«Мамо, почитай “Кавказ” Шевченка»

Торік у вересні кропивничанину Руслану Бєланову виповнилося п’ятдесят. Не став влаштовувати застілля – війна ж. Натомість зібрав найближчих людей, найняв автобус, поїхали в Холодний Яр. Руслан захоплювався історією козацтва, сам і розробив маршрут. Показав товариству храм святого праведного Петра (Калнишевського), дуб Максима Залізняка. Заїхали до Кременчуцького водосховища, Руслан скупався. Наступного дня скопав город хрещеній матері. Був готовий до військової служби. Через місяць призвали. У грудні того ж року Байда – військове псевдо Бєланова – і четверо бійців з його групи загинули на Харківщині…

Готуючись до розмови з Раїсою Бєлановою, автор цих рядків з’ясував деякі факти з біографії її сина, які вказували на те, що той був неординарною особистістю. Про це, зокрема, свідчить Русланове захоплення ушу. Але те, що розповіла мати, просто вразило. Виявляється, Руслан опанував китайське бойове мистецтво самотужки, користуючись статтями в популярному журналі.

– Народився Русланчик з припухлими повіками, і я казала: «Китаєць ти мій». Ніби напророчила, що захопиться китайським бойовим мистецтвом. Дитиною був спокійним, посидючим. Все ліпив фігурки з пластиліну. Найкраще вдавалися тепловози, ліпив їх з найменшими деталями і машиністом всередині. До залізниці Русланчика тягло. Найкращим подарунком було повести його до переїзду, щоб подивився на поїзди. Повернемося додому, і він відразу виліпить тепловоз. Років з десять йому було, коли вирішив сплести собі кольчугу і попросив дозволу витрачати свої кишенькові гроші на спеціальні кільця. І таки сплів чималенький шматок, до квадратного метра. З настільних ігор найулюбленіша була конструктор. Літачки теж клеїв. «Мамо, ще таку модель куплю». Бережу ті літачки досі. Завиграшки запам’ятовував найскладніші вірші. У три роки знав назубок «Песнь о вещем Олеге». Батько – його чотири роки тому не стало – теж добру пам’ять мав, багато віршів Шевченка знав напам’ять.

За словами пані Раїси, жили вони небагато, але й не бідували. Вона працювала майстром деревообробного цеху заводу залізобетонних виробів і конструкцій на Балашівці, чоловік – робітником на іншому підприємстві. Все, чого хотілося єдиній дитині, було – й іграшки, і велосипед, і магнітофон. Щоб хлопчик ріс здоровим, батьки влаштовували спільні вранішні пробіжки. До моря їздили. Часто брали його в піші подорожі на природу.

– У вихідні збиралися з друзями, брали дітей, ходили в Злодійську Балку, до Обознівки. Дітям показували проліски, конвалії. Якось зайчик трапився. Так Руслан і полюбив природу. Уже дорослим, у віці за сорок п’ять, водив своїх вихованців із секції ушу у кількаденні походи. На байдарках вони теж подорожували. А захопився ушу Руслан чотирнадцятилітнім, навчаючись у будівельному технікумі. Ми передплачували журнал «Техника – молодежи» (чоловік мав пристрасть до мотоциклів, іншої техніки), там публікувалися й статті про ушу. Руслан зацікавився. Починав з дихальної гімнастики, потім – вправи з розвитку гнучкості, з оборони. Цікавився, як навчають ушу в спеціальних секціях у Кіровограді, але в них не вливався, тренувався самостійно. Закінчивши навесні 1993 року технікум, отримав повістку з військкомату. В армію не взяли за станом здоров’я. Того ж літа каже нам з батьком: «Буду одружуватися». – «Синочок, чому? Хочемо, щоб ти в будівельний інститут вступив». – «Ми вже прийняли таке рішення». Він з Тетяною уже рік зустрічався. Благословили ми їх. Весілля було скромне. Наступного року у них народився Вітя, потім – Валера. Працював Руслан на різних роботах, переважно на будівництві. А як хто з друзів ремонт вдома робить, Руслан обов’язково запропонує допомогу, безплатну: «Що вмію, те зроблю. Чого не вмію, буду вчитися». Останнім часом працював спеціалістом з обслуговування холодильного обладнання. Там батько працював, і Руслана взяв у помічники, зробив із нього висококласного майстра. Руслан – відповідальний, наполегливий, усе досконало вивчить. Самі розумієте, якщо ушу опанував з журналу… Він самотужки й музиці вчився, уже дорослим. Балалайка і гітара – від покійного діда Колі, мого свекра, той на багатьох інструментах грав, хоча й самоучка.

Ще один факт з Русланової біографії, який вражає: 2002 року він, сорокарічний чоловік, спеціаліст з обслуговування холодильного обладнання, вступає в педагогічний університет, на факультет фізичного виховання. За словами матері, вища освіта йому була потрібна, щоб якомога повніше реалізуватися в спорті.

– Навчався заочно. Встигав і працювати, і вчитися, і сім’ї увагу приділяти. До іспитів готувався ночами. Ушу і до того володів, а довелося освоїти плавання з пірнанням, футбол, баскетбол. Розвинув таку гнучкість тіла! Я була вражена, коли він робив місток, стійки різні. А вже ж не хлопчик! Худенький, але із залізною мускулатурою. Вимагав від викладачів, щоб передали йому якомога більше знань. Дипломну захищав 2006 року. Дружина взяла молодшого синочка, через вікно удвох дивилися, як тато виступає.

Раїса Бєланова пам’ятає, як син поділився з нею наміром заснувати обласну федерацію кунгфу.

– ­Це було 2007 року. Руслан каже: «Мамо, хочу заснувати громадську організацію. Потрібно буде орендувати залу, братиму кредит, прошу, щоб ти була гарантом». Про те, що можна вступити в якусь секцію і займатися там, і слухати не хотів. Казав, що хоче навчати дітей за своїм методом, щоб вони росли здоровими фізично і духовно. Стільки порогів пооббивав, поки не отримав свідоцтво про реєстрацію… Тренування проводив вечорами у приміщенні 19-ї школи. Не тільки ушу займався з дітьми. Навчав їх чайній церемонії по-китайськи. Китайці, до речі, до нього теж приїздили, студенти з Харкова. А ще Руслан намагався передати вихованцям своє захоплення астрономією. Спостерігали за небесним світилами. Якщо після занять якусь дитину не могли забрати батьки, Руслан сам її відводив. Повертався додому пізно, втомленим і щасливим. За рік до мобілізації почав вивчати китайську мову, відвідував Гончаренко-центр. Своїх синів теж намагався долучити до улюбленої справи. Старший став майстром спорту. Молодший з п’яти років бував з батьком на змаганнях, виступав, публіка раділа за хлопчика, який із серйозним виразом обличчя демонстрував свої навички, але згодом у нього з’явилися інші захоплення…

І – про війну, яка забрала у неї сина.

– Якось я зажурилася: що ж це в світі робиться, навіщо ця війна? А Руслан: «Мамо, почитай “Кавказ” Шевченка», там про це написано. Тепер «Кобзар» завжди в мене під рукою. Руслан усвідомлював: служити доведеться. У вересні торік, четвертого числа, йому виповнилося п’ятдесят. Застілля не влаштовував. Зібрав найближчих родичів, друзів, найняв автобус, поїхали ми в Холодний Яр. Руслан захоплювався історією українського козацтва, багато знав про гетьманів. Маршрут подорожі склав сам. Побачили ми і храм Калнишевського, і дуб Залізняка. Заїхали до Кременчуцького водосховища, Руслан і ще деякі відчайдухи скупалися. Він передчував, що незабаром призвуть до війська. Наступного дня поїхав до тітки Ліди – моя сестра, його хрещена мати – скопав город, щось полагодив у будинку. Вони тісно спілкувалися, обоє зачитувалися книжками Шкляра. У жовтні другого числа Руслана мобілізували. Він був готовий: «Хто, як не я? Не хочу, щоб прийшов сюди руський солдат, знущався над моєю родиною». Підготовку проходив у Миколаївській області, з півтора місяці. Телефонував. Не жалівся, не шкодував. Хоча я здогадувалася, що важко йому, бо військова служба – тяжкий труд. Його призначили старшим групи. Позивний – Байда, на честь гетьмана Вишневецького. Після навчання їх у Кропивницький привезли. Додому не відпустили, тож я з невісткою і сестрою Лідою прийшла до нього в частину. Лив сильний дощ. Ми хвилювалися, а Руслан виду не показував, веселенький. «Мої ви красунечки», – казав. Увечері їх повезли на Харківщину. Він з війни присилав мені фото – красоти природи. То калини кущ, то шипшини, то метелики. Якось розповів: «Мамо, на мене солдатик, комаха, виліз. Я його обережно відніс у куток, щоб не задавити. А він – знову до мене. Що це значить, мамо, коли солдатик на тебе вилазить?»

Сьомого грудня ми поговорили по телефону. Це – день великомучениці Катерини. Для нас це особливий день. Коли була жива бабуня Катерина, моя свекруха, її обов’язково вітали. От на день Катерини Руслан і зателефонував. А в нас саме повітряна тривога. «Синочок, у вас там тривоги бувають?» – «Ні, мамо, тут ніяких тривог». І справді, які там тривоги можуть бути, там – суцільна небезпека. Руслан попередив, що кілька днів не виходитиме на зв’язок, а якщо й потім не вийде, то щоб я телефонувала командиру. Це була остання наша розмова. 11 грудня прийшло сповіщення: ваш син зник безвісти. Мала надію, що він живий, у полоні. Молилася як за живого. Через чотири місяці, напередодні Благовіщення, подзвонили з військкомату: тіло знайшли на полі бою. Чотири місяці він пролежав під відкритим небом…

Поховали Руслана Бєланова 18 квітня на Далекосхідному, в тій його частині, де герої теперішньої війни спочивають.

– На похороні було багато народу. Навіть з будівельного коледжу прийшли, і однокласники старшого його сина. Руслановий хрещеник Ярослав з друзями – теж. Недалеко похований Олексій Тірон. Він – з тієї групи, якою командував Руслан. Їх п’ятьох накрило одночасно.

Ще коли Руслана тільки було визнано безвісти зниклим, матері передали його телефон. З деяких файлів вона зрозуміла, що він і воював відповідально й уміло, у цьому йому знадобилися здобуті «на гражданці» навички з орієнтування на місцевості.

– Живу, бо треба жити. Горджуся ним. Знаю, він – угорі. Провідую могилу раз чи два на тиждень. Сама або втрьох, з невісткою і сестрою. До нього багато людей ходить. Минулої суботи принесла в термосі чайку, налила в стаканчик. «Синочок, ти давно чайку не пив». Він не міг без чаю. Заскочить на секунду до мене. «Синочок, їсти будеш?» – «Мамо, якщо можна, чайку…»