«Хоч одного вб’ю, помщуся за Юру»

У перші дні великої війни кропивничанин Анатолій Зубніцький звернувся в ТЦК з проханням про мобілізацію: «Син воює, а я вдома сидітиму?» Військові тягнули з призовом п’ятдесятилітнього чоловіка, і рідня просила його не поспішати. Та коли загинув син, втримати Анатолія не міг ніхто. «Хоч одного вб’ю, помщуся за Юру». Через кілька місяців загинув і батько. Обох посмертно нагороджено орденами «За мужність» III ступеня.

Кропивничанка Ніна Сидоренко – з найрідніших людей Анатолія і Юрія Зубніцьких. Ось що вона розповіла про загиблих брата й племінника.

– Толик – мій молодший брат. Ми – з Новоархангельського району. Дитинство пройшло в селі Покотиловому. «Там, де Ятрань круто в’ється…» Батько наш рано помер. Мама працювала в кооперації, завідувала магазином, багато часу проводила на роботі. Як водиться в селі, мали господарство: корову, свиней, кролів, ще й город, до всього цього потрібно докласти рук, тож ми, діти, не байдикували. До роботи, до порядку привчені змалку. Толик – особливо відповідальний. Не було такого, щоб сидів без діла. Два рази йому повторювати не потрібно було, розумів, що мамі треба допомагати, вона в нас одна. Попорається по господарству і – за уроки. Добрий, подільчивий, жалісливий. Непогано вчився в школі. Книжки читав. Зайде в бібліотеку і очима поїдає літературу на полицях. Коли закінчував школу, я, вже заміжня, навчалася разом з чоловіком та проживала у Харкові. Порадила братові вступити в проф­техучилище у Харкові, вивчитися на радіомонтажника. Так він і вчинив. У вільний від навчання час зачитувався книжками про історію України, про запорозьких козаків, всерйоз цим захопився. У Харкові його й призвали на строкову військову службу. На проводи приїздила мама.

Відслуживши, Толик повернувся додому, щоб бути поряд з мамою, допомагати їй. Влаштувався за своєю спеціальністю на заводі «Вега» в Умані (виготовляє електророзподільну апаратуру – В.К.). Згодом одружився із Світланою, 1994 року у них народився хлопчик, назвали Юрієм. І хоча сімейне життя не склалося, Толя зберіг гарні стосунки із сином та колишньою дружиною. Заради Юри він і одружуватися не став ще раз. Я йому казала: «Толику, ти ще молодий, створи сім’ю». А він: «Ніно, не хочу. Юра для мене – це все. Не хочу обділяти його своєю увагою».

Дев’ятикласником Юра перебрався до батька в Кіровоград. Толя тут – з 1998 року. Працював у ЖЕКу, підробляв покрівельником. Золоті руки – казали про нього. Не боявся працювати на висоті. Якось зізнався мені, що двічі падав з дахів. А які візерунки робив із жерсті! Безкорисливий, стільки роботи переробив за спасибі… І нам з чоловіком допомагав. Тепер залишається дивитися на зроблене Толиком і згадувати – який тільки умілий був! У нього все в порядку було, все на своєму місці, ми до цього змалку привчені.

Юра – такий же небалакучий, відповідальний, правильний. Можливо, занадто правильний. Рідні та друзі казали: «Юра – копія батька». Юра – ще й хрещеник мій. Для доньок моїх – як рідний брат, стільки часу провели разом! Коли Юра в технікумі навчався у Кропивницькому, до мене на роботу часто заходив. Колеги казали: «Ніно Іванівно, син прийшов». Захоплювався спортом, навантажував себе фізично, і професію обрав чоловічу – став військовим за контрактом. Служив у Національній гвардії. Учасник бойових дій – по два місяці у відрядженнях у зоні АТО бував з 2014 по2018 роки. У Слов’янську, в Маріуполі виконував завдання. Оперативно-тактичне угруповання «Донецьк». Одружився, у нього з Кариною народився синочок, назвали Єгором.

Юра був чудовим батьком, про нього можна сказати «мама-тато». Вільний від роботи час проводив із сином, відвідували дитячі ігрові майданчики, грали в розвиваючі ігри. Юра намагався віддати дитині якомога більше ласки, батьківського тепла. Толик радів онукові, допомагав у вихованні. Єгорчику подобалося разом з татом їздити до бабусі Світлани, яка дуже любить онука. Толя й з моїми онуками любив панькатися – книжки читав, на плечах носив. І тепер його згадують: «Дєдушка Толя на небі, він нас бачить, оберігає нас?»

Коли почалася повномасштабна війна, Юра був цивільним – закінчився термін контракту. Почав збиратися у військо, а молодший брат по матері, Ваня: «І я з тобою». Мобілізували обох у перші дні війни. Юра потрапив у морську піхоту. Толя теж звернувся у військкомат. «Син воює, а я вдома сидітиму?» – казав. Його, п’ятдесятилітнього, не поспішали призивати. Я брата просила не поспішати: «Син уже на війні, хто за твоїм будинком догляне?» Та хіба його відмовиш, якщо вирішив. Ходив у військкомат, домовлявся.

Про те, що з Юрою сталося щось недобре, ми запідозрили 8 березня – не привітав маму і мене з жіночим святом, такого не могло бути. Через кілька днів нам сповістили: «Юрій Анатолійович Зубніцький, старший розвідник 137-го окремого батальйону морської піхоти, виконуючи бойове завдання в населеному пункті Калинівці Миколаївської області, загинув 6 березня 2022 року внаслідок ворожого артилерійського обстрілу…» Поховали Юру в селі Ятрані Голованівського району, де мешкає його мама. На похороні ми не могли відірвати Толю від труни. Він наполіг у військкоматі, щоб його мобілізували найближчим часом. Про загибель сина приховав.

16 квітня ми поминали Юру – сороковий поминальний день. А Толя, виявляється, уже мав повістку на 17 число. Коли він сказав мені про це, я нагадала йому про онуків, які ростуть. Але він уже прийняв рішення: «Ніно, ти мене не відмовляй. Юра для мене був усім. І тепер прокидаюся і йду в його кімнату, кажу: “Синуля, пішли каву пити”. Маю воювати, комусь же треба. Хоч одного вб’ю, помщуся за Юру». Відчував, що не повернеться. Два місяці Толя проходив підготовку на Кіровоградщині. Я йому передавала смачненьке, домашнє. Спорядження теж йому купили. Потім він вирушив на фронт, в Херсонську область. Ми спілкувалися телефоном. Відправляла йому посилки. П’ятого вересня (2022 року. – В. К.) поговорили востаннє. Через два дні ,7 вересня , війна забрала в мене брата. Про те, як він воював, дізналася від його побратимів. Ротний каже, що Анатолій Іванович не скаржився на умови, не ухилявся від небезпечних завдань, був терплячим і вмотивованим – саме на таких тримається фронт.

14 вересня його поховали у Кропивницькому, на Далекосхідному, в секторі почесних поховань. Часто провідуємо його. Спілкуюся з його побратимами. Збираюся поїхати на Херсонщину, в селище Архангельське, визволяючи яке загинув брат. Тамтешня громада встановила меморіал на честь визволителів. Портрети Толі і Юри я відвезла в Київ, в Михайлівський Золотоверхий собор. Тепер вони – серед тисяч портретів героїв. В технікум, де Юра вчився, передала інформацію про нього, там створено куточок, зберігається альбом про героїв-студентів , загиблих за Україну у 2014 –2022 роках. У школі, де навчалися Толя і Юра, є стенд на честь героїв, випускників школи. На Тернопільщині у селі Лішні біля храму-пантеону – меморіал. Серед героїв, чиї імена там викарбувано, – Анатолій та Юрій Зубніцькі.

Якби ви знали, як без них важко. Душа болить, рана на серці не гоїться. Намагаюся зробити все, щоб пам’ять про Толю і Юру жила. Пам’ятати їх – наш обов’язок.