Навчитися жити далі

Гайворонець Валерій Крутько працював далекобійником. Планував влаштуватися водієм за кордоном – там платня достойніша, та й світу хотілося побачити. Не сам збирався на Захід, з дружиною – Оксана теж вміє водити великі вантажівки, має водійське посвідчення відповідної категорії. Усе це стало неважливим, коли почалася велика війна. 49-літній Валерій із обома синами, Іваном і Максимом, став на захист батьківщини. Через пів року Гайворон сколихнула страшна звістка: Валерій Крутько загинув.

Оксана Крутько нині – за кордоном. Працює. На батьківщині не знайшлося роботи, а вона не може без діла.

– Якщо сидіти й плакати, дах поїде. Чоловік теж не міг без роботи.

Насамперед прошу Оксану розповісти, з якої родини її Валерій.

– З великої. Правда, рідний брат – один. Сергій, старший. А двоюрідних, троюрідних братів і сестер – багато. Крутьків у Гайвороні – не менше ста п’ятдесяти. Валера в три роки залишився без матері. Була освічена, розумна, працювала фінансисткою. Батько, теж нині покійний, працював на залізниці. Батькова мати, бабуся Текля, допомагала ростити Сергія і Валерія.

– Як же ви, Оксано, увійшли в родину Крутьків?

– Познайомилися на весіллі друзів. Валера тоді відслужив в армії, працював у міліції. Чим мене привабив? Розумний, толковий, умілий, роботящий. Усяку чоловічу роботу вмів. Наш будинок у Гайвороні його руками зведено. Гараж – теж. Нікого не наймав, усе сам.

Оксана розповідає, що чоловік у міліції починав патрульним. Його помітило начальство, призначило помічником слідчого. У міліції працював п’ять років – з 1993-го по 1998-й. Звільнився, бо платили мало й із затримками, а він же – сімейний. Влаштувався в охорону на тепловозоремонтному заводі в Гайвороні. Тим часом заочно закінчив технікум, став майстром. 1997 року у Валерія й Оксани народився Іван, 1999 року – Максим. Сім’я для Валерія була понад усе, для свої малечі не шкодував грошей – і цукерки найкращі купував, і мандарини-апельсини.

– Я казала на нього «тато-свято», – продовжує Оксана. – А як сини підросли, брав нас із собою у відрядження.

Про відрядження прошу розповісти детальніше. І Оксана розповідає про те, як Валерій, влаштувавшись 2008 року в столичній фірмі водієм десятитонної фури-рефрижератора, брав її й синів у подорожі країною.

– Чоловік часто їздив трасою «Київ – Одеса». Домовлялися, що тоді-то забере мене й хлопців в Ульяновці. Сідаємо в свою легкову машину, їдемо в Ульяновку. Там залишаємо машину, пересідаємо в фуру до Валери. І він везе нас українськими просторами – поля, села, міста…. Часто їздили удвох. Незабутні враження залишилися від подорожі до Сімферополя, ще не окупованого. Дуже сподобалося в Одесі, у Львові. Валера ставив машину, наймали номер у готелі і – гуляти містом.

Звісно, Оксані відомо, що то нелегкий хліб – працювати далекобійником.

– Руки втомлюються. На сон – чотири години. Відповідальність велика – за машину, за вантаж. Треба вчасно доставити вантаж. Розпорядок такий: два тижні працюєш – тиждень вдома. Потім хтось з водіїв звільнився, і Валері давали зовсім мало вихідних, два-три дні. Уже так звик був до роботи, що тривожився, коли фірма залишала його в спокої на кілька днів. З роботи повертався з радістю. «Люблю, коли вдома борщем пахне», – казав. Хотів обзавестися власною вантажівкою, та передумав. Перед війною ми планували поїхати за кордон, влаштуватися водіями вантажних машин, у мене є категорія.

Усе перекреслила війна. У перші її дні Валерій, Іван і Максим стали на захист країни.

– Іван отримав повістку 25 лютого. Чоловік відвіз його в Голованівськ. А сам з Максом вступив в територіальну оборону. Перший час патрулювали вулицями. У Гайвороні появилися люди, не місцеві, які виявляли увагу до об’єктів інфраструктури, намагалися фотографувати міст. Валера – недарма працював у слідстві – ці спроби припиняв. З тероборони його з Максом і мобілізували в Збройні сили. Півтора місяці служили в Кропивницькому. Звідти вирушили на Донеччину, в Мар’їнку. Поїхали своїм бусом. Я їх просила, щоб були разом. І їх не розлучали. Чоловік і молодший син воювали в одному підрозділі. Тільки коли Макса контузило, то розлучилися на три тижні. Підлікувавшись, Макс повернувся на фронт, в Соледар, до батька. Іноді їх відпускали на день-два додому. Приїздили худі, втомлені. Але не скаржилися. І коли телефонували з фронту, то запевняли, що все в них класно, шикарно. «Ось повернулися із завдання, зараз поїмо». – «Що ж їсти будете?» – «Марципани». Сміялися, жартували. Правди мені не казали. Вони там і недоїдали, особливо на завданнях по кілька днів. Курили багато. Я хотіла приїхати до них, не дозволили. У листопаді чоловік з Максом мали приїхати додому у відпустку на три тижні…

13 жовтня 2022 року Валерій Крутько зазнав смертельних поранень під Бахмутом. Подробиці Оксана знає від Максима, який теж брав участь у тому бою.

– Валера не дозволив Максові вийти з окопу, сам пішов перевіряти територію, яку зачищали. Тоді чоловіка й поранило. Три кулі. В голову, в коліно, в живіт. Макс викликав підкріплення, Валеру забрали, ще живого…

17 жовтня Валерія Крутька з почестями поховали в рідному містечку. Його знало багато людей, і не тільки в Гайвороні. Усі, хто мав змогу, приїхали попрощатися. Міська рада потурбувалася про пам’ятник.

Іван і Максим у зв’язку із загибеллю батька демобілізувалися. Після тяжкої втрати минуло понад два роки, але синам і матері все ще дуже нелегко – рана не гоїться.

– Іван – він зараз у Гайвороні – каже мені: «Мамо, в нашому домі раніше так весело було». Так, було весело. Збиралися з родичами, з друзями. До двадцяти людей збиралося. Тепер цього нема. Війна. Але треба жити. Якщо сидіти й плакати – дах поїде. Нас від цього рятували друзі, куми. Добре було б отримати допомогу від психолога. Але показного співчуття не потребую. І багато молодих жінок, які втратили чоловіків, виїжджають в інші місця, де їх ніхто не знає, не здогадується, що в них на душі. Хочу навчитися жити далі. 27 років прожила з чоловіком. Тепер – як риба, яку вийняли з води. І діти вчаться жити без батька.