Сьогодні у нас в гостях колишня землячка, яка свято береже пам’ять про заслуженого артиста України Валерія Дейнекіна та про молодіжний театр «Резонанс». Пані Катерина Лучишина (Бадіян) нині канадіянка і, попри свою велику зайнятість, все ж погодилася поділитися деякими спогадами та сценами зі свого життя.
– У нашому театрі «Резонанс» я грала з 1989 по 1992 рік.
А прийшла я туди, коли мені було 17 років. Пройшла конкурс в студію театру, а потім поступила в інститут на фізико-математичний факультет. У ті роки я грала Міністра Королевської Консерваторії Мадам де Ля Мінор у виставі «Кришталевий черевичок», Наталку у виставі «За двома зайцями», працювала над роллю Ізабелли («Єдиний спадкоємець»), виконувала роботу звукооператора – вела музичний супровід вистав. А найголовніше: я із захватом спостерігала, як Валерій Дмитрович Дейнекін створює це диво, що називається «спектакль». Я провела багато часу, сидячи за його спиною на всіх репетиціях, і ловила кожне його слово, кожен жест…
Так минуло три роки.
Потім я вийшла заміж і під тиском чоловіка пішла з театру, бо народився син. Я дуже скучала за моїм «Резонансом». Але повернутися туди не було можливості. Ми відчайдушно шукали можливості пристойного заробітку, жили то у Києві, то у Москві. Потім моя сім’я переїхала до Ізраїлю. Там вона і розпалася.
До речі, про мою найпершу роботу там.
Мрія про театр ніколи мене не полишала. Але, оскільки іврит я знала слабо, розуміла, що мені «світить» тільки робота руками. Я поїхала в Тель-Авівський оперний театр і спробувала влаштуватися у реквізиторський цех. Мене взяли. Але прибиральницею. Це був кумедний досвід. Після зміни я тихенько пробиралася на сцену і стояла там, в шикарній порожній залі, як зачарована. Я відчувала приголомшливу енергетику цієї зали. За два тижні мене звільнили саме за це – прибиральницям не можна було виходити на сцену.
Восени 2001 року я повернулася в Україну і повернулася в мій театр. Там провела ще один чудовий рік життя, зігравши Королеву в «Кришталевому черевичку». Мені дуже поталанило, що цей рік я провела у спілкуванні з Валерієм Дмитровичем. Було таке відчуття, що я повернулася не просто додому, а до себе справжньої. Ніколи не забуду своє тридцятиріччя, коли мене поздоровляли в театрі. Той «капусник» на честь мого дня народження – один з найулюбленіших спогадів.
Восени 2002-го я я повернулася в Ізраїль. А у лютому наступного року Валерія Дмитровича не стало…
Готуючись до другої поїздки, я познайомилась з керівницею бутафорського цеху Київського оперного театру. Завдяки їй створила портфоліо театрального художника. Кожна річ, що з’явилася в ньому, була задумана і зроблена не просто так. Я загадала, що віяло і сумочка Королеви зіграють у виставі «Кришталевий черевичок», який я обов’язково поставлю, коли у мене з’явиться свій театр. Риба, яка розламується на частини, у виставі «Чума на дві ваші родини» і таке інше. Півтора місяці я чаклувала над своїм портфоліо.
Увесь цей реквізит уміщався в чотири коробки. Я так і везла їх в салоні літака, боячись, щоб нічого не пом’ялось чи не зламалось. Потім ось так з цими коробками пройшлась по усіх репертуарних театрах Тель-Авіва. Мене, на жаль, нікуди не взяли. Але я виконала одну роботу як художник-фрілансер для театру «Гешер» у виставі «Шоші». Через певний час я вивчилась на програміста, влаштувалася в ІТ-фірму, де пропрацювала потім одинадцять років.
Одного разу в Інеті я познайомилась з мужчиною з канадського Ванкувера. Слово за слово – і ми з Юрою не помітили, як минуло півтора роки. Він розповів мені, що танцює і співає у ромському ансамблі. Я відчула споріднену душу. Тому що людина, яка після роботи ходить на репетиції, – то наша людина! В той час я могла собі дозволити поїхати у відпустку в Канаду. Я зареєструвалася на літній курс англійської у Ванкуверському університеті і полетіла з сином у Канаду. Через рік ми остаточно переїхали туди. А у липні 2013 року я пішла волонтерити на ванкуверський театральний фестиваль Fringe Festival. А ще за півроку знову почала працювати у сфері ІТ.
У Ванкувері нас чекав Юрин циганський ансамбль. Я стала танцювати циганські танці, і мені це так сподобалося! Ми разом танцювали і виступали на різних вечірках. Юрко дуже красиво співав, і взагалі, у нього був карколомний сценічний образ сивого кучерявого циганського барона. Циганська тема понесла нас з цього тлінного світу на декілька років. Цю еміграцію я не помітила, оскільки життя понеслося з такою скаженою швидкістю! Моє 40-річчя я бурхливо відсвяткувала з «циганами», піснями і танцями! Я усе це страшенно полюбила.
Я так захопилась цією темою, що у 2015 році написала п’єсу про ромів англійською мовою. Залишилось умовити хореографа та володарку ансамблю поставити її, вписавши туди ті пісні й танці, що вже виконувались, і виставити це шоу на ванкуверський театральний фестиваль Fringe Festival 2015. Вона нехотя погодилась. Півроку ми працювали над постановкою цієї п’єси. Потім зіграли шість вистав у професійному театрі The Cultch-Historic Theatre. Це був успіх! Я була на сьомому небі від щастя, адже я дебютувала тут як режисер і сценарист.
Але тут трапилось непередбачуване. Нам з Юрою підстроїли ситуацію, через яку довелося піти з ансамблю. Так буває: якщо ти талановитий, ти комусь заважаєш… Півроку я провела у депресії. Чоловік підтримував мене як міг, казав: «Давай, роби своє! Ти можеш, роби свій театр!»
І ми наважились, зареєстрували громадську організацію Resonance Theater. Звісно, наш театр міг називатись тільки «Театр Резонанс»! Ми зібрали своїх талановитих друзів і 2016 року поставили спектакль «Діоген», де Юрій зіграв головну роль. А потім пішло-поїхало. Наступного року – «Золоте Курча», у 2018 – «Між небом і землею», у 2019 – «Кабаре “Одеса”», «Чума на дві ваші родини», «Кришталевий черевичок». В останній ми намагалися зберегти дух і стиль Дейнекінської постановки.
Як уже казала, усі свої коробки з театральним портфоліо я привезла в Канаду. І тепер в «Чумі» Герцог пив з того самого бокала, Антоніо «їв» ту саму рибу, а в «Кришталевому черевичку» в руках у Королеви були те саме віяло і сумочка і Попелюшка виносила на сцену той самий торт, що були зроблені у бутафорському цеху Київського оперного театру.
Коли почалася масштабна війна, ми, українці Ванкувера, кинулися допомагати Україні хто чим може. Люди об’єдналися, щоб зібрати кошти. У нас є декілька активних українських організацій – Maple Hope Foundation та Canadian-Ukrainian Congress. Звісно, їх менше, ніж у провінціях Альберта та Манітоба. Проте у нас в Британській Колумбії їх понад 200 000. Ми ходимо на мітинги на підтримку України, пакуємо і надсилаємо посилки з медикаментами, ліпимо вареники, продаємо, а на ці кошти закуповуємо речі, необхідні для фронту, переказуємо своїм рідним і друзям гроші, аби вони могли вижити.
І коли я запропонувала давати концерти на підтримку України, цю ініціативу підхопила українська організація Maple Hope Foundation. Як режисер і сценацарист я написала програму, зібрала команду, і ми зробили два платні концерти. Примітно, що професійні артисти і музиканти телефонували і просили дати можливість виступити в них. Зібрані кошти пішли на допомогу біженцям, які прибули сюди з України.
Також я була волонтеркою у департаменті по роботі з біженцями. Ми телефонували людям, які перебували в Європі і готувалися до вильоту у Ванкувер. Потім зустрічали в аеропорту, надавали інформацію, поселяли в канадські сім’ї. Згодом цю ініціативу взяла на себе організація SUCCESS, і я почала працювати у цій програмі, де працюю і понині.
У лютому 2023 року ми зробили з театром новий проєкт. Це була Благодійна вечеря з концертом на підтримку України. Вона проходила в елітному клубі бізнесменів Ванкувера. На ній були присутні мер та відомі шановані люди міста. За вечір ми зібрали 6500 доларів, що пішли на обмундирування військових ЗСУ та на допомогу акторам і технікам театру Лесі Українки. Того ж року збір від вистави «Чума на дві ваші родини» пішов на придбання і пересилку медикаментів для «Охматдиту».
Автоцивілка для УБД та ветеранів: хто отримає компенсацію та як це...