Андрій Фоменко. Як жити далі після втрати?

Продовжуємо вічну тему життя і смерті. Про те, як пережити втрату близької людини і рухатися далі, говорить кризовий психолог Андрій Фоменко.

– Тема смерті і конечності людського буття поза площею релігійних вірувань виглядає достатньо напруженою для всіх. Мозок людини так працює, що, навіть коли є небезпека, ми все ще сподіваємося жити. Оцінюючи рівень небезпеки, кожна людина тримається за уявлення про те, що вона буде жити, будуть жити близькі та рідні. І мозок нам дозволяє в це вірити. Тому ця тема складна.

Є видатний американський психотерапевт Ірвін Ялом, який написав книжку «Споглядаючи сонце», в якій описує розмови з людьми про смерть. Він говорить, що це стосується кожного, що остаточно перемогти страх перед смертю не може ніхто. На цьому будується безліч питань про те, як люди вшановують пам’ять, як формують погребальні обряди. З цієї книжки прийнятним для мене виявилося дізнатися про хвильовий ефект. Це про те, що чим більше ми робимо чогось хорошого в житті і для більшої кількості людей, тим більше наш шанс залишити по собі спогади про себе як хвилю. Вона від нас іде, як кола на воді. Єдине місце, де ми точно залишаємося, це пам’ять людей – близьких, рідних і тих, на кого ми вплинули.

Абсолютно точно в нас, тих, хто пережив близьку людину, є кімната в пам’яті, де є ця людина, є спогади про неї, є цей хвильовий ефект – надпотужний, який триває десятиліття. Особливо коли людина була значимою для тебе, вкладалася в тебе. Вона залишається з тобою, поки ти живеш. На могилі у своєї бабусі я завжди почуваюся дитиною. І для мене спогади про неї дуже живі.

Що стосується практик, як жити далі після втрати. Вважається, що в переживання втрати є етапи. Перший – це шок. Це те, що виморожує наші почуття в прямому сенсі. Люди, коли дізнаються про смерть близьких, завжди завмирають. Це може виглядати по-різному, але має ефект знеболювання. Шок – це взагалі природна анестезія, яка має вберегти від сильного болю. Шокові реакції, які ми сприймаємо іноді як щось недоречне, некорект­не, насправді те, що нас захищає. Сильне потрясіння нас занурює в такий стан, де навіть фізичний біль менше відчувається.

Коли людина переживає стан шоку, їй потрібен хтось поруч. Про це постійно говорить Женя Погрібна, керівниця психологічної служби обласного управління ДСНС: «Людині потрібна людина». Це той, хто буде фізичним навігатором, хто подбає про те, як людина виглядає, нагадає, що треба щось з’їсти або попити. Тому перша допомога людині, яка переживає втрату, фізична. Психологи кажуть, що треба сформувати коло підтримки, пояснити близьким, що може відбуватися.

Пробудження почуттів пов’язується з моментом, коли відбувається поховання. До поховання часто не плачуть, завмирають. Під час поховання відбувається сплеск емоцій, причому всіх одразу. Часто межують агресія, провина, глибока печаль, смуток. Як допомогти людині в цей час? Не намагатися погасити цей сплеск.

Страх перед емоціями – часта річ в нашому суспільстві на пострадянському просторі. Ми боїмося, коли люди плачуть, зляться, кричать, лаються. Насправді цього не треба боятися. З пробудженнями почуттів поновлюється зв’язок свідомості, нервової системи, тіла. Все збалансовується. Те, що чоловіки не плачуть, також нам нав’язано. Немає не корисних емоцій.

Процес горювання як такий, пов’язаний зі смутком, зав’язаний на процедурі прощання. Чому й піднімається стільки питань про організацію цієї процедури і виникають протиріччя. Це важливий момент. Історію розвитку людства часто пов’язують з виникненням процедур поховання.

Поховальна церемонія потребує великої підтримки, тому в нас традиційно люди сходяться на поховання, об’єднуються. Це оточення допомагає пережити втрату, демонструє, що людина не наодинці з горем, під час переживання якого вона стає дуже вразливою. Це щось на межі з соромом. Тобто вони всі не втратили, а я втратив. Тут і образа, і провина, що не вберегли, не сказали вчасно те, що було треба. Тому важливо, щоб в цей момент людина побачила всі почесті, які тільки можливі. Можливо, одній людині не потрібно те, що потрібно іншій. Але запропонувати треба. І влаштувати, щоб все було максимально комфортно, щоб не було зайвих подразників. В інакшому випадку це викликатиме агресію. Те, що ми спостерігаємо, коли між людьми точаться суперечки відносно процедури вшанування.

Після шоку, стану замороження настає відтаювання. Після поховання традиційно віддаються якісь речі померлого, завершаються незакінчені справи, впорядковуються довідки, фотографії. Зараз до цього додається біготня по кабінетах заради оформлення документів на загиблого. Це погано, але це і дозволяє прожити момент. І тут класно, коли поруч є той, хто допоможе все узгодити. Я вдячний кризовим консультантам з наших курсів, які беруть на себе відповідальність за родини загиблих, підтримують їх.

Як правило, в цей же час починає включатися механізм поступового перетравлювання ситуації з різних боків. Я це називаю стадією сумнівів. Жалоба запускає процеси переварювання того, що було в житті цих людей. Що хтось комусь невчасно сказав. Хто був поруч, хто ні. Часто спливають важкі для близьких людей речі, коли можна було щось зробити інакше – не пустити на фронт або не сказати під час останньої розмови слів, яких можна було уникнути. Це все з кимось треба проговорювати. Якщо з близькою людиною і по декілька разів, вона може не витримати і сказати, що втомилася це слухати. Якраз в цей момент, коли треба дуже багато розмов, люди звертаються до нас.

В нас немає відповідей на всі запитання людей, ми просто проживаємо з ними іноді десятки разів одну й ту ситуацію. Це період не порад і рекомендацій, а душевних розмов. Люди говорять про минуле, майбутнє, обговорюють сьогоднішній стан речей.

Пізніше починаються розмови про те, як обладнати місце поховання, тим самим вшанувати пам’ять. Не може вшануванням пам’яті бути охоплене все життя людини. Складно уявити, що ви, готовлячи зажарку для супу, думаєте про вшанування пам’яті близької людини. Ми говоримо, що буде чесно і справедливо це питання винести в конкретний контур. Це можуть бути місця, де людині подобалося за життя. Це дерево вона посадила, тут рибалила, тут стояв її мангал тощо.

Ми намагаємося зробити пам’ять предметною, фізичною. Для цього радимо мати «скриньку пам’яті». Туди можна покласти фотографії, листи. Якщо людина збирала листівки або камінчики, в моменті може виникнути бажання купити такий предмет. Треба купити і покласти до скриньки. Хтось пише листи і вкладає туди. Хтось вірші. До речі, мати «скриньку пам’яті» важливо для людей, які не отримали тіло загиблого.

Періоди агресії та сумнівів закінчуються, як правило, виснаженням. Зазвичай серйозний спад спостерігається після річниці з дня смерті. Тут виникають ризики депресивних станів і депресії. Ми маємо не пропустити цей період. Якщо я веду людину, дбаю, чи потрібна ще якась допомога. У випадку ускладнень пропоную консультацію психіатра.

В цей період ми пропонуємо фізичні вправи. І поруч зі «скринькою пам’яті» з’являється коробочка «все, що я роблю для себе». Пішов в зал, почав вечірні прогулянки, відвідав нове місце, почав нову справу – по камінчику в коробочку. Коли інтенсивність наповнювання коробочки зростає, виникає якась рівновага, ми розуміємо, що починається етап прийняття. В жінок може з’явитися манікюр, зачіска, очки підфарбувала. Чоловік може почати дбати про свою фізичну форму або захопитися новим хобі. Я знаю приклади, коли люди починали малювати, писати вірші.

Все добре, чим людина може наповнити своє життя. Для відновлення необхідні всі гормони. Практика показує, що одного ендорфіну, який виробляється під час прогулянок або масажу, замало. Людині потрібні психоемоційні підйоми, невеличкі перемоги. Де їх взяти? Є потужний дофамін, гормон «задоволення», одним із збудників якого є гарна музика. Як ти «продаси» це людині, яка каже, що вона в жалобі? Іноді вдається зафіксувати людину на приємних звуках – лісу, океану, птахів. Згодом людина слухає музику, яка пов’язана з пам’яттю, потім щось нове. Це дуже важливо.

На жаль, я як кризовий психолог, що працює з втратою, маю великий досвід. Але коли ти бачиш, коли фізично чорна від горя людина повертається до нормальних мімічних проявів, щирих посмішок, що стан глибокого психоемоційного занурення, відчуття біди змінюється новими кроками людини в житті, розумієш, наскільки психологічна допомога необхідна.