разом, відколи я уклав контракт. Чекає мене, хвилюється.

Відпустки Олексію випадають рідко, перед цим відпускали додому в серпні 2023 року. Звісно, він провідує полеглих побратимів, буваючи в Кропивницькому.